Чому Україна переможе? Що є нашою основною «зброєю»?
— Україна народжує найбільше у світі талантів на метр квадратний. Правда. На останньому міжнародному конкурсі для молодих винахідників INOVA наша команда завоювала 20 медалей! До того ж її визнали найкращою делегацією світу на цьому форумі. Ми вже давно на міжнародних змаганнях здобуваємо перші місця. У нас народжуються дуже талановиті діти. Але якщо ви візьмете вазончик і не поливатимете його… він що? Він загине. Таланти треба плекати, бо це надзвичайно тонка матерія. Щоб його не зіпсувати й не поранити. Але наші маленькі генії годуватимуть увесь світ, бо Україна не дасть їм можливості розвиватися на своїй землі.
Бог дає талант, розумієте? Унікальний талант, а отже, людина має віддати його людству. Якщо ти народився тут, на поганому ґрунті, де не можеш проростати, то мусиш шукати іншу країну, інший ґрунт, іншу територію, де вдасться спокійно прорости й віддати все, поділитися своїм талантом.
Ви багато вкладаєте в українську перемогу, коли організовуєте свої виставки по всьому світу. Які у вас враження від останніх, що відбулися в Іспанії та Чорногорії? Як люди реагували на ваші роботи? Чи цікавилися вони, звідки ви? Чи цікава їм Україна?
— Вони знають хто я і звідки. Однак про Україну мало запитують, їх більше цікавить моє творче, внутрішнє. Спершу ми робили виставки вдвох із помічницею, однак зараз легше — допомагають посли. Цього року в мене була виставка в Мадриді. На неї насамперед просили невеликі картинки раннього періоду. Тривала вона три місяці. Потім була виставка в Києві. Опісля виставляв роботи в Чорногорії. Там дуже гарна галерея! А загалом у мене вже відбулося понад 120 виставок по світу. Однак Чорногорія найдужче здивувала. У їхній галереї я не впізнав власних робіт — вони мали інакший вигляд. Такий красивий, як ніде. А чому? Ця галерея була повністю біла, навіть підлога біла, а не просто світла. Туди якби залетіла муха, усі побачили б її, вона заважала б! Картини там дихали стерильністю. Дивина, просто дивина!
Читайте також: Фундамент розвитку
Що вас надихає працювати?
— Українська земля дуже красива. Усюди, де я її бачив, — хотів утілити. Я намагаюся знайти на землі те, чого ніхто не помічає, бо люди дивляться, а художник бачить.
Ви часто згадуєте, що завжди почувалися не таким, як усі, а дивним художником. Як це проявлялося в дитинстві та юності? Вам доводилося конфліктувати, відстоювати своє бачення?
— Я бунтар від народження, ще з утроби матері. І таким з’явився на світ. Змалку був лідером. Бився з сильнішими за мене хлопцями, кусався, дряпався, хоча був маленьким. У дитинстві дуже вередував! Навіть ворони скільки зазнали від мене… любив кидати воронячими яйцями в дівчат! Та й узагалі. Я міг сто разів упасти з тополі високої — і все, міг настати кінець мені. Але й далі лазив, бо так хотів.
Та й творити почав сам. Однак мене заохочував і підтримував тато. Він був майстром на всі руки. Був більш ніж художником! Мав три класи освіти й фантастично красивий, унікальний почерк.
В інституті мене «ламали», а я хотів бути «ненормальним художником» і малювати, як ніхто у світі! Я маю два дипломи: з училища та з інституту. Червоний диплом в інституті не дали, бо я був трохи «збиточним», хотів шукати нових істин.
Я не зважав на всі ті встановлені тоді постулати, мене то не цікавило. Просто шукав свою дорогу. Як кажуть: «Хай буде гірше, аби інше».
Що ви побажали б молодим митцям, які відчувають свою інакшість і хочуть створити щось зовсім нове?
— Нове хоче зробити кожен художник, але не кожен може! Радянські художники працювали всі як один. Малювали одне й те саме. Я хотів бути іншим, а яким — не знав. Коли мене в 1956-му направляли на роботу до Києва, я сказав другові: «Я єсмь!» — я переродився як митець! Це був день народження нового художника Івана Марчука, який не знає, що робити. І почав суто інтуїтивно, підсвідомо малювати щось на папері, як діти бавляться! Малював і дуже тішився! А коли назбиралося цих рисунків, то подумав: «І що я роблю?». Так з’явився цикл «Голос моєї душі». Бо я не знав, що роблю. І добре, що не знав, бо якби знав, то не робив би.
За горизонтом є горизонт. І що? Мусиш досягти його. А там що? Знову горизонт, розумієте? І так мене це постійно штовхає.
Хто ваші творчі нащадки й хто ваші вчителі?
— Коли я бачу художника, то знаю, хто він, що він і яке в нього майбуття. Нещодавно був на виставці Петра Бевза в музеї Шевченка. Я його помітив, ще коли він закінчив інститут. Художник-модерніст. Але щоб мені спершу дуже подобалися його роботи, то ні, не дуже. І потім десь років десять я його не бачив узагалі! І ось на цій виставці відкрився зовсім інший Бевза! І кажу йому: «Петре, ти дуже добре пішов, гарною дорогою!». Я відчув це, коли він був ще молодим…
Уявіть собі Вінсента ван Ґоґа, Мікеланджело! Це мої ідеали художника, того, яким має бути справжній митець! Художнику ніколи спати, їсти, відпочивати. Ван Ґоґ не жив, він мучився, тільки недовго мучився, на жаль. Я мучуся довго, я ще не жив, я мучуся (бо в Україні).
Як ви ставитеся до думки, що важкий час творить сильних людей, а сприятливий — слабких?
— Я пізніше вийшов на свою дорогу. Зараз уже кожен молодий художник хоче дивувати людей усякими викрутасами. Бо все можна. А тоді нам таке забороняли. Тому вам усім легше. Мені довелося жити за чорним календарем, щоб наздоганяти самого себе. Ех-х-х. Знаєте, той, хто йде тернистою дорогою, той сягне свого.
12 Марчуків (12 стилів художника) — чим вони відрізняються?
— Їхня відмінність у всьому. Ну, я не стандартний художник… Як приклад: іде парочка в галереї. Каже: «Ет харашо, харашо, о-о-о,, а ето бред сумасшедшего». Вищої похвали я й не хочу! Чому в мене: таке, таке й таке. По-перше, бо я ненаситний, одержимий і голодний на творчість. Коли я щось зробив, то далі хочу робити ще. І зараз я десь у чотирнадцяти іпостасях виступаю! Кожен мій світ має назву. І кожен — технологію та змістовне навантаження! Усі вони різні. Мою виставку завжди сприймають як групову виставку художників. Але руку одного художника той, хто розуміється на живописі, відчуває.
Читайте також: Ілларіон Павлюк: «Творчість, в тому числі літературна – на зламі болю»
Іван Франко у своїй праці «Секрети поетичної творчості» стверджував, що мистецтво — наслідок людських експресій і чуттів. Як ви бачите й асоціюєте власну творчість?
— Я не маю жодних асоціацій, усе в голові. Коли їду вранці на роботу, то просто йду працювати, як будь-який робітник іде на завод. А я до мольберта. І так живу день у день, увесь рік, усе своє свідоме життя. Часто зустрічаю двірників узимку, коли надворі ще темно. І вони дивуються — ніби й не молодий уже чоловік, а куди він щодня в одну й ту саму пору йде? Він працює на заводі? А я з Саксаганського йду сюди, на Пушкінську, в майстерню.
Чи вірите ви в талант як такий?
— Хтось правильно сказав, що є 1% таланту і 99% праці. Я з цим цілком згоден.
———————-
Іван Марчук народився селі Москалівка (нині Лановецький район Тернопільської області) у 1936 році. Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва, опісля у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. Лауреат національної премії імені Тараса Шевченка. У 2006 році став членом «Золотої гільдії» в Римі. У 2007 році Daily Telegraph долучив художника до рейтингу «100 геніїв сучасності».