Ще у травні 2019 року одіозний міністр культури РФ Владімір Мєдінскій особисто презентував збірку публіцистичних творів російського філософа Івана Ільїна. «Оскільки послання Федеральним зборам визначає те, як президент бачить розвиток країни, хотілося б, щоби Росія розвивалася так, як того бажав філософ Іван Ільїн», — заявив тоді міністр, засвідчивши виняткове місце Ільїна у офіційному пантеоні путінської РФ. Стараннями чиновників вищого рангу Ільїна перетворили чи не на центральну постать російської філософської думки, піднісши його на той рівень, де критика чи навіть банальне рецензування просто недоречні. Але хто ж такий Ільїн? Реваншист, націоналіст, реакціонер, містик, монархіст, охранитель, зрештою — російський фашист, але ж чи філософ?
Білогвардійський ідеолог
Іван Ільїн народився 28 березня 1883 року у Москві, у родовитій дворянській сім’ї — його батько був похресником самого Алєксандра ІІ. 1906 року Іван закінчив юридичний факультет Московського університету, а згодом отримав ступінь магістра державного права, обійнявши посаду приват-доцента Московського університету. Від 1910 року — член Московського психологічного товариства. У травні 1918 року — вже після більшовицького перевороту — захистив дисертацію на тему «Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини». За результатами захисту отримав два ступеня — магістра і доктора державних наук. Захист Ільїна отримав певний резонанс, оскільки перед тим, у квітні, дисертант був заарештований за підозрою в участі в організації «Добровольча армія». Загалом у більшовицькій Росії його заарештовували шість разів. Двічі він поставав перед судом, обидва рази був виправданий за недостатністю звинувачення. Востаннє заарештований у вересні 1922 року і засуджений до смертної кари, яку замінили на вислання — так Ільїн отримав «квиток» на знаменитий «філософський пароплав», на якому восени 1922 року більшовицьку Росію покинули чимало представників нелояльної інтелігенції.
Філософський пароплав, на якому Ільїн відбув на еміграцію
Після вигнання з більшовицької Росії Ільїн мешкав у Німеччині та Швейцарії. Працював у «Русском Научном Институте», заснованим Лігою Обера (Міжнародна ліга боротьби з ІІІ Інтернаціоналом — Ред.), друкувався в низці еміграційних видань. Переважна більшість його «безцінної» для нинішньої Росії спадщини побачила світ на сторінках власного кишенькового видання «Русский колокол. Журнал волевой идеи», який Ільїн видавав за підтримки Російського загальновійськового союзу (з рос. — РОВС). За окремими підрахунками, він особисто написав до третини (!) з опублікованих статей. У липні 1938 року Ільїн був змушений залишити Німеччину, оскільки гестапо наклало арешт на його праці та заборонило публічні виступи. Дифірамби Ільїна нацизму і фашизму, щирі компліменти в бік Мусоліні та Гітлера не допомогли. Хоча Ільїн справді старався. У одній зі статей він характеризував нацизм як запобіжник більшовизації Німеччини, «законний переворот», вихід з «демократичного глухого кута, не порушуючи конституції». Доживаючи віку у нейтральній Швейцарії, Ільїн вимушено камуфлював свої справжні переконання. Втім, попри заборону на політичну діяльність, він все ж анонімно опублікував понад дві сотні випусків бюлетеня «Наші завдання» для членів РОВС. Помер Іван Ільїн 21 грудня 1954 року у Цолліконі, залишивши по собі чималий літературний спадок.
Повернення із забуття
Інтелектуальне повернення Ільїна у Росію почалося ще наприкінці 1980-х на хвилі/піку цікавості до російської емігрантської думки. Впродовж 1993—2008 років вийшли 28 томів його творів, чимдалі настійливіше лунали зауваги про велич його творчого спадку. Окремими цитатами чи згадками він оприявнювався то в посланнях президента Федеральному зібранню (тричі), то у публічних промовах високопосадовців. 2005 року його прах (разом із рештками Антона Дєнікіна та Івана Шмєльова — Ред.) був перепохований на кладовищі Донського монастиря, причому надгробок встановлений особистим коштом Владіміра Путіна. Ця подія широко висвітлювалася ЗМІ. Складно було б вигадати більш красномовний жест реабілітації та глорифікації ключових постатей білогвардійського руху. Чи не апогеєм уславлення раніше всіма забутого маргінального літератора стало «одкровення» Путіна в розмові із Тихоном (Шевкуновим), нині митрополитом Псковським та Порховським, про те, що він часто перечитує працю Ільїна «Что сулит миру расчленение России».
Путін на могилі Ільїна, 2005 рік
До речі, праці Ільїна як обов’язкові для прочитання рекомендували не лише Сурков та Володін, але й навіть незмінний лідер російських комуністів (!) Геннадій Зюганов. Після встановлення меморіальної дошки на найстарішій будівлі МДУ та незграбного пам’ятника у Єкатеринбурзі вшанування «великого російського філософа» завершилося формальними інституційними жестами: в Санкт-Петербурзі започаткували Православний юридичний фонд імені Ільїна, а у 2013 році на базі Державного університету морського і річного флоту ім. адмірала Макарова та Санкт-Петербурзької духовної академії започаткували Міжнародну науково-практичну конференцію «Ильинские чтения». В одній з дисертацій писалося, що «масштаб і значення його філософської творчості для російського духовного спадку є такими, що сьогодні Ільїна називають Пушкіним філософії».
Читайте також: Діти-солдати Йосипа Сталіна
На шляху тріумфального повернення ільїнщини в науковий та навколонауковий дискурс були знищені всі перешкоди. Але ж завдання полягало в іншому — наповнити Ільїним дискурс масовий. Нині цитати з праць колись маловідомого публіциста запроваджені в обов’язкових завданнях для єдиного державного іспиту, де він фігурує не менш як «вигнанець, патріот та знаковий російський філософ першої половини ХХ століття». Народжений Ільїним сплав богослов’я та гегельянської філософії подається як нове слово глобального знання, одна з провідних «скрєп» сучасної російської ідентичності. Але чому постать Ільїна роздули до таких величезних, цілковито гротескних масштабів? Чим прикметна його творча спадщина, у відповідності до якої Мєдінскій закликав будувати майбутнє Росії?
Інквізитор для «Святої Русі»
Ільїн переконаний і непримиренний монархіст. Республіку він вважає не просто не властивою російській історії, а руйнівною. Духовне самовизволення людини (як вище завдання і призначення) за Ільїним є альтернативою соціальному визволенню. Вища реалізація особистості переводиться ним у духовні сфери, натомість реальний лад має лишатися незмінним. Монархія для Ільїна — ідеальний тип державного ладу, а неділима імперська Росія — вічна форма існування російського народу. Утримання величезних імперських теренів у стані незмінності і неділимості є для Ільїна важким хрестом і обов’язком росіян перед Богом. Все це, власне, і є квінтесенцією багатотомних писань Ільїна.
Цілком усвідомлюючи реальний рівень чеснот російського народу, хитко балансуючи між характеристиками його як навіженої погромної маси та народу-богоносця, Ільїн виписує концепт природної правосвідомості. Правосвідомість російського народу, за Ільїним, монархічна та імперська. Він морально обґрунтував концепт авторитарної православної держави як єдності духовного і політичного, тяжкий хрест «православного воїна», змушеного чинити зло, аби затвердити добро. «Очищувальний вогонь в наших душах», або ж філософське обґрунтування білого терору як універсального концепту через апеляцію до моральності та духовності вродженої російської правосвідомості, попраної червоною смутою — це своєрідна вісь ільїнщини.
Пам’ятник Ільїну у Єкатеринбурзі
Нищівна критика толстовства затвердила за Ільїним славу оборонця істинного православ’я, хоч правди в цьому не було. Апологетизуючи насилля і вседозволеність для «святої Росії», він витворив свою форму єресі — значно небезпечнішу за екстравагантне толстовство. Міркування Ільїна про застосуванням насильства заради перемоги добра є небезпечною казуїстикою, засвоєння котрої мало далекосяжні наслідки. Людина Ільїна — ница і від природи погана, саме тому його міркування обертаються навколо того, як її примусити (силою і «внушением») бути хорошою, чи пак — усвідомлено стати на сторону добра, бо на стороні зла вона перебуває неусвідомлено (або ж інстинктивно).
Читайте також: Імперія без народу
Сам Ільїн виступає в іпостасі «великого інквізитора», чия місія — привести морально занепалу людину до стану притомності. Його виснажливе моралізаторство є лише грубим макіяжем на обличчі псевдоправедника, який не сповідує базової християнської заповіді — «возлюби ближнього». На диво точно це бачили його сучасники. Наприклад, Зінаїда Гіппіус, рецензуючи згадану працю Ільїна «О сопротивлении злу силою», влучно зауважила, що всюди, де той використовує слово «любов», його слід було б замінити на «ненависть».
В основі викривленої матриці мислення Ільїна перебуває приватизація Бога Росією, ототожнення волі влади і волі народу, самоототожнення росіян з «російським (імперським) народом», а інтересів влади — з інтересами росіян. Замкнене коло позірної логіки досягається введенням елементу сакральності. Проголошуючи богоустановленість своєї картини світу, Ільїн усуває можливість наукової та ідеологічної критики — бо ж «З нами Бог!». Щоправда, Господа Ільїн також позбавляє права голосу.
Альтернативна історія
В праці «Наші завдання» Ільїн презентує модель посттоталітарної Росії. Фактично це утопія, шлях до якої лежить через «національну диктатуру». Повсякчас апелюючи до російської літератури, зокрема Пушкіна та Достоєвського, а також Святого письма, Ільїн, схоже, писав не політичну програму, а устав монастиря. Ільїн старанно намагається занурити читача у стан релігійного афекту, який робить душу беззахисною перед маніпуляціями. Він навіює, що все в світі, що виходить за рамки його монархізму, не має божого благословення, виникло і існує поза волею Господа. За Ільїним, увесь світ, крім Росії (причому в її монархічній версії) — суть історична аномалія. Отже, на смітник викинуто фактично всю історію світу та здобутки всіх земних цивілізацій.
Журнал «Русский колокол», через яке Ільїн поширював свої політичні ідеї
Історія його цікавить лише тією мірою, у якій тенденційно дібрані факти дозволяють намалювати картину вічних утисків і страждань «святої Русі». Ільїна носить з епохи в епоху, з держави в державу, з цивілізації у цивілізацію. За відсутності уявлень про соціальне життя і закони суспільного розвитку, історія людства у його викладі перетворюється на хаос появи і розвалу монархій злонаміреними республіканцями. У своїх творах Ільїн постійно дискутує з уявними опонентами-ідіотами, яких легко перемагає. В жодному випадку не ідеться про відкриту критику конкретних політичних мислителів чи науковців — їх для Ільїна не існує як таких. І відповідно — їх не існує для його читача. Будучи повним невігласом у історії, Ільїн «вариться» лише в тому, що знає — у праві та релігії. Тому сконструйований ним ідеологічний продукт в кінцевому підсумку є чистою утопією, вибудованою з того, що трапилось під рукою.
Оповідки про Меровінгів, Каролінгів, імператорів давнього Риму чи то ватажків варварських племен, якими Ільїн наповнює своє «святе писання» для адептів секти «Святої Росії», не мають нічого спільного з історичними студіями. Але це очевидно лише там, де впродовж минулого сторіччя відбувалося поглиблення і розвиток історичного та політичного знання. В Росії, де історичний і політичний час штучно зупинений, цього не розуміють. Власне в цьому і полягає секрет, чому незугарна ільїнщина здобула серед росіян стільки щирих адептів.
Православний фашизм
Від токсичного ільїнського гейзера черпають і сучасні ідеологи «русского мира». Проханов лише довів до повного абсурду вигадливість ільїнських словарних конструкцій, Дугін додав гарну порцію ненависті та патологічного цинізму, Сурков — переповів тези патріарха російського фашизму мовою, зрозумілою московській політичній та фінансовій тусовці. Жодної свіжої думки фундатори «русского мира» до ільїнщини не додали. Вони лише старанно, пропорційно до власного не вельми широкого кругозору та неглибокої культури, виконали план будівництва «прекрасної Росії» на руїнах комунобільшовизму. Тут і ідея персональної гнучкої диктатури, і апологетика (далеко за межами здорового глузду) російської мови, і розрахунок на впливовість РПЦ, і зрештою — нова назва білого фашизму, яка сором’язливо не виставляє напоказ його фашистську основу — «русский мир».
Портрет Івана Ільїна. Міхаіл Нєстєров, 1921
Майбутнє за Ільїним — це про Росію, яка «вставатиме з колін» серед натовпу збанкрутілих рабів, деморалізованої безпорадної партноменклатури та різного штибу покидьків, внаслідок чого розбудова нового життя на демократичних засадах буде абсолютно неможливою, вбивчою. І чим більш барвисто змальовує Ільїн катаклізми, що мають статися після розвалу комунобільшовизму, тим страшнішим видається це майбутнє. Та, власне, в цьому і полягає його завдання — занурити читача в стан блаженного очікування чергового Апокаліпсису і чергового містичного «воскресіння» з попелу. Щербата платівка обертається, а історичний час у Росії стоїть на місці…
Читайте також: Не Росія
Так, Ільїну йшлося про православний фашизм, який має запобігти революції і громадянській війні через переворот і встановлення диктатури. Ільїну ведеться про білий терор («спасительный акт произвола»), надпартійність армії дорівнює для нього національному єднанню, а виснажлива демагогія про духовність і патріотизм покликані перетворювати насильство на такий собі акт «самостійної творчості» диктаторського режиму на благо Росії майбутнього.
Спадок Ільїна — ключ до розуміння путінської Росії, що діє за планом свого «улюбленого філософа». Улюблений «філософ» Путіна — фашист, а майбутнє Росії за Ільїним — фашистська диктатура, що збере до купи всі колишні імперські землі і тоді завершиться «даруванням згори» монархії, яка зупинить історичний час на цих теренах навічно.