26 квітня відійшов літературознавець, письменник, багатолітній редактор підліткового журналу «Однокласник», наставник багатьох поколінь могилянських філологів, один із засновників сучасної Києво-Могилянської академії та її екс-ректор Сергій Іванюк.
Упродовж кількох днів Facebook ряснів спогадами його колишніх студентів, колег, знайомих. Згадували його слівця та фразки, повсякчасні дотепи, окремі ситуації, осмислювали те, що він змінив у наших світовідчуттях, у наших життях.
Змінив багато і для багато кого.
Когось Сергій Семенович запросив працювати в Києво-Могилянську академію – і ці люди протягом багатьох років ліпили ландшафт університету; когось радив іншим роботодавцям (зізнаюся, що саме завдяки йому я знайшлася для книгарні «Є», а вона – для мене, ще на етапі її створення). Сотням Іванюк дозволив повірити у їхній письменницький хист, навчив вирізняти банальнощі, штампи, та їх цуратися; дав розуміння того, що таке конструктивна критика і як можна адекватно до неї ставитися, бути за неї вдячними; навчив уваги до деталей і, зрештою, задоволення від простих речей: Сергій Семенович умів несерйозно ставитися до серйозного і серйозно – до несерйозного. Бо тільки так життя набуває цінності та яскравих барв.
Читайте також: Інвестиції у вічне
Він умів бути близьким добрим другом кожному. Чимало студентів слухали його курс «Основи літературної творчості» протягом двох триместрів – менш ніж одного навчального року, але Іванюк не був викладачем формату «відчитав – і пішов» – дружба з ним зазвичай тривала ще дуже довго.
Під час прощання в одній з промов розповідали про те, де й коли народився Сергій Семенович, захистив дисертацію, де і з якого по який рік працював, – а я чекала, коли вже йтиметься про його дотепи, про його стосунки з людьми, про ситуації, які засвідчували його любов до всіх нас і нашу – до нього.
Бо у кінцевому рахунку тільки це й має значення.
Де працював, що робив, які посади обіймав – усе це має значення винятково тоді, коли осяяно вмінням вибудовувати стосунки, бути добрим другом, підтримувати, спонукати вірити в себе… Якщо все це є, то з робіт і посад постає щось видатне – наприклад, таке, як Могилянка, яку Іванюк у 1990-х засновував і творив разом із В’ячеславом Брюховецьким. Я пізно це усвідомила, вже по його смерті, але все те, за що ми любимо й цінуємо Могилянку, – її демократичність, веселість, яскравість, відчуття дивовижі, креатив, насичене культурне життя, спонуку до того, щоби постійно робити вибір самому (Arts Liberal Education – система вибору дисциплін – діяла в академії ще тоді, коли всюди-інде була зрівнялівка), не-протокольність, не-процедурність, не-штамповість, не-дидактизм, зневага до статусів і престижу, до корупції, повага до простої людської порядності, усвідомлення безумовної самоцінності людини, незалежно від того, наскільки вона «солідна» або «серйозна», тяжіння до сродної праці (чимало могилянців у процесі навчання змінювали спеціальність на більш доречну своїм талантам), – усе це в академії було великою мірою завдяки Іванюкові.
Читайте також: Потік енергії
Зрозуміло, що демократичні, не-протокольні, креативні люди, які вміють відчувати задоволення від простих речей, цінувати стосунки з людьми незалежно від їхнього статусу, при цьому не відходити від власних принципів на догоду комусь, – такі люди є всюди, в усіх вишах, – і виходять із будь-яких вишів, але в Могилянці всі ці явища були системними.
Чи відійшла з Іванюком ціла епоха Могилянки?
Вона з ним народилася, і все те, що вона інспірувала, пішло так далеко, що це вже годі зупинити, і це вже не тільки Могилянка. Це розрослося й пустило коріння у різноманітних середовищах, які впливають на ціле українське суспільство.
Під час прощання хтось сказав – мабуть, не подумавши! – що «зірка згасла». Ну як же згасла. А ми всі? Ми ж несемо цю зірку в собі. Він завжди бажав «щастя, здоров’я і діточок багато». Ми є його діточками, і це побажання є спонукою відпускати потоки світла, які раніше сходили на нас, – на когось іншого.