Гетьман Іван Мазепа давно мав би посідати таке саме культове місце в українському суспільному каноні, як Тарас Шевченко — в літературному. Натомість він і досі для багатьох залишається невідомою чи суперечливою постаттю — згадати бодай перипетії з перейменуванням вулиць на честь Мазепи, і в Києві, і в селі, де він, як припускають, народився. Що й казати, коли публікації про нього називають «Ще один сюжет про Івана Мазепу», «Ще кілька слів про гетьмана Мазепу», «Фрагменти до біографії І. Мазепи», «Три сюжети про гетьмана Мазепу» тощо. Фрагментована біографія, деформоване сприйняття, позбавлення належного місця в пантеоні національних героїв.
Мазепу найбільше асоціюють із Полтавою — місцем його поразки; Гончарівкою в Батурині — гетьманською резиденцією, знищеною вщент за наказом розлюченого московського царя; молдовським селом Варниця біля міста Бандери, де гетьман упокоївся під час вимушеної еміграції. Але не з Києвом — містом його тріумфів і благодіянь. У Києві не проводять екскурсій по місцях Івана Мазепи, тут немає його музею чи резиденції. Тимчасові виставки, що відбуваються час від часу в Києво-Печерській лаврі, якою він опікувався, донедавна були присвячені суто цьому факту, зокрема «Милостивий патрон святої обителі» (2018), «Гетьман Іван Мазепа і Києво-Печерська Лавра» (2019). Звісно, це саме по собі було чинником спротиву до того як Лавра стала українською, але чи цього досить?
Ще рік тому оголосили про намір встановити барокове погруддя гетьмана на території Києво-Печерської лаври, скульптор Олесь Сидорук виготовив бронзову скульптуру Мазепи за прижиттєвою гравюрою авторства Мартина Бернінґротга, проте її і досі не встановили.
Цьогоріч, 24 травня, в Лаврі презентували виставку «Мазепа. Стратегія європейської України». Виставка привернула увагу широкого загалу тим, що її підготовка збіглася в часі зі зняттям з посади очільника заповідника Максима Остапенка — буцімто він не погодив із керівництвом із Мінкульту перефарбування стін у братських келіях, де готували виставку. У соцмережах навіть розпочали флешмоб із фото кольорових стін різних музеїв — але до самої виставки зрештою мало хто дійшов.
Банер виставки «Мазепа. Стратегія європейської України»
Меседжі виставки
Проєкт не є цілком новим — це продовження й доповнення виставки «Європейська Україна. Доба Мазепи», що стала першою після початку повномасштабного вторгнення подією в Скарбниці Національного музею історії України (теж розташованій на території Лаври). Сьогодні в четвертому корпусі заповідника «Києво-Печерська лавра» представлено ще більше унікальних експонатів, що розкривають добу гетьмана, його європейські орієнтири та політичні й духовні цінності України того часу.
За словами завідувачки Скарбниці Наталії Панченко, метою виставки було показати, що Україна — це країна з багатою культурною спадщиною, яка має спільні з Європою цінності та право на опір, коли чинять несправедливість. Готовність до збройного опору ілюструють три шаблі, представлені на виставці: шабля доби Речі Посполитої, шабля представника Ґераїв (правлячої династії Кримського ханату) та шабля самого Івана Мазепи. А завершує експозицію гравюра Сергія Якутовича «Мазепа. Роздуми», яка запрошує відвідувачів до персонального, власновільного, за висловом Євгена Гулевича, осмислення української історії.
Шаблі в експозиції
Головна ідея, яку транслює виставка, втілена в перших словах на вступному банері: «Стратегія Європейської України визначена її постійним перебуванням в політичній та культурній орбіті Європи ще з раннього Середньовіччя. Європейські витоки вітчизняних політичних уявлень та практик виразно демонструє доба гетьмана Івана Мазепи». Подальший виклад ампліфікує паралелі із сучасною добою, шукає витоки демократичних традицій Речі Посполитої та називає гетьмана «символом боротьби українців за власну європейську ідентичність». Ці риторичні прийоми лунають на державному рівні щонайменше з 2014 року і, здавалося б, уже всіх переконали — хотілося б подальшого поступу досліджень. Тим часом нам і далі повторюють, що «європейська стратегія Мазепи — це те, що Україна продовжує втілювати нині».
Читайте також: Метаморфози Києво-Печерської лаври
Проте чи всі співробітники заповідника поділяють проголошені цінності — питання відкрите. Наглядачки у виставкових залах гучно спілкуються між собою російською, на питання про перспективи відвідання печер, де нещодавно вперше за довгий час відбулася служба українською мовою, неохоче відповідають, що «це їхні [ПЦУ. — Авт.] справи, тривають суди». Так виглядає, що Українська Церква в Лаврі як культовій споруді вже активно присутня, а Українській Державі ще належить відстояти тут свої позиції.
Ще один факт, що прикро вразив: на питання про команду — хто працював над концепцією, наповненням, візуальним оформленням, хто є автором текстів, — співробітниці в залах виставки дуже здивувались і відповіли: «Різні люди, багато хто». Інформації про це немає й на табличці при вході, де вказано партнерів та співорганізаторів (включно з фірмою, що надала ту скандальну фарбу для перефарбування стін). Так само імперсонально-анонімно подано інформацію і на сайті Лаври — жодного прізвища. Тим часом НМІУ вказує, що куратором проєкту є провідний науковий співробітник НМІУ Ярослав Затилюк.
Табличка з інформацією про виставку
Читайте також: Хто зрадив гетьмана Мазепу?
Виставка передусім привертає увагу до естетичного боку представлених предметів: «Головне в цій виставці — краса українського бароко», — підкреслила Наталія Панченко, а на сайті Лаври до статті про виставку додали назву «“Мазепа. Стратегія європейської України”: велике зібрання артефактів доби видатного гетьмана у Лаврі». Подивитися справді є на що — самі лише царські врата 1702 року з Борисоглібського собору Чернігова чого варті! Проте такий наголос на антикварному речезнавстві зміщує фокус із цінностей і глобальнішої суспільної проблематики, закладеної в назві виставки.
Царські врата 1702 року з Борисоглібського собору Чернігова
Викликає питання й постійне меншовартісне порівняння з Європою. В інтродукції до виставки наголошено: «Українська еліта доби Мазепи наслідувала притаманні європейським аристократам моделі поведінки (опіка над Церквою, покровительство митцям, добра освіта, читання книг)», «реалії життя козацької України, що цілком співмірні з правовими практиками тогочасних європейських країн», «артефакти демонструють і те, що навіть предмети побуту і розкоші української еліти пов’язані із європейськими взірцями». Чи треба цей рефрен вторинності постійно повторювати, оминаючи увагою те креативне, що створили своїм розумом і досвідом, виходячи зі свого географічного розташування, геополітичної ситуації й місцевої традиції «творці та носії політичної культури козацької України — “володарі Отчизни”», яким, як зазначено, присвячена виставка? Їхній світ цінний для нас сам по собі — безвідносно до того, наскільки він схожий чи відмінний порівняно із (західно)європейським. Милуючись величними портретами козацької старшини, шляхти та духовенства, представленими на виставці, хочеться замислитися саме про те, чим жили сподвижники Мазепи, — і ця ідея там таки закладена, хоча й не розкрита до кінця.
Артефакти доби
Перша зала «Держава Мазепи: цінності, влада, соціум» оповідає про політичні, правові, економічні й освітні взірці межі XVII–XVIII століть через матеріальну культуру — величезний ключ від міста XVIII століття, гроші різних держав, цехові печатки, каламарі, свічники, підручники, панегірики.
Ключ від міста XVIII століття
Друга зала «На захисті прав і вольностей: основні союзники» реконструює драматичні обставини козацького державотворення через контакти з володарями сусідніх держав — дипломатичні і збройні. Привертають увагу копії листів, що зберігаються в Національному архіві Швеції і засвідчують давню традицію дипломатичних взаємин зі Швецією та вмотивованість рішення Мазепи стати на бік Карла ХІІ. Зокрема представлено лист генерального писаря Івана Виговського до шведського короля Карла Х про необхідність приєднання військових зусиль (1657), лист-звернення козацьких старшин на чолі з Юрієм Немиричем до шведського короля щодо продовження військової і дипломатичної співпраці проти спільних ворогів (1658).
Третя зала «“Володарі Отчизни”: повсякдення та життєві стратегії» розкриває чесноти і практики української еліти як спосіб самопрезентації — іменні ложки з ініціалами та гербом Івана Самойловича та Павла Полуботка, чарка Семена Палія, коштовне сідло, срібна німецька таріль, ткані пояси, ґудзики…
Четверта зала осмислює «добу Мазепи і традиції “Київського православ’я”» — не без суперечностей, властивих парадоксальній добі бароко. З одного боку, наголошено, що «сформована за Богдана Хмельницького козацька держава була моноконфесійною спільнотою вірних православної Київської митрополії». А з іншого, і Києво-Могилянська колегія, що за Мазепи отримала статус академії, взорувалася на європейські освітні взірці, і Лаврська друкарня перекладала ключові тексти свого часу, і оздоблення церков, зображення святих на іконах і в житіях — усе це відображало поліконфесійну та мультикультурну традицію співжиття різноманітності в Речі Посполитій.
Окрема зала виставки присвячена темі козацької опіки над церквою в поєднанні з «європейським обличчям українського бароко». Мазепа тут втілює риси «доброго правителя», налагоджує гармонійне співробітництво з митрополитом Варлаамом Ясинським, козацька старшина опікується митцями, замовляє художні твори, підтримує освітні осередки та фундує церкви. «Як результат, — зазначено в експлікації п’ятої зали, — на початку XVIII ст. на мапі Європи з’явилася ще одна національна — українська — культура, зодягнута в шати естетики бароко — стильової домінанти тогочасного європейського культурного простору».
Робота Сергія Якутовича «Руїна»
Завершується виставка залою з графічною «Мазепіаною» Сергія Якутовича. Цікаво спостерігати, як змінюється візуальна мова й порушена проблематика від офорта «Полтава», датованого 1970–80-ми, до робіт «Руїна» та «Роздуми» 2002–2003 років. Останні мають у собі щось від Маланюкових докорів Батьківщині — «зрадливій бранці степовій».
Окремо хочеться відзначити вдале візуальне оформлення виставки, особливо рішення розмістити фрагменти гравюр на вікнах.
Вікна виставки
Гетьманська візія Києва і України
Іван Мазепа таки мав стратегію, про яку сказано в назві виставки. Він намагався використати тодішню внутрішню й міжнародну кон’юнктуру для перетворення України на повноцінну державу — попри те, що ситуація, як і (майже) завжди в українській історії, була не надто сприятлива, адже умовою визнання гетьманової влади з боку Москви було підписання Коломацьких статей, які значно обмежували автономію Гетьманщини. Мазепа намагався подолати наслідки «андрусівського» поділу й відновлення єдності українських земель по обидва береги Дніпра, відсунувши кордон від Києва.
Протягом свого гетьманування Іван Мазепа пожертвував на релігійні споруди понад мільйон золотих дукатів. Його меценатство дозволило збудувати, реставрувати або оздобити 48 храмів і монастирів. Більшість цих пам’яток була знищена — не лише більшовиками, деякі зачинили вже в перші роки після «зради», ще за Пєтра І. Але дещо збереглося до наших днів і досі тішить око.
Київ не мав столичного статусу в Гетьманщині з низки причин, але починаючи з апофеозного в’їзду Богдана Хмельницького до Києва 1648 року Київ посідав особливе місце. І за мазепинської доби це добре усвідомлювали: будували оборонні укріплення й величні церкви, Пилип Орлик писав у латиномовному панегірику, присвяченому Іванові Мазепі, про Київ як про Рим, Феофан Прокопович називав Київ новим Сіоном і порівнював Мазепу з руським князем Володимиром, будівничим державності, інтегрованим у київський контекст і ландшафт.
Якщо нанести на уявну мапу мазепинські місця в Києві, їхній перелік починатиме велична Софія Київська, перебудована в бароковому стилі коштом гетьмана, і Староакадемічний «Мазепинський» корпус Києво-Могилянської академії, яку в панегіриках за життя гетьмана називали і Києво-Могилянсько-Мазепіанською. Про це пам’ятали нащадки, попри всі зусилля російської влади стерти й очорнити пам’ять про гетьмана. Під час Війни за незалежність, 1918 року, у звільненому від більшовиків Києві військове товариство «Батьківщина» організувало панахиду на спомин Івана Мазепи в Софії Київській. Та й панегірична гравюра лаврського митця Івана Мигури «Гетьман Мазепа серед своїх добрих справ», зроблена з нагоди візиту гетьмана до Києва 1705 року, — не метафора й не перебільшення. Він справді був взірцевим володарем і ще чекає на ретельне дослідження, належне осмислення й гідне вшанування.
Панегірична гравюра Івана Мигури
Квантовий стрибок Мазепи
Найвідоміші сюжети про Мазепу пов’язані з його любовною біографією: Мазепа став заручником західноєвропейського романтизму, що створив колоніальний образ припнутого до коня коханця, який мчить степами; українські автори й видавці також присвячували значно більше уваги стосункам із Мотрею Кочубеївною, ніж державницьким проєктам (листи до Мотрі виходили друком у книжковому форматі навіть у скрутні для України 1917, 1932, 1943 роки). Тим часом мало хто знає, наприклад, про титул князя Священної Римської імперії, який надав Івану Мазепі 1707 року австрійський імператор Йосиф I. Як і про пам’ятник Мазепі на площі Слави в Києві, що названий «Вічний Київ» і ще з 2009 року нагадує про символічну присутність гетьмана в київському просторі. Він співмірний із людським зростом, його може змусити обертатися навіть дитина, водночас він далекий від традицій соцреалістичних монументів із суворими постатями на гранітних постаментах.
«Нас довго примушували мовчати про наших мертвих так, наче їх ніколи не було. Тепер нам треба навчитися говорити про наших мертвих так, наче вони досі живі», — пише у своєму есеї про меморіальне письмо Марія Титаренко. Це стосується всіх наших героїв — і сьогодення, і минулого.
Про Івана Мазепу майже щороку виходять книжки — дитячі і дорослі, популярні й наукові. Однак «квантовий стрибок» Мазепи ще досі не відбувся. Ще не знайдена відповідна сучасним реаліям мова, що була б співмірна постаті гетьмана й давала відповіді на запитання, які сьогодні ставлять до історії.
Виставка «Європейська Україна. Доба Мазепи» таки варта уваги — вона добре зроблена і задає правильну систему координат, попри окремі питання до формулювань. Проте інтуїтивно відчуваються непоборні внутрішні суперечності в Лаврі, що нівелюють здобутки, які можна і варто було б масштабувати. Наприклад, бренд одягу Honorovi присвятив Мазепі колекцію у співпраці з Києво-Печерською Лаврою. Але ані футболок і шоперів, що було б очікувано, ані бодай інформації про це на виставці в Лаврі ви не знайдете — як і імен творців самої виставки.