Іван Мірчук народився у місті Стрию на півдні Львівщини, закінчив там початкову школу та Першу гімназію і вісімнадцяти років виїхав на навчання до Відня. На філософському факультеті Віденського університету він упродовж п’яти років студіював філософію, фізику та математику. По завершенню навчання Мірчук 1915 року здобув в університеті ступінь доктора філософії за роботу «Кантівська теорія простору та неевклідова геометрія».
Захистивши дисертацію, Мірчук почав працювати в університеті асистентом на кафедрі свого вчителя, професора філософії Адольфа Штьора, проте невдовзі був мобілізований до австрійського війська та відправлений на фронт. 1916 року в одному з боїв він отримав важке поранення, а після одужання був демобілізований зі званням лейтенанта і повернувся до Галичини.
Філософія як вияв національної душі
Після проголошення у Львові у листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки Іван Мірчук долучився до роботи її Державного Секретаріату (уряду). Коли ж улітку наступного року територію Західної України окупувало польське військо, він знову виїхав до Відня і до Галичини більше не повернувся.
17 січня 1921 року кілька українських еміґрантських організацій заснували у Відні Український Вільний Університет (УВУ). А 22 травня Мірчук став першим, хто захистив в УВУ ґабілітаційну працю – вона називалася «Метагеометрія та гносеологія». У жовтні на запрошення президента й уряду Чехо-Словаччини Університет був перенесений до Праги. Доцент Мірчук переїхав слідом і впродовж наступних десяти років викладав в УВУ філософію, етику та психологію.
У Празі Мірчук продовжив дослідження філософії Іммануїла Канта і першим переклав українською мовою його твір «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука». А 1924 року філософ розвинув тези своїх дисертації та ґабілітаційної праці у роботі «Метагеометрія і її значення для теорії простору Канта», зіставивши Кантові ідеї із висновками Карла Фрідріха Ґаусса, Ґеорґа Фрідріха Ріманна, Джорджа Буля, Анрі Пуанкаре та Миколи Лобачевського. Мірчук також створив курси лекцій з історії етики та естетики та написав низку праць з історії української філософії, зокрема, про Григорія Сковороду та Петра Лодія. Тоді ж він, слідом за Дмитром Чижевським, почав відстежувати впливи західної думки, насамперед німецької, на українську філософію.
Проте, попри всілякі впливи, кожна філософія, наголошував Мірчук, «розвивається на ґрунті своєї національної культури і виявляє характеристичні риси останньої». В Україні, на його думку, теоретична філософія була розвинута слабо, їй бракувало потужних «одиниць, скупчень духової енерґії, сильних концентраційних пунктів» – за винятком хіба що постатей Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича та Володимира Лесевича. Причину цього Мірчук убачав у тривалому перебуванні України у статусі колонії: українській людині, доведеній чужою владою до злиднів, було не до абстрактних розмірковувань, розвиток теоретичної думки тут гальмувався браком українських університетів, а українська культура постійно зазнавала утисків з боку не своєї держави.
Відтак, підсумовує філософ, в Україні «духова енерґія у формі філософського мислення» набула не «вертикального», а «горизонтального» спрямування – філософія пішла у літературу, історіософію, мистецтво, світогляд, мораль, естетику, практику. Українські філософи не розробляли власних філософських систем – радше демонстрували «геніальні прояви інтуїції». Вони не часто займалися «чистою спекуляцією», рефлексіями та «безстороннім пізнанням речей», натомість переймалися місцем людини у світі та її ставленням до Абсолюту, пошуками «справді людського в людині», виявленням істинного шляху життя. Найповнішим утіленням такого типу мислення Мірчук уважав «філософію серця» Сковороди та Юркевича.
Берлін–Мюнхен
1926 року Іван Мірчук став професором Українського наукового інституту, щойно заснованого у Берліні з ініціативи колишнього гетьмана Павла Скоропадського та за фінансової підтримки німецького «Об’єднання для дослідження української культури і науки». А 1931 року професор Мірчук був призначений директором цього Інституту, разом із дружиною Марією (з дому Голомбек) і донькою Іванною оселився у Берліні і незабаром став одним із лідерів Головної ради української громади міста. Філософ швидко увійшов до середовища гетьманців і часто з родиною гостював у домі Скоропадських у передмісті Берліна Ванзеє.
В очолюваному Мірчуком Інституті працювали відомі українські науковці, як-от мовознавці Ярослав-Богдан Рудницький та Зенон Кузеля, географ Володимир Кубійович, історики Борис Крупницький та Марко Антонович. Попри обмеження з боку нацистської влади, співробітники Інституту досліджували історичні та культурні зв’язки України із країнами Західної та Центральної Європи, читали курси лекцій, видавали монографії, словники, енциклопедії, підручники та посібники з українознавства (сам Мірчук редагував енциклопедію українознавства німецькою мовою «Handbuch der Ukraine»).
Перед наступом радянської армії навесні 1945 року родина Мірчуків переїхала до Мюнхена. Влітку професори Іван Мірчук та Вадим Щербаківський зініціювали там відродження Українського Вільного Університету, у травні розгромленого у Празі радянською окупаційною владою. Їх підтримали викладачі УВУ, які встигли виїхати з Праги, співробітники Українського наукового інституту, а також Конґрегація для Східної церкви Апостольського престолу та фонд «Українського видавництва» у Кракові. Мірчук очолив організаційну підготовку справи, і вже восени Український Вільний Університет був відновлений у Мюнхені. А влітку 1946 року у класах пошкодженого бомбардуванням будинку початкової школи на Версалєрштрассе у районі Гайдгаузен відбулися перші лекції та семінари.
Того ж року Мірчук став ректором Університету, і впродовж наступних п’ятнадцяти років колеґи ще двічі обирали його ректором, а також проректором і деканом філософічного факультету. Водночас філософ очолював Українську Вільну Академію Наук та історично-філософську секцію Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редагував журнал «Sovetietstudien», який видавав Інститут із вивчення СРСР. А 1949 року професор Мірчук став першим іноземцем, обраним членом Баварської Академії Наук.
Світогляд українського народу
Іван Мірчук визначав філософію як науку про світогляд і свою основну працю, видану 70 років тому, назвав «Світогляд українського народу». Слідом за В’ячеславом Липинським він розглядав Україну як цивілізаційне пограниччя, що ним пролягає культурний кордон між Заходом і Сходом. Тому у сприйнятті світу українцями філософ убачав, окрім проявів національної вдачі, риси одночасно західного і східного світоглядів.
Особливості українського світосприйняття, вважав Мірчук, виразно простежуються при порівнянні його із західним (насамперед німецьким) і російським світоглядами. Німецькій свідомості, писав філософ, притаманна ґрунтовність, дисципліна, системність і віра у силу розуму: «Цілісне наставлення до життя мусить бути продиктоване розумом, усі рішення під безпосереднім впливом почувань – заборонені. При такому способі життя втрачає значною мірою у своїй вартості, але, з іншого боку, не вдається заперечити величність такої спроби систематизації нашого духу».
Європейське мислення, наголошує Мірчук, від античності спирається на індивідуальну свідомість і має своїм вихідним пунктом суверенну особистість. На противагу цьому «характерною рисою російського світогляду є виразна нехіть до виявів власного “я” і рівночасне захоплення своєрідним духовним колективізмом». І якщо для західної свідомості засадничою цінністю є особиста свобода, то «сутність, провідна засада “русского мира” – це примус, що виходить від зверхньої влади як органу Божої волі».
Українцям, на думку Мірчука, властива саме європейська, індивідуалістична настанова – їхнє духовне життя, розуміння суспільного ладу, моралі, права та практичної діяльності теж виходять із поняття вільної, самодостатньої особистості. Тож вони завжди неґативно сприймають будь-яке підпорядкування особи чи обмеження її прав – навіть у громадських інтересах. Унаслідок цього, наголошує філософ, в Україні радянська влада наразилася на масовий, затятий опір: «Колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя й смерть за збереження приватної власності як підстави західної культури».
Крім індивідуалізму, українців, за Мірчуком, вирізняє внутрішній зв’язок із власною землею, «тисячолітня інтимна сполука зі “скибою”», ґрунтом, ріллею, чорноземом, із природою, а відтак зі своєю місцевістю, зі звичним краєвидом, з оцим-от «призначеним долею простором».
Нарешті, ще одна підвалина українського світогляду – ідеалізм, за якого у картині світу людини переважають суб’єктивні уявлення, а її думками та вчинками керує не стільки розум, скільки почуття та воля. Наслідком такого ідеалізму, підкреслює філософ, є особлива чутливість, емоційність і релігійність, розвинуте відчуття краси та схильність до ідеалізації, що «виявляється в українців також у ставленні до жіноцтва, яке в українському громадянстві посідає упривілейоване місце».
Однак усі ці, такі привабливі, складові українського світогляду, застерігає Іван Мірчук, можуть стати небезпечними для історичної долі нації: «Надмірний ідеалізм, що цілком не враховує вимоги дійсності, а також непогамований індивідуалізм, який відкидає будь-який авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти, перевага чуттєвості над розсудком – все це, на загал беручи, тяжкі хвороби, які за несприятливих умов можуть привести до катастрофи».