Ні, ніхто тоді егоїстично не думав: там навчать, мовляв, учителям за це платять, але й якось особливо готувати до школи теж не збиралися. Було дитинство, дитячий садок і якесь особливе дитяче щастя. Тепер чи то часи не ті, чи умови не такі, а може, і все одразу. Батьки прагнуть підготувати дитину до школи так, ніби вона йде не в перший клас, а в розвідку на чужу територію. Вміти читати, писати, рахувати, знати геометричні фігури, будову речення та слова… Приятелька каже: «Ми стали готувати дитину до школи з п’яти років, але зараз я вважаю, що ми втратили час і починати треба було з трьох». Ні про які жарти тут не йдеться. Дитина ходить за 150 руб. на годинні підготовчі заняття до якогось приватного закладу й за 1500 руб./15 занять на підготовчі курси в самій школі (тоді як «державна» освіта зараз цілком безплатна). Дітей вчать казати там: «Ця геометрична фігура — трикутник, у неї три кути й три сторони». Не можна казати: «Це трикутник», бо вчителька відповідає: «Ти не на базарі, кажи правильно». І дитина з батьками вчить удома правильні визначення. Ця сама приятелька каже: «Іноді мені здається, що вчителі сьогодні здатні лише перевірити, чого ми змогли навчити дитину до школи, але самі вчити не збираються». І тут я погоджуюся. Уявіть, нормальна річ — співбесіда перед вступом до школи. Не до університету чи на роботу, а до першого класу. І не дивина, якщо вчителька скаже, що якась дитина не має жодних здібностей до навчання, бо ще не вміє читати чи писати.
Читайте також: Під підозрою
Ще одна дивна річ — навчання відбувається за російськими програмами та російськими підручниками. «Мамі», «деді». Жодних «мазер» чи «фазер». Учитель виправляє та перепитує, хто навчив так неправильно казати. Утім, і це можна пережити. А ось педагогів не вистачає. У приятелів дитина в другому класі. Нормальна успішність, нормальні здібності. Але в другому класі почалася англійська мова. Так, із другого класу й одразу ж за підручником… другого класу. У першому, виявляється, не було вчителя. Його просто не могли знайти, а як знайшли, так і почали вчити мову. Добре, що не в п’ятому за підручниками п’ятого… Але й той другий клас для всіх виявився страшенно важким: діти не вміють читати, а від них вимагають цього вже в жовтні. Співати пісеньку англійською ще можуть — вчать удома з інтернету, але писати й читати — ні. Усі батьки кинулися шукати репетиторів. Година — від 100 руб. Хтось домовився з цією самою вчителькою, хтось побіг по лінгвістичних студіях. І це справді жах. Директор знизує плечима: що я можу вдіяти, якщо не було вчителя? І діти нервуються та вчать, а батьки опановують разом із ними нову вимову. А та вчителька дістає українські підручники й просить батьків нікому не казати, за чим вона займається з дитиною приватно, — так набагато легше навчити і вивчити.
Ще дивина — дівчата вчаться окремо від хлопців. Нібито так ніхто нікого не відволікає. І ще ніби це корисно для здоров’я. Добре, це теж пережили. Українська мова сприймається як іноземна — стільки само годин на тиждень, як і англійської. Тобто в другому класі чотири години російської й по дві англійської та української. Але після дев’ятого вона зникає зовсім, а ті дві години йдуть на посилене вивчення іноземної. Ніби ніхто не проти, але виникає питання: навіщо тоді взагалі вчили українську? І якщо її було так мало годин, ніхто не володіє нею настільки, щоб складати ЗНО. Тобто мова була, дитина дещо вчила, дещо розуміє, але складати іспити українською після цих чотирьох років, звичайно ж, уже не може. Ви ж не думаєте, що це все випадково? Я ні.
Читайте також: Навіщо їм це
Знайома проживає в «ЛНР» і паралельно вчиться дистанційно в українській школі. Каже, матір домовилася з кимось. Дитині вже чотири роки надсилають завдання, вона їх виконує. Ніяких грошей. Школу обрали в одному селі подалі від центрів. Але є дещо — випускні іспити збігаються. І потрібна особиста присутність і в «республіці», і в Україні. Але місцеві можновладці не дурні, вони розуміють, що потенційні абітурієнти втікають, тому жодних довідок не приймають. Лише особиста присутність на іспитах. За винятком перелому ноги чи швидкої просто на іспиті. А ця знайома хоче вступати після школи до українського вишу, тому їй потрібен український атестат. Хоча він їй потрібен і без того…
Один мій знайомий на такий випадок забезпечив дитину українським атестатом і місцевим, хоча реально дитина живе й навчається в Росії. Вирішив, що знадобитися можуть обидва, бо ніхто не знає, яка буде далі влада й куди його дитина вирішить вступати. Так, усе це коштувало йому грошей, але то було на зразок приданого для доньки від люблячого батьки. Ось таке дивне, на перший погляд, вкладання грошей.
Читайте також: Територія «чесності»
І при всьому тому дещо я не розумію. Навіщо так готувати дитину? До чого? До загальноосвітньої школи? Кажуть, і в другому класі є діти, яких так і не навчили читати. Може, ще навчать. Для таких надалі є спеціалізовані класи. Але навіщо цей страшний темп? Кажуть, російські програми дуже жорсткі, дуже складні. Але при всьому тому що буде далі? Якщо дитина залишиться в «республіці», для вступу до місцевих «університетів» їй треба лише вміти читати та написати власне прізвище. І все. Для чого потрібно було з трьох років вчити визначення трикутника? Якщо вступають до вишів зараз усі категорії, навіть психічно хворі з легким ступенем дебільності. І це знову не жарт. Як почуватиметься поруч дитина, яка вчила практично від народження іноземну, геометрію та щось іще, поруч із тими, хто вступив за якоюсь пільгою на зразок психічної хвороби? Сумніваюся, що дитину готували до цих умов комунізму, де всі рівні в такому дивному суспільстві. І ще я не можу зрозуміти ролі вчителя сьогодні. У чому вона? Перевіряти та вішати ярлики? Чи брати гроші за додаткові заняття з тими, кого до школи батьки чомусь не навчили читати й писати й хто на трикутник каже просто: «Це трикутник».