– Ваша посада називається директор департаменту стратегічних ініціатив Фонду «Повернись живим». Це про стратегію самого фонду чи про те, що фонд може запропонувати стратегію для якихось галузей?
– Другий варіант. Це про два ключові напрями, які зараз не те, щоб на паузі, але рухаються на «напівзігнутих». Ідеться про аналітику в сфері безпеки та оборони і напрямок роботи з ветеранським середовищем. Зі зрозумілих причин зараз ветеранські проекти не на часі, бо всі воюють, але за декілька місяців (скільки невідомо) у країні буде купа людей з бойовим досвідом, з посвідченням учасника бойових дій. Треба буде щось робити, бо якщо читати наше законодавство, то держава обіцяє все усім і одразу, а по факту ніхто нічого не отримує, бо ресурсів на це немає.
Якщо казати конкретно про ветеранів, то станом на 1 січня цьогоріч їх було 405 тисяч. Держава не вивозила пільгове навантаження на таку кількість. Зараз їх буде 1, 2, 3, може 5 мільйонів – ніхто точно не знає. До цього ж додаються члени родин загиблих. Це величезне навантаження. Моя робота про такі речі: як їх змінювати в довгостроковій перспективі.
– Десь у 1990-ті, на початку 2000-х, коли ще були ветерани Другої світової, то існувала доволі стандартна практика, що Верховна Рада штампувала закони про «дітей війни», «онуків війни» і так далі. Створювали шалену кількість пільг, які насправді ніхто не відчував, адже ресурси розпорошувалися. Зараз ми можемо казати, бодай узагальнено, якою має бути стратегія щодо пільг, враховуючи кількість майбутніх ветеранів?
– Тут ідеться навіть не про стратегію. Ми маємо зрозуміти, що досі живемо в умовно соціалістичній державі, де обіцяють купу «соціальних плюшек», яких у дійсності немає. Цього не повинно бути. Ми маємо перейти на ринкову модель економіки як такої та ринкову модель надання навіть не пільг, а можливостей для окремих категорій населення, які хочуть щось змінювати у своєму житті. Зокрема, це стосується ветеранів. Ми, як держава, маємо надавати можливості для створення бізнесу, інших речей такого характеру. Ми маємо змінити суспільне сприйняття умовно незахищених верств населення: не як прошарків, які сидять на шиї умовно активних платників податків, а як людей, які отримують можливості, щоб також працювати на розвиток країни.
– Найбільші проблеми будуть з поясненням самим ветеранам?
– Абсолютно точно. Це величезна робота на роки.
– Є успішні приклади, де вдалося змінити свідомість таким чином?
– Якщо ми говоримо про ветеранське середовище і приклади ветеранських політик, то є США, Британія, Канада. Але це країни, які розвивалися без соціалізму. Ніхто нікому нічого не винен. Там категорія ветеранів отримує, наприклад, безкоштовне навчання чи якісь подібні речі. Бо там це не безкоштовно для решти. У нас ти ідеш в лікарню і отримуєш умовно безкоштовні послуги, які оплачуються з твоїх власних податків. Є інший приклад, доволі мейнстрімний. Це Хорватія, де також значна частина населення вважаються захисниками країни з часів війн у Югославії 1990-х. Це може бути плюс-мінус прикладом для нас. Бо це колишня республіка соцтабору з усіма наслідками. Там держава дає багато «плюшок», зокрема, якщо казати про ветеранський бізнес, держава це прямо фінансує. Я зараз не можу казати детально, але приклад там хороший. Проте слід завжди обережно ставитись до закордонних досвідів. Вони можуть працювати локально. Але можна брати щось і тестувати у нас: запрацювало чи ні.
Читайте також: Дослідник геноциду в Руанді: «Кілька великих злочинців не могли б бути великими без багатьох малих, які їм допомагали»
– Якщо спростити, то меседж має бути який: «ми не будемо вимірювати ваш героїчний внесок у доплатах» чи «ми дамо щось краще за доплати»?
– Я думаю треба говорити, що вся країна працює на перемогу, це буквально народна війна. І на фронті, і в тилу ви є суспільство. Особливо в розрізі 2022-го. Бо ми розширилися з нехай 350 тисяч людей (сектор безпеки і оборони, який був) до 700 тисяч – 1 мільйона (точних даних немає, думаю ближче до мільйона). Це активна частина суспільства, цих людей дістали з нього, але після демобілізації вони повернуться до своїх справ. Не можна казати, що ти ветеран-УБД і тобі все, а от ти не був на війні і тобі нічого. Ні. Не треба сегрегувати. Люди, яких дістали із суспільства, після війни мають у ньому ж розчинитися, кажучи грубо.
Тут не потрібно окремого ставлення. Чомусь у нас ще рік тому багато людей мали очікування від ветерана, як від людини, яка має бути активною частиною суспільства і подавати якийсь приклад. Ні. Чому? Якщо я лікар чи вчитель, то я можу як бути громадським активістом, так і не бути. Можу просто ходити на роботу. Чим колишній військовий відрізняється від решти? Нічим.
– Ми зустрілися наприкінці серпня під час презентації опитування Демініціатив про ставлення людей до війни. Коли вам дали слово, то ви почали з того, що «Україна виграла цю кампанію». Це що значить? Виграла кампанію весни-літа 2022-го; або всього року; чи Україна виграла етап історичної багатолітньої війни з Росією?
– Про що б ти не говорив – завжди є певні рівні. Коли я казав, що ми виграли цю війну на третій-четвертий день, умовно, то я говорив зі стратегічної точки зору, адже ми не втратили керованість військами, не втратили керованість державою, не посипалися і почали давати відсіч. Мабуть, русня до цього не була готова. Мабуть, вони думали, що їх зустрічатимуть тут (приязно – Ред.) і доволі швидко вони все «порішають». Нічого з того не вийшло.
Все, що ми зараз бачимо: наприкінці березня, коли русня тікала з півночі; теж навесні, коли їм трохи «дали по щщах» на півдні; у вересні, коли вони тікали з Харківщини – це все наслідки того, що ми, не здавшись, запустили зміни архітектури безпеки у світі взагалі.
Ніхто не знає, що таке перемога для України. Це повернення в кордони 1991-го? Це розпад Росії? Зміна режиму в Росії? Ніхто не знає. Нікому не відомо, в якій точці ми опинимося. Що станеться, коли ми, умовно, підпишемо мирний договір? Яка в той момент буде концепція перемоги для України? У якій точці опиниться світ, коли і якщо перемога буде зафіксована на папері? Це три питання, на які немає відповіді. Їх потрібно знайти чи побачити і виходити з цього.
Очевидно, що війна не закінчилася, ми несемо втрати. Ми втрачали території, потім їх відбивали, потім, можливо, ще будемо втрачати. Але те, що запустилися глобальні процеси – факт. Їх запустила Україна і українці – просто не здалися, а почали відстоювати свою свободу. Змінили своє самосприйняття з «хліборобів і гречкосіїв», яких ображають великі світу цього, на тих хто може і хоче дати п***и. І для мене саме це перемога.
– Ця війна почалася, за великим рахунком, через дефіцит безпеки в Україні…
– В світі.
– Тобто ми не можемо вирішити питання безпеки в Україні без вирішення питання загалом дефіциту безпеки в світі. Чи можемо?
– Не можемо, це глобальна проблема, але саме ми запустили процес її вирішення. Модель, яка була сформована після Другої світової з ООН, самовизначенням націй, відсутністю територіальних претензій і зазіхань – вочевидь, померла. І не в 2014-му, а раніше. Просто в 2014-му це стало видніше, а в 2022-му – явним. Воно не працює. За результатами нашої історії, я думаю, ООН не буде. Або буде назва ООН, але суть зовсім інша. Все перебудується і будуть знайдені інші механізми, щоб не допускати ситуації як зараз. Якщо або коли це станеться, то це теж діятиме кілька десятків років і зміниться. Як казав Кучма: «Це ж було вже». Історія має властивість повторюватися тією чи іншою мірою і щоб знайти відповіді на питання майбутнього, треба дивитися в минуле.
Читайте також: Ця війна з Росією закінчиться. Але чи буде наступна?
– Трохи про Росію. В одному з інших інтерв’ю ви казали, що команда «Повернись живим» працює над аналітичним збірником, умовно, як розхитувати Росію. Це так?
– Так. Фактично наші аналітики пишуть «мануал» по тому, як досліджувати різні процеси в Росії. Тут треба розуміти, що фактично Russian studies у світі вмерло після 1991-го, коли СРСР розпався, а ще певний час правила концепція «кінця історії». Мовляв, от ми перемогли Радянський Союз, а ліберальна модель виграла. Френсіс Фукуяма, власне, писав статтю «Кінець історії», потім книгу, а потім, за кілька років, сам на себе написав спростування. Тим не менш. Світ готувався до конфліктів низької інтенсивності, а-ля, перша війна в Перській затоці, Афганістан, Ірак, Чечня, Карабаґ, навіть Сирія чи Лівія – хоч ці війни і тривалі. І тут 2022-й, зіткнення якого світ не бачив з часів Корейської війни – 70 років. Коли армії в сотні тисяч, техніка тисячами застосовується і тисячами вибивається. Світ не був готовий.
Ніхто в світі не розуміє Росію в принципі, і ніхто не розуміє її хоч би на такому рівні, як українці. Це треба відловлювати. Наприклад, після 2014-го вводили проти Росії якісь санкції. А чи вони працюють? Якісь так, а якісь ні. Якщо є ті, що не працюють, то росіяни їх якось обходять. А як? А ніхто не знає. Або щось знають, а щось ні. Такі моменти треба вивчати. Фактично, великі війни виграються не лише на полі бою, а за рахунок тотальної війни – економіка й інші речі. Війна, яка вирішувалася на полі бою, це війна XVIII-XIX століть. Зараз це лише комплексна справа.
– Наскільки ви близькі до завершення цієї роботи?
– Скажімо так, текст уже є, але з ним ще треба працювати.
– Якщо спрощено казати про Росію з точки зору України: нам потрібна дезінтеграція чи реорганізація?
– У мене немає відповіді. Це знов про питання, що таке для України перемога? В якій точці ми хочемо опинитися, коли ми переможемо?
– Росією мають займатися спеціальні люди у якомусь інституті чи рівень того знання про неї, яке є серед більшості українців, слід зберігати? Умовно, де має пролягати культурний кордон?
– Ми прямо зараз ділимо нашу культуру і російську. І ми віддаляємося, цей процес займатиме десятиліття, але ми вже в ньому. Так, має бути інституція, де люди професійно займатимуться русистикою, бо вони нікуди від нас не дінуться. Можливо це звучатиме контраверсійно, але я ще в 2015-му про це подумав: Україні дуже пощастило, що в нас є русня. Вони стимулюють нас протягом сотень років змінюватися і модернізуватися. Цей процес схожий на те, через що пройшли свого часу Англія, а потім вже Британія з Францією. Воювали один з одним, тиснули один на одного сотні років і в результаті так розвинулися, що стали буквально на двох певний час правити світом. Інша справа, що ми часто «провтикуємо» і не розуміємо, що можемо ставати кращими, бо вони постійно на нас тиснуть. Сподіваюся, що за підсумками цієї війни зрозуміємо.
– Раніше ви очолювали аналітичний відділ фонду і казали, що додана вартість вашої аналітики в тому, що ви намагаєтеся також лобіювати рішення, до яких доходите…
– Так, ми намагаємося робити аналітику не в шухляду, а якось її рухати.
– У процесі лобіювання рішень на державному рівні, що найскладніше?
– На мою думку, найскладніше зайти з правильним продуктом до правильної людини у правильний час. Аналітичний відділ створено у 2018-му. В нас сім досліджень, кожне з яких несло на собі певні адвокаційні можливості щось проштовхнути. Вистрілило одне минулорічне про територіальну оборону. Це прямо наявний приклад, як воно ідеально має працювати, коли ми зробили дослідження, зайшли до правильної людини у правильне місце і правильний час.
Бо минулого року влітку ухвалили закон про Нацспротив, а ми в цей момент якраз вели дослідження і просто познайомилися з Сергієм Собко, бригадним генералом, нині начштабу Сил ТРО. Він «ручками» тоді це робив і на той момент був полковником, начальником одного з відділів чи управлінь Командування ТрО Сухопутних військ. Я пам’ятаю, що не знаючи його, кидаю драфт тексту, щоб він просто почитав як людина, яка має купу освіти військової і в Україні, і за кордоном, і займатиметься темою ТрО. А він за кілька днів пише: «Для мене це як мануал для входу в тему територіальної оборони». Далі ми спільно писали кілька документів підзаконки, які так чи інакше регулюють якісь речі застосування зброї членами ДФТГ (добровольчі формування громад – Ред.), створення ДФТГ в системі ТрО.
Зараз ми не злазимо з цього і доволі плідно комунікуємо з командуванням Сил ТрО. Плануємо ще дослідження, не те, щоб у їхніх інтересах, але про тероборону, нацспротив і так далі.
Читайте також: Генерал Мішель Яковлефф: «У 2014 році я казав колегам зі свого штабу в НАТО: “Це початок Третьої світової війни”»
– У новому відео-епізоді «Поплави» ви багато говорили про перші дні війни і рішення лишитися у Києві. Це було раціональне чи емоційне рішення?
– Раціональне. Емоційне рішення, в нашому випадку, а йдеться про чотирьох людей, які тут лишалися – Тарас Чмут, Антон Муравейник, Тарас Шпук і я – було б намутити зброї, яку тоді роздавали буквально з вантажівок, і піти ї**шить русню. Раціональним було те, що ми відправили майже всю команду до Франківська розгортати тиловий офіс, робити закупівлі там, а тут передовий аванпост роздачі майна. Потім до нас ще доєдналися наш один інструктор з БПЛА і двоє комунікаційників, які були у відрядженні на сході. Вони буквально 24 лютого виїхали з зони ООС. Модель була така. Поки команда, яка їхала у Франківськ добу, а то й більше, бо вся країна була у заторах, розгортала діяльність, ми фактично скупили купу майна тут. Це й оптика, і радіостанції, і комп’ютери.
Я, до речі, проспав початок. Вранці прокидаюся, іду в душ, варю вівсянку, потім лягаю в ліжко – у мене така звичка була полежати 15 хвилин – беру в руки телефон і включаю wi-fi. Я раніше відключав на ніч. А в «телезі» є спільний чатик, там Шпук пише: «Почалося». Я такий, бл**ь, знов усе проспав. Приходжу зранку в офіс, там майже вся команда ПЖ уже на місці і не сидить склавши руки. На той момент уже купили всі коптери «мавіки», які були у Києві, і бусами завозили зі складів у офіс.
Це про те, що приблизно перший тиждень, поки не почалися поставки з західного офісу до Києва, ми роздавали майно, яке скупили тут. Був шалений потік – 200, 300, 500 людей на день – не знаю скільки, їм роздавалося все.
– Уточню питання, це тому, що ви точно вірили, що Київ не візьмуть?
– Я людина, яка шукає відповіді на питання сьогодення і майбутнього в минулому. Я бачив у розрізі двох-трьох днів після 24 лютого, що русня впреться у свої логістичні спроможності на півночі та не впреться на сході. Бо на сході логістику вибудовували 7-8 років, а тут її не було і не могло звідкись узятися. Я чудово розумів, що вони контролюватимуть лише дороги, і то не повністю. Десь 25-26 лютого, я пам’ятаю, ми сидимо з Антоном (Муравейником – Ред.), жуємо якийсь плов чи крабовий салат з АТБ і говоримо комусь про що буде далі. Ці колони зупиняться і не буде палива, і ми будемо їх накривати. Так воно власне і сталося.
В якийсь момент, так, були думки про те, що будуть бої в місті. Чи можна оточити Київ? Ні. Щільно просто не вийде. Це величезне місто, просто сил не буде. Бої в місті, думав, скоріше за все, будуть. Але і їх не було насправді. Зупинили по старій лінії оборони Ірпінь – Гостомель – Буча і в Броварах з іншого берега. Тому ніяких таких підозр у мене особисто не було. По-перше, не було часу про погане думати, по-друге, буде, то й буде.
– «Фонд компетентної допомоги». Це стало і візитівкою і рекламним гаслом «Повернись живим». Максимально коротко: що означає слово «компетентний» тут?
– Можу навіть на прикладі пояснити. Десь у квітні-травні до нас звернулися люди з однієї зі структур, пов’язаних з кібербезпекою. У них був запит на певне майно, на певну суму. Наші спеціалісти з ними поспілкувалися і купили майна, мабуть, на разів у чотири більшу суму. Бо ми поговорили про задачі, які перед ними стоять і запропонували їм краще рішення, ніж те, з яким вони прийшли.
Другий приклад, що в нас є купа інструкторських напрямів: зокрема, стрільба із закритих позицій з піхотної зброї, БПЛА, снайпінг і так далі. Ми даємо майно людям, які ним вміють користуватися.
Третє, через те, що ми працюємо вісім років, з 2014-го, у нас багато контактів з військовими. Коротше, це про те, що ми оцінюємо певні задачі і видаємо проектні рішення.
Що таке некомпетентна допомога. Наприклад, роздати по тепловізору кожному бійцю. Це витрачання грошей в нікуди. Бо одному бійцю він не потрібен. Тепловізор потрібен на спостережний пост (СП), де люди змінюються. Відповідно, ти розумієш, що на взводний опорний пункт з п’ятьма СП не потрібно 30 тепловізорів, а потрібно пять. Це про компетентність.
Або приходить людина й каже: «Дайте «Лелеку» (БПЛА, який здатен коригувати вогонь по цілях на глибину у 50 км – Ред.)». Питаєш: «Яка у вас зброя?» Отримуєш відповідь: «120-й міномет». Ти питаєш: «А нащо тобі «Лелека» під 120-мм міномет, у якого дальність 7 км максимальна. Може тобі третій «мавік?». Він такий: «Ммм… Може й «мавік». Це про оцінку задач.
Читайте також: Кремль витратив на підкуп іноземних політиків $300 млн. Що відомо за 10 днів після публікації даних і до чого тут українські обленерго
– Коротше, це як різниця між ремонтом «під ключ» і просто малярством?
– Грубо кажучи, так. Про компетентність – ще й історія, яку нам достатньо довго закидали, про те, чому ми купуємо нові пікапи. Тому що він їздити буде, його ремонтувати не треба. Так, він коштує удвічі, 3, 5 разів дорожче за «корч». Але «корч» зламається.
– Є кілька відомих фондів, мабуть, другий найвідоміший – Сергія Притули. Чи існує між вами конкуренція? Наскільки я розумію зовні – то це конкуренція покупців, ви усі є покупцями, а така конкуренція збільшує ціну товару. Загалом, що у конкуренції хороше і що погане?
Я б не сказав, що вона збільшує ціну насправді. Для будь-яких ринкових відносин конкуренція – це добре. Чи є конкуренція між нами і Притулою? Мені здається, що суспільство нас у неї затягує. Не хтось конкретно, а суспільство. У Притули оголосили збір на «Байрактар», а що ж вигадає ПЖ? А ПЖ нічого не говорило і викатило свій «Байрактар». Це не закид нікому, але ми спочатку робимо, потім говоримо. Багато закупівель вимагають тиші. І ми далеко не про все з того, що купуємо, говоримо.
– Так, суспільство втягує. Але це конкуренція за благодійні внески. Сторони змушені брати участь.
– Фактично так. Ми опинилися в ситуації, коли від нас цього очікують.
– Ваша звітність показує, що був великий сплеск внесків у лютому, зі зрозумілих причин. Потім пішло на спад. Але от восени нібито знову зростання. Внески залежать від новин з фронту?
Внески залежать від багато чого насправді. Треба розуміти, що навесні були великі збори, а зараз менші, бо в людей банально закінчуються гроші. Сплески залежать і від ситуації на фронті, і від того як інформаційно відпрацьовується та чи інша історія. У нас були великі сплески під «Байрактар» і після наших броньовиків (11 одиниць Fighter2 для 36-ї ОБМП). Прямо відчутні. У довготривалому розрізі, то ми вийшли на плато і тримаємося місяці чотири.
– Фінансова політика у вас така, що ви маєте тримати певний мінімум на рахунках весь час чи скільки є грошей, стільки і закуповуєте?
– Десь днями, я думаю, буде офіційне повідомлення, що ми зібрали понад 5 млрд грн з 24 лютого. Витратили не всі. Тому що є певні підписані контракти, під які зарезервовано гроші. Це ж стосується і крипти, наприклад. Ми можемо витратити все в нуль, але є речі, під які зарезервовано кошти. Немає такого, що ми зібрали гроші, але вони просто лежать чи десь крутяться. Ні, все зарезервовано. А якщо казати про крипту, то це зручний інструмент, щоб закривати якісь швидкі закупівлі.
– Кілька днів тому ви і Тарас Чмут синхронно запостили картинку, що «скоро буде бавовна у Москві». В той же день в Укроборонпромі повідомили про розробку безпілотника дальністю 1000 км. Це якось пов’язано між собою?
– Скоро будуть якісь деталі.
Читайте також: Річард Кемп: «Російська імперія вже розпадається»
– Щодо історії нібито про те, що «Повернись живим» проти національного виробника озброєння, а підтримує закупівлі за кордоном. Є таке?
– Ми не проти національного виробника. Ми зараз на фінальній стадії підписання договорів з декількома українськими оборонними виробниками. Потрібно розуміти, що є речі, де ми технологічно відстали назавжди. Назавжди. Хто б, що б не говорив. Історія з минулого життя. Може позаминулого року це було. Сидимо ми з Антоном удвох, це була п’ятниця чи субота. Приходить дядько і каже: «Я представник отакої компанії (чи генконструктор, чи директор. Прицьому компанія навіть не з ОПК, а робила якесь промислове обладнання). Мені порадили до вас звернутися, бо ми вигадали зробити гіперзвукову ракету. Ми хочемо вивести Україну до клубу чотирьох: Росія, США, Китай і Україна. Уявляєте, як круто?» І починає розповідати про якісь ракетні технології, двигуни, як вона буде розганятися до якоїсь шаленої кількості Махів. І Антон сидить, і на маленькому такому папірці у відсотках рахує адекватність. Починалося з 10% адекватності і 90% маячні.
Ми ж розуміємо, що мабуть в Україні немає нікого, хто міг би паяти 16-ти чи 8-ми шарові друковані плати. Ну немає. Ну ми відсталі в електроніці, ще в чомусь. Вочевидь, є речі, де ми можемо потягатися, але вони потребують інвестицій. Колись ми вміли у бронетехніку. У нас зараз зруйновано ланцюги постачання, меткомбінати… Ми можемо виробляти бронетехніку? Я не знаю. Але щось можемо. «Богдана», наприклад. Зроблена Краматорським заводом важкого верстатобудування, у якого, за публічними даними, мінімальний досвід виробництва артилерії. Чи може він зробити хороший виріб? Може, але треба інвестиції, час і відпрацювання. Це роки доведення виробу до стану умовного «Арчера» чи «Цезаря». А є вже готові рішення і не треба вкладатися. Запуск свого виробництва – це добре, але треба оцінювати ситуацію станом на тут і зараз. Потенційно, при наявності доступу до технологій та інвестицій щось можна робити. Щось, а не все. Загалом, якщо говорити про виробництво зброї у сучасному світі, то це кооперація країн і виробників. В програмі створення F-35 брали участь компанії з дев’яти, здається, країн. У бойову авіацію ми точно не вміємо. В транспортну… можливо «Антонов» щось може.
Якщо казати ще про наш ОПК, то в нас ніколи не було великих контрактів на постачання зброї кудись за кордон. Були 50 «Оплотів» для Таїланду, були БТР-4 для Іраку і, здається, Нігерії. Це одиниці. У нас взагалі не ті масштаби, які у Росії чи європейських або, тим більше, американських виробників.
– Перед війною ми посідали завжди 9-10 місце у рейтингах експортерів зброї…
– Продавали радянську зброю. Продавали «Скіфи» і «Корсари» (ПТРК) від КБ «Луч». Це те, що ми вміємо, і це наш технологічний рівень. Зброя покоління 2+. Відносно дешева і яка непогано зарекомендувала себе на полі бою.
– Якщо мати нормальну стратегію, то можна від цього 2+ відштовхнутися і далі йти?
– Можна потеоретизувати і згадати Іммануїла Валлерстайна, американського соціолога, який розробив теорію світ-системи. Якщо спрощувати, то є країни ядра і є країни периферії, які постачають ресурси першим. А є країни напівпериферії – одні галузі на рівні ядра чи наближаються, а інші чисто периферійні. Україна завжди, і в складі СРСР, і зараз – напівпериферія. Є технологічні штуки, а є чисті ресурси. Сталь – це чистий ресурс. Аграрка наша ніби й ресурсна, але на такому рівні, що до нас їздять вчитися. І тут ми на рівні ядра. В оборонці ми, знову ж, десь на рівні ядра, а десь периферії. От і все. Для розвитку треба дивитися, у чому ми сильні і вкладатися у це, а не перенаправляти кошти туди, де ми слабкі. Чи у нас це є? Не знаю, я не економіст.