Рік тільки починається, але вже є головний претендент на найкращий нонфікшн 2026-го. Це нова книга Едуарда Андрющенка про Віктора Петрова (Домонтовича), прозаїка, археолога, культуролога й агента НКВД-КГБ.
Відколи в архіві Служби зовнішньої розвідки України розсекретили особову справу Петрова, стало зрозуміло, що про таку непересічну людину обов’язково з’являться книжки. Вони виходили й раніше (зокрема, праця Віри Агеєвої «Поетика парадокса» у 2006-му чи Мар’яни Гірняк «Таємниця роздвоєного обличчя» у 2008-му), але тепер нарешті (майже) всі таємниці про людину з багатьма псевдонімами розкрилися і настав золотий час дослідників. Так у травні 2025 році вже вийшов невеликий документальний нарис Вадима Ададуров «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки», й Андрющенко в передмові зазначає, що тоді ж його праця вже була на етапі редагування, і, попри певні структурні подібності, насправді це дуже різні тексти, і назва «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» насправді дещо оманлива. Насамперед тому, що в книзі Едуарда Андрющенка йдеться не тільки про життя Петрова, а і про «життя інших», тих, хто його оточував (Максим Рильський, Агатангел Кримський, Юрій Шевельов, Іван Багряний, Омелян Пріцак і не тільки). І про них в цій праці — понад 200 сторінок, тобто практично третина, і багато в чому — це великий плюс «Агента з ведмедиком», адже показує, що співпраця з НКВД-КГБ часто була чи не єдиним шлях вижити для інтелігента в СРСР, хоч і це не давало гарантії недоторканності та кар’єрного зростання. Звісно, доводилося йти на певні компроміси із совістю, однак Андрющенко на кількох прикладах показує, що агенти, подібні на Петрова, це не завжди люди, діяльність яких призводила до чиєїсь смерті: «Протягом десятиліть чекісти витрачали на Омеляна Пріцака час та енергію, у результаті фактично нічого не отримуючи. Історії “Галичанина — Лук’яновича”, “Шевченка” (Юрія Шевельова), а якоюсь мірою і “Жгута” (Івана Багряного) показують нам: не варто поспішати з висновками, якщо ми лише знаємо, що людина дала підписку про співпрацю. Вербування агента зовсім не означало, що він робитиме те, що потрібно кураторам. Ще один приклад. Письменник Остап Вишня (Павло Губенко) став агентом 018 у 1943-му, під час звільнення з таборів, де пробув десять років. Але, судячи зі складеного Володимиром Сєкарєвим у 1950 році рапорту, весь цей час гуморист просто саботував виконання завдань від чекістів. Тоді ж 018 виключили з агентурної мережі».
Звісно, головне звинувачення Віктору Петрову донедавна полягало в тому, що він, бувши від початку 1920-х закоханий у Софію Зерову, зробив так, щоб її чоловіка, славетного поета і літературознавця Миколу Зерова, арештували й зрештою розстріляли. Втім, як свідчать факти, Зерова відправили на Соловки в лютому 1936-му, тоді як Петрова завербували у серпні того ж року. Однак, скажімо, Вадим Ададуров у вище зазначеному нарисі переконує, що через агентурні донесення Віктора Петрова загинули невинні люди, щодо чого в праці Едуарда Андрющенка зазначено так: «Ми не знаємо всіх імен, які були в донесеннях “Іванова” в різні роки. Але є одна цифра. У червні 1938 року, невдовзі після арешту агента (тобто до того, як він “активізувався”) у НКВД відзначали: “За час роботи з нами (з 1936 р.) за його матеріалами було заарештовано до десяти людей, які зізналися на слідстві у приналежності до контрреволюційних організацій”».
Так, він справді писав донесення на колег і вигадував різноманітні підпільні організації, особливо після нетривалого і помилкового арешту у червні 1938-го, коли навіть обмовив своїх далеких родичів в Ленінграді, записавши їх до терористичної мережі. Втім, у тому випадку все сталося так, що НКВД тільки почало розробляти їхню справу, але інформація, наведена агентом «Івановим» (агентурний псевдонім Віктора Петрова), тоді ж спростували. Та часи вже були не ті, щоб це якось позначилося на долі інформанта.
Згодом, після повернення з Німеччини, Петров став «цінним джерелом інформації про українських емігрантів», та все ж навіть ці дані КГБ уже не могли вповні використати, бо ситуація швидко змінювалася: хтось емігрував, хтось був завербований іншою розвідкою. Усе це у сукупності ставить питання, чи після всього того, що агент «Іванов» зробив задля НКВД-МГБ-КГБ його наукові праці та художні твори стають менш вартісними, або ж, як пропонує Ададуров, їх загалом не треба популяризувати, як і саму одіозну фігуру автора. На це Едуард Андрющенко відповідає: «Ні» — вважаючи, що етика ніяк не пов’язана з естетикою, і щодо цього, звісно, можна сперечатися, однак книга «Агент з ведмедиком» усе ж не про творчість, а про життя. І життя Віктор Петрова в ній здебільшого подано у зворотному порядку, від 1967-го до 1936-го, і лише в останньому розділі цей принцип порушено й описано його останні роки — 1966–1969. Такий підхід порівняно з роботою археолога, який знімає шари землі від найновішого до найстарішого. І цікавинок у цьому процесі безліч, ще й у виданні незліченна кількість ілюстрацій і є інтермедії між розділами з відгуками про Петрова від його знайомих, а також дослідників і співробітників.
Крім цього, в «Агенті з ведмедиком» надзвичайно детально описано специфіку агентурної роботи і навіть розкрито три рецепти тайнопису — «ДТ», «КС» та «АР» (якщо зацікавилися, то докладніше прочитаєте про них на с. 219). І є такий словесний портрет самого Петрова, який видавали його майбутнім зв’язківцям: «Середнього зросту, статури повної, щільної, злегка сутулуватий, обличчя кругле, повне, ліве око примружене, носить пенсне, лисий. Хода швидка, кваплива. При зустрічі зі знайомими знімає головний убір та кланяється». Втім, напевно, найкраще його описав друг Юрій Шевельов (Шерех): «Як я вже згадував, він не боронив своїх поглядів у сперечаннях. Він — викладав їх. Якщо їх не сприймали, — тим гірше для слухачів. Він відходив мовчки… Петров узагалі був дуже обережний. Часто в мене було враження, що він більше думає не про те, що сказати, а про те, чого не сказати, не договорити. Такий же обережний він був у житті. Як Пер Гюнт, він старався обійти життя по кривій. Де тільки можна було, він дезертував».
Попри обсяг і ґрунтовність «Агента з ведмедиком», не можна говорити, що тепер ми знаємо про Віктора Петрова (Домонтовича) все, і в «Замість післямови» на с. 616 Едуард Андрющенко перераховує принаймні 7 таємниць, які, певно, в 1969 році померли разом з об’єктом його дослідження. Або ж «померли» до якоїсь іншої чергової дивовижної знахідки в архівах, хоча це малоймовірно, бо вочевидь інші матеріали про агента «Іванова» зникли якщо не в пічці, то десь у Москві. Втім, зникати та з’являтися для Петрова — звична справа, тому будемо сподіватися на те, що ця доля таки повториться.