Тиждень.ua: За якими векторами розвивається сучасна наука, зокрема фізика? Чи потрібні для її розвитку різні наукові спільноти типу академій тощо?
Наука, зокрема фізика, нині функціонує все більше і більше не як індивідуальне зусилля такого плану, як-от Енштейнові, коли він працював над теорією відносності практично виключно сам, а як групова робота (зокрема досліди, аби перевірити коректність теорії відносності є справою рук дослідницької команди). Нині експерименти зі знаходження «божественних часток» проводяться за участі сумарно тисячі осіб. Тому найдовшою частиною сучасних статей з фізики є перелік усіх її авторів. Отже, говоримо про колективну роботу.
Фізику не творять поза межами світової академії. Сучасна фізика твориться в ЦЕРНі, Інституті Макса Планка, у Лос Аламосі, Брукхайвенському інституті, та по різним університетам, як-от Берклі, Індіана, Оксфорд і Кембридж. На приклад, Ньютон був Лукасівським професором математики Кембриджського університету. Через 300 років після нього цю посаду обіймали нобеліат Пол Дірак, і не менш відомий фізик Стівен Гокінг. Цей найпрестижніший в світі академічний пост був заснований членом британського парламенту Генрі Лукасом у 1664 році.
Зазвичай ті, хто займається науковими дослідженнями у фізиці, доволі молоді. Члени наукових академій здебільшого особи поважного віку. У Європі середній вік академіків – 70 років. Власне, президент НАНУ Патон теж не молодик. Для того, аби стати академіком, особі потрібно мати таку кар’єру, яка засвідчує її здібності. І отут починається найцікавіше. Я вже сказав, що науку роблять молоді люди, то як же ж бути з академіками? Міжакадемічна панель, тобто об’єднання усіх академій наук світу, нещодавно впровадила дещо, що називається Всесвітньою молодою академією наук. Власне, це наукова спільнота молодих науковців віком між 25 і 35 роками. Що науковцю робити, якщо йому більше за 35 років? Його ж автоматично не оберуть членом будь-якої академії наук, і він вже більше не молодий. У Світовій академії наук є позиція молодших членів, які старші за 35 років. Шляхом участі у різних видах наукових активностей вони доводять свою придатність до того, аби стати повними членами Світової академії.
Читайте також: Ірина Бекешкіна: «Українці почали долати патерналістський комплекс»
Тиждень.ua: У світовій фізичній науці немає таких за потужністю фігур, як Ньютон, Максвел, Фарадей або Бор. Кому належить авторство нової теорії або нової дослідницької методології, якщо відбувається мультиплікація кількості дослідників, які працюють над тією чи іншою проблемою?
Навіть якщо дослідників багато, все одно ясно, хто має отримати визнання. У ЦЕРНі понад 20 років тому відбувся дуже потужний експеримент. Ми знаємо, що природа знаходиться під впливом 4-х сил: гравітації, електрики і магнетизму, ядерної сили (найпотужнішої, яка тільки існує), і ще однієї, яка відповідає за β-розпад. Аби пояснити останню, і пов’язати її з електрикою та магнетизмом, було проведено вище згаданий експеримент. Відкриття так званої «слабкої сили» здійснили три особи, які отримали нобелівські премії – Мохамед Абдус Салам за створення теорії, Симон ван дер Мер за інженерні розробки під час експериментів у ЦЕРНі, а Карло Руббіа отримав цю премію за теоретичне описання експериментів. Останні відкрили W- і Z-бозони. Не виникло сумнівів щодо авторства, хоча над дослідами працювали тисячі науковців.
Тиждень.ua: Вам належить авторство тези про те, що освіта може запобігти геноцидам. Яким чином вона протидіє зазначеному явищу?
Якщо говорити про соціальні і політичні відносини, не зрозуміло, на чому може засновуватися наша впевненість щодо того, куди наші дії приведуть нас. Освіта допомагає нам, перед усім, бо дає інформацію і знання. Останнє є явищем вищого порядку, бо інформація само по собі ще не є знанням. Знання перевищує її як таке.
Коли говоримо про освіту, ніхто не буде стверджувати, що якщо ви ознайомлені із фізикою, ваша освіта є завершеною. Освіта означає, що ви прочитали Достоєвського, Шекспіра, побували у низці інших країн тощо. Тому освіта як така є дуже широким поняттям. Тому багато хто з нас впевнений, що не лише наука, технології і інженерія є недостатніми для того, аби сформувати повний освітній комплекс. Крок за кроком освіта наближається до іншого важливого концепту, від якого ми засадничо залежимо, тобто до мудрості. Хтось каже, що вона приходить із віком. І так, і ні. Є люди поважного віку, які явно не мудрі, а також дуже молові особи, які не є революціонерами. Чи можуть в таких випадках зарадити освіта і досвід? Так, але не повністю.
Читайте також: Гіроакі Куромія: «Конфлікт на Донбас принесла Росія»
Ми не маємо забувати уроку, винесеного з дослідження всесвіту. Знаємо лише дрібку про те, чим є наш світ. Також потрібно пам’ятати, що те, що ми ще не зрозуміли про його природу, може бути прекраснішим за будь-яку створену людським мозком теорію, яку вважаємо досконалою. Бозон Хігса, оця от «божественна частка», яку нещодавно відкрили, гарно вписується до стандартної моделі світобудови. Але остання покриває лише 5% нашого всесвіту, решту, 95% ми не знаємо і не розуміємо. Я скажу, що ця незнана частина прекрасніша за все нам нині відоме.
Освіта не має душити. Проте відбувається так, що маємо дуже багато освітніх програм, які насправді душать особу, тримаючи її у дуже вузьких рамках. Освіта має зробити вас вільними, і навчити (що б не ховалося під цим словом), як можна бути вільними.
Тиждень.ua: Тобто ви наголошуєте на явищі освіти протягом життя і на потребі мати сміливість користатися з власного розуму, які потім виливаються у конкретні рішення у тій чи іншій царині життя?
Власне. Дуже важливо пам’ятати про те, що потрібно бути нахабними (це дуже доречне слово), аби використовувати власні мізки. Освіта в такому разі надає нам відчуття і пропонує певні факти щодо того, де знаходяться рамки, які межі треба перейти, а які з них треба поважати. Очевидно, знайдеться дуже мало тих, хто буде плигати вниз з балкону, який не має жодного парапету, аби продемонструвати цілому світу свою свободу.
Ви вдало вказали на роль німецької класичної філософії у розумінні цих процесів. Якщо ми раптом забуваємо надавати і пошир вати філософське знання, сильно ризикуємо. Так само якщо ми гранично критикуємо якого з філософів, ризикуємо не менше. Бертран Рассел, один з батьків-засновників всесвітньої академії, в одній зі свої робіт писав, що одна з найбільших трагедій роду людського – це Аристотель. Що ін. мав на увазі, і чому зробив таку заяву? Йому важливо було вказати на той факт, що європейська думка, зокрема і наукова, вмерзла в рамки аристотелізму. Важливо визнавати той факт, що вчителі подекуди також роблять помилки. Для студентів не має бути новиною те, що одного дня вони можуть перевершити всіх свої професорів, і саме цього від них чекають.
Аристотель був генієм з дуже багатьох поглядів, був дотичний до стількох сфер, що певною мірою заморозив активність інших. Говорю про фізику, біологію, філософію, логіку. Власне, треба віддати Аристотелеві належне – без нього логіка була б неможливою. У фізиці його здобуток не надто значний, а от у біології – неймовірно. Його учень Александр зібрав докупи відомості про різні біологічні види, зробив низку важливих висновків. Щодо фізики, то знадобилося близько тисячі років, аби Галілео Галілей і Ісак Ньютон довели, що для руху потрібна сила. Таке положення у Аристотелевій фізиці піддано критиці. От вам перший приклад видатної для європейської культури особистості, яка попри свої здобутки не раз помилялася.
Читайте також: Володимир В’ятрович: Деколонізація України – незворотна
Другий вдалий, як на мене, приклад, це Альберт Ейнштейн, який, як відомо, припустився двох поспіль помилок у царині, яку сам створив. Я кажу про загальну теорію відносності. Власне, він не був учнем, а радше особою, яка вірила у написане Спінозою, і поділяв погляди цього філософа. А для того всесвіт був нерухомим. Ейнштейнові важко було повірити в те, що всесвіт є дечим, що продовжує змінюватися, Частина розрахунків цього фізика показувала, що всесвіт увесь час розширюється, що йому аж ніяк не припало до душі. Він впровадив константу, яка мала відігравати в його калькуляціях роль запобіжника такого розширення. Паралельно із провадженими Енштейном дослідженнями з’явилася стаття молодого російського фізика єврейського походження Олександра Фрідмана, де він писав, що за всієї поваги до професора Енштейна і його роботи всесвіт таки розширюється. Останній пожбурнув цю статтю в куток навіть не прочитавши її. Низка експериментів показали, що Енштейнів всесвіт таки розширюється, і те саме відбувається із справжнім всесвітом. Він після цього назвав впроваджену собою константу «найбільшою помилкою свого життя».
Але життя як таке – неймовірно цікава і непередбачувана річ. Після смерті Енштейна виявилося, що те, що він вважав своєю найбільшою помилкою, не така вже й помилка. Помилковим рішення було просто взяти і викинути її, бо вона виявилася потрібною в ширшому дослідницькому контексті. Власне, є ще одна річ: Енштейн отримав Нобелівську премію на за загальну теорію відносності, а за відкриття фотоелектричного ефекту, власне, квантового ефекту, відкинув так звану копенгагенську інтерпретацію квантової фізики одним реченням, яке стало крилатим: «Бог не грає у кості». Значно пізніше виявилося, що Бог таки грає у них, або ж ми насправді не знаємо насправді значення слова «гра». Можливо, він підкреслює, наскільки ця грає є важливою?
Не важливо, чи маєте ви високий рівень знань з фізики, але реалії такі, що наші з вами сучасники знають про фізику значно більше, ніж той самий Енштейн. Дається взнаки те, що його вже немає на світі понад 60 років, прогрес. Так чи інакше всі чули про так звані «божественні частки», а от Енштейн – ні. Але щодо рівня розуміння цих фактів, то , очевидно, він значно нижчий.
Тиждень.ua: Ви є одним з членів Римського клубу, престижного і відомого у світі об’єднання. З якою метою і чиїми зусиллями постала ця організація?
Римський клуб був заснований у 1968 році. Перед усім це була ініціатива Ауреліо Печчеї та ще групи осіб, серед яких був Алекс Кінг і Богдан Гаврилишин. Всього нині клуб налічує 65 членів, з яких 40 – члени світової академії наук. Ауреліо Печчеї йшлося про те, що відбиток людської діяльності на екології веде до вичерпування нашої планети. На момент заснування клубу йшлося про 90%. Нині планету використовуємо на всі 150%, і це дуже небезпечно. Власне, Печчеї разом із однодумцями вирішив спробувати знайти вихід з ситуації, яка склалася. Одна річ, звичайно, це дебати, переговори і дискусії. Зовсім інша річ – створення дієвої моделі, хоча це подекуди також може бути небезпечним. Члени Римського клубу намагалися створити таку модель, яка включає в себе всі види людської діяльності, аби пояснити, що може трапитися далі. Це була та база, на якій далі постала доповідь «Межі зростання», яка побачила світ 1972 року.
Читайте також: Передовий загін. Влада відстає від суспільства
Де ми є нині? Дослідження Мельнбурнського університету показали, що багато припущень, висловлених у «Межах зростання», є коректними, що аж ніяк не радує. Антропогенний вплив на екологію нашої планети є настільки потужним, що ми більше не можемо провадити справи так, як досі. Практично усі дослідження, які провадять члени Римського клубу, постають у формі звітів до цього клубу, окрім одного-єдиного документу за авторством наступника Ауреліо Печчеі на посаді президента згаданої організації Александра Кінга, який називається «Звіт Римського клубу». Окрім цього звіту були ще декілька важливих, зокрема під назвою «Знання не має меж». Знання – це насправді дещо безмежне, яке прямує лише вперед, і ми можемо пізнавати все більше і більше речей. Тоді як інші багатства, зокрема нафта і газ, вода, повітря, вичерпуються, знання безмежне і невичерпне. Обмін знанням не збіднює того, хто його продукує, але збагачує обох, і продуцента, і реципієнта. Ніколи не достатньо знати те, що вже знаєш.
Тиждень.ua: Автор книжки «Чому Захід панує – натепер» історик Ян Моріс вбачає дві найбільші проблеми сучасного людства у його потенційній кібернетизації, яка постирає в людині всі ознаки людськості, а також у некоректному використанні ядерної енергії, що може знищити нашу планету як таку. Зазначені проблеми – фантазії футуролога, або таки мають під собою реальне підґрунтя?
Ті дві проблеми, про які ви згадали, є дуже серйозними. Друга з них навіть серйозніша, ніж перша. Арсенал ядерної зброї, який має людства нині, є достатнім, аби зруйнувати наш світ. Попри всю свою страхітливість, ядерна зброя не використовувалася після бомбування Хіросіми і Нагасакі. Нині будь-який потенційний використовувач ядерної зброї чітко усвідомлює, на скільки це небезпечно, і що загроза існує не лише для його ворогів, а й для нього самого. Страшною є не лише військова відповідь на таку агресію. Давайте подивимося на Індійський субконтинент, Індію і Пакистан, які мають ядерну зброю сумарною потужністю в 10 разів більше, ніж бомби, скинуті на Хіросіму. Застосування цього арсеналу не лише зруйнує екосистему цих країн, а й може спричинити ядерну зиму, тобто наслідки для цілого світу.
Далі пропоную подивитися на те, як людина прогресує. Першим прогресивним стрибком було свідоме видобування вогню. Трепанація черепа є процедурою, відомою людини також дуже довгий час. Окуляри винайшли щось близько тисячі років тому.
Нині нас звідусіль оточують різні механічні прилади, але ми намагаємося вийти за їхні межі. Ідея створити кіборга полягає в тому, що буде створено дещо, якісно відмінне від усього попередньо відомого, поєднавши людину і машину. Ми вже рухаємося цим шляхом, наприклад, створивши ряд трансплантатів.
Читайте також: Волонтер: не весь Донбас перетворився на пекло
10 тисяч років тому людина доместифікувала рослини і тварин. Певним чином людина вступила у дружні зв’язки з ними (собака – чи не найближчий друг людини, подекуди навіть ближчий за членів родини). Але від цих приручених видів і від наших найближчих родичів, тобто мавп, ми отримали низку захворювань. Людина, яка одомашнила пшеницю і жито, стала певними чином рабом цих зернових. Сучасна людина назавжди відійшла від часів, коли вона була мисливцем-збиральником. Цей шлях пройдено, і дороги назад не існує. Смішно було б, якби хтось нині закликав людство відмовитися від різних електронних, механічних гаджетів, трансплантів тощо. Але поряд з прийняттям цих речей людству потрібний мудріше ставлення до них. Йдеться про те, що багато з нас стали рабами комп’ютерів так само, як багато з нас вже є рабами домашніх тварин. Вихід з цієї ситуації полягає в тому, аби ані бути їхніми рабами, ані робити їх своїми, а встановити дружбу. Існує дружба людини і коня або собаки, очевидно, може бути дружба людини і комп’ютера або якогось іншого гаджета. Такі відносини не є тривіальними і простими, потребують до себе зваженого підходу.
Тиждень.ua: Україна нині перебуває у стані війни так само, як Хорватія на початку 1990-х. У чому, на ваш погляд, полягає спільність і відмінність між двома військовими конфліктами?
Більше 20 років тому Хорватія пройшла через до певної міри подібні явища, що й Україна сьогодні. Це трагедії, непотрібні до того ж. І війна на Балканах, і війна в Україні принесли жертви, внутрішніх переселенців і біженців. Все це вже має і матиме наслідки в майбутньому. В Хорватії війна змінила структуру населення. Зокрема Сараєво свого часу було типовою екуменічною місциною, де на відстані у сотню метрів одна від одної знаходилися православна церква, костел і мечеть. Власне, в Україні релігійна мапа не менш різноманітна. До війни в Югославії вибухнув Афганістан, Саддам Хусейн вдерся до Кувейту. Ми маємо проблему з Голокостом: замість того, аби вирішити її гідно, лише помножуємо суперечки і використовуємо цю тему як базу для поглиблення ворожнечі.
Україна свого часу була четвертим ядерним збройним потенціалом світу, але добровільно відмовилася від цієї зброї. Якби ядерна зброя все ще була на вашій території, очевидно, історія склалася б інакше. Це підказує багатьом іншим країнам не згортати свої ядерні програми, а навпаки, спробувати здобути ядерну зброю. Це дуже небезпечно. Ще одна річ – пряма конфронтація між РФ і НАТО, та ціла низка інших проблем, викликаних російсько-українською війною. Очевидно, йдеться не про проксі-війну, а про війну щодо санітарних кордонів. Європа припустилася помилки, коли стала апатичною щодо вирішення проблем в Україні. Але чого від неї чекати, якщо вона не змогла впоратися зі значно меншою проблемою, яка називається Греція?
Коли 1995 року Югославська війна для Хорватії закінчилася, я відвідав Сараєво і Мостар, який був місцем боїв. Там я зустрів Мартіна Гарада, представника ЄС. Я запитав його, які проблеми є для Мостара найбільшими? Він відповів: «Проблема номер один – злочини. Проблема номер два – злочини. Проблема номер три – злочини». Під час війни відбувається дещо, що викликає в людях до життя таку поведінку, яка припускає вчинення злочинів. Війна розбурхує в людях найгірші сторони. Мені важко судити, чому так стається, але це певний прецедент. Це речі, з якими дуже небезпечно грати.
Біографічна нота:
Іво Шлаус – хорватський фізик-ядерник, почесний член Нью-Вестмінстерського коледжу. Засновник і колишній член виконавчого комітету Європейського фізичного товариства. Провадив дослідження у фізичних лабораторіях Лос Аламос, Брукхайвен тощо. Почесний президент Всесвітньої академії мистецтв і науки, член Римського клубу, Європейської Мережі лідерів і Пагуошської ради. Декан Коледжу міжнародних відносин і дипломатії у Загребі.