Юзеф Ген: «Мій приятель – король Польщі»

Я зустрів його на Варшавський книжковій виставці, коли він говорив із дружиною президента Ко­мо­ровсь­ко­го. Відходячи від неї, зізнався, що не дотримується старосвітської польської традиції цілувати дамам руки з 1948 року, і тут собі не зрадив. Тиждень розмовляв з автором про його непересічну біографію і про книжку «Мій приятель Станіслав Авґуст», яка щойно з’явилася на полицях українських книгарень.

У. Т.: У вас дивовижна письменницька кар’єра. Дебютували ще перед Другою світовою…

– Перед війною Януш Корчак видавав журнал Mały Przegląd, у який дописували діти, і я також. Тому друзі жартують, що саме відтоді можна вести відлік моєї кар’єри письменника. Роки війни провів у СРСР. Кілька місяців навіть був солдатом Червоної армії. Потім мене відкликали з фронту й відправили у стройбат, із якого я втік до Андерса, але мене не прийняли. І знову пішов у стройбат під Ташкент, щоб не вмерти з голоду. Я знав одне: в СРСР для тебе ніколи не пожаліють лопати і норми хліба до тієї лопати, й у тій ситуації це було найважливіше. Ніхто навіть не питав про документи. Той період життя мене надихав. Я знав, що письменник, i усвідомлював, що набираюся цінного досвіду.  

Читайте також: Віктор Неборак про «Бу-Ба-Бу», літературну критику та «Русь-тройку»

У. Т.: Які ваші спогади про Україну?

– Мені здається, я мав багато друзів в Україні. Бо в кожному бачу людину. Зустрічав і добрих, і злих. У 1940 році, коли працював на будівництві дороги Львів – Київ, розповідав простим людям, що діється в Англії, перекладав їм промову Черчилля «Ми ніколи не здамося».

У. Т.: Після війни ви повернулися до Польщі. Якою була тоді ситуація?  

– У Польщі була надія, що після Ялтинської конференції постане соціал-демократична країна, хоча зараз ці події описують зовсім інакше. Міколайчик при­їхав із Лондона, мали бути вільні вибори. Ніхто не думав, що їх сфальсифікують. Перші роки по війні, до 1948–1949-го, був розквіт літератури. Люди проявили свої таланти, дебютували Анджеєвський, Конвіцький, Боровський і ваш покірний слуга. Тадеушу Боровському було тоді 23. Це показує, як війна пришвидшує дорослішання. А потім кілька років сталінізму. У 1958-му завдяки літературі почався розквіт польського кіно. З’явилася школа молодих критиків на кшталт Людвіка Фляшера, Анджея Кійовського, до яких і сьогодні мало хто дорівняється.

У. Т.: Розкажіть історію написання книжки «Мій приятель Станіслав Авґуст».

– Працював над книжкою з 2000 по 2007 рік. Я завжди любив Станіслава Авґуста (польський король, 1764–1795. – Ред.) і завжди вважав те, що про нього пишуть, суцільним наклепом. Насправді він був визначною людиною. Перед цією повістю створив драму «Пообіддя коханців» про зустріч Єкатєріни ІІ і Станіслава Авґуста в Каневі. П’єсу поставив Польський театр. Щоб написати її, опрацював багато літератури. А появою повісті можна завдячувати директорові видавництва Iskry, яке надрукувало багато моїх творів. Якось жалівся йому, що Станіслава Авґуста в Польщі неправильно сприймають, а він запропонував контракт, за яким я мав дописати про нього книжку до свого 80-річчя. Оповідь ведеть­­ся від імені Ґастона Фабра, секретаря і радника короля. Я взяв прізвище реального французького історика Жана Фабра, який перед Другою світовою працював у Варшаві аташе у справах культури. У своїй книжці «Станіслав Авґуст і люди Просвітництва» він розповів, чому Станіслав Понятовський погодився стати королем. Головна причина – він мав програму реформ. І я описую, як він пробував їх реалізувати.

У. Т.: Червоною ниткою в повісті проходять стосунки Станіслава Авґуста з Єкатєріною ІІ. Як ви їх бачите?

– Єкатєріна, народжена у Штеттіні в королівській, проте бідній родині, занедбана своїм чоловіком, наступником трону Пєтром ІІІ. І от вона зустріла Станіслава Понятовського – співробітника посольства Британії, а потім посла Саксонії. Справжнього європейця, молодого, вродливого, освіченого, який володів багатьма європейськими мовами. Закохалася в нього. Однак слід пам’ятати, що тоді це була княжна, а не цариця. Коли стала царицею, то мала вже інші амбіції та інших коханців, і Станіслав Авґуст цього не зрозумів. Потім вони зустрілися через 30 років у Каневі.

Читайте також: «Література факту»: не схибити

Усім відомо, що з жінками не варто бачитися через стільки часу. Чоловіки можуть стати гарнішими, а до жінок природа жорстока. Думаю, що саме через цю сцену немає перекладу книжки в Росії. Вони ж хочуть зобразити Єкатєріну як вєлікую імпєратріцу, а я показую, що це була вредна баба, яка виїжджала на чудових радниках на кшталт Потьомкіна, Суворова та інших. Вона зробила дуже шкідливу для Росії річ: поділила Польщу. Багато російських істориків вважає, що це було стратегічно невигідно для імперії – робити спільний німецько-росій­ський кордон. Ситуація повторилася у ХХ столітті після пакту Молотова – Ріббентропа. Однак Єкатєріна ІІ пішла на цей крок, замість того щоб мати цілком лояльну буферну Польщу. Тому деякі історики припускають, що діяла вона як прусська агентка. Я аж так далеко не заходжу і вважаю, що вона була агенткою самої себе, пристрасною кар’єристкою. Станіслав Авґуст і Єкатєріна ІІ розчарувалися одне в одному: він гадав, що вона допоможе йому реалізувати реформи, а вона думала, що має такого короля, який займатиметься тільки манускриптами, живописом і нумізматикою.

У. Т.: Імідж Станіслава Авґуста в Польщі був не найкращим. Чи змінився він після появи вашої повісті?

– Імідж цього короля був жахливим. Але він поступово змінився, та й то завдяки людині, з якою ви зараз говорите. Уже в міжвоєнний період лунали голоси на захист Станіслава Авґуста. У 1938 році совєтська влада переправила труну до його рідного Вольчина, де польські можновладці організували таємний похорон. Тоді піднялися протести. Провели опитування про те, де має бути похований король: у Вавелі поруч з іншими великими поляками чи ні. Деякі історики вже тоді його обороняли: Анджей Загорський, котрий описав супе­речки щодо Станіслава Авґуста, Адам Замойський, англомовний історик, та Емануель Ростворовський. Останній стверджує, що якби король не проводив реформ і йшов на повідку в шляхти, то нічого не було б. Шляхта не хотіла демократичних змін і не рвалася захищати вітчизну. Ця книжка мала неабиякий ефект. Проте були й ті, хто, не читаючи її, писав, мовляв, Юзеф Ген, «комуністичний письменник», пробує оборонити короля-зрадника і так далі. Це люди, що не знають ні мене, ні історії. Натомість багато отримав листів із подяками. Президент Коморовський взяв під свій патронат виставку, присвячену Станіславові Авґустові. І на відкритті сказав: «Ми багато чим вам завдячуємо». Тому зараз із особою короля пов’язано більше позитиву, ніж негативу.

У. Т.: В одній рецензії я прочитав, мовляв, ви ідеалізуєте Станіслава Авґуста й подаєте його тільки в позитивному ключі…

– Багато про нього говорять. Наприклад, що витрачав гроші на жінок, але це неправда. Він мав борги не через жінок, а через те, що підтримував дипломатію власним коштом, створив лицарську школу, допомагав університетам, започаткував стипендії. Приміром, Костюшко отримував від нього гроші. У книжці не описані всі його позитиви. Я не ідеалізую Станіслава Авґуста, а пишу прав­­ду. Під час роботи над повістю мав подібні переживання, що й Жан Фабр.  

Читайте також: Читати, жити й перемагати

У. Т.: А звідки взявся негативний імідж Станіслава Авґуста?

– Є кілька причин. Перша і найважливіша, згадана істориком Сокольницьким, – потрібен офірний цап, на якого можна було б звалити всю вину за падіння Польщі. І цим цапом не могла бути ні шляхта, ні магнати. Вони не захистили його Конституцію і не приєдналися до повстання Костюшка, що почав його з 20 тисячами війська і з ними ж його закінчив. Ніхто не приєднався. Хто винний? Ко­роль-зрадник! Окрім того, його звинувачували в масонстві, хоча це була людина Просвітництва, деїст, він запроектував костел, який тільки тепер збудували. Повстанці Тарговиці казали, що ставали на захист релігії, а тепер, коли опозиція обороняла релігію, опонентів називали тарговичанами. Тобто ті, хто не любить Станіслава Авґуста, банально не розуміють тодішньої ситуації.   

У. Т.: Якби Станіслав Авґуст жив тепер, про що ви його запитали б?

– Я мав би дуже багато запитань і довго з ним говорив би. Він був неабияким інтелектуалом. Коли інтелектуальні середовища Європи настільки сильно шанували його Конституцію 3 травня, він казав, що не заслуговує на таку похвалу, бо знав, що та лахудра в Петербурзі йому не пробачить, якщо не буде номером один. Він сам згадував, що в Конституції є багато помилок, зокрема помилка епохи. Станіслав Авґуст хотів повернути спадкову монархію в час, коли у Франції королям відрізали голови. У Європі це було немодно. То була його помилка. Цікаво було б із ним обговорити, наприклад, цю ситуацію.

У. Т.: А які ще польські історичні постаті несправедливо трактуються?

– Я написав книжку про Тадеуша Боя-Желенського (польський перекладач, письменник, есеїст, громадський діяч. – Авт.). Боротьба навколо нього триває досі через його антиклерикалізм. Він не був проти релігії, бо мудра людина не може бути проти релігії, але назвав свою книжку про духівництво «Наші окупанти». Ніхто на таке не наважився б. Також маю книжку «Королівські сни» про Владислава ІІ Ягайла. Це був великий король, 48 років панував, не зазнав поразки в жодній битві, виграв Грюнвальд, завжди шукав компроміс. Але й на нього наклепи зводять, мовляв, варвар, анальфабет, забобонний, бо він не подобався духівництву. Коли Ягайло став християнином, то дуже серйозно трактував віру. Він не був ані анальфабетом, ані варваром. По лінії матері походив із тверських князів, і серед його родичів є православна свята. Я написав сценарій до серіалу «Королівські сни» про нього. Однак показують його дуже рідко, бо за сюжетом Ягайло захоплено слухає програму Віклефа і Гуса, а це суперечить тому, що пропагував Іван-Павло ІІ. Та програма іконоборча, спрямована проти паломництв і так далі.

У. Т.: Як ви представили б книжку «Мій приятель Станіслав Авґуст» українським читачам?

– Пишаюся, що видавництво «Темпора» звернулося до мене з пропозицією видати цю книжку, і сподіваюся, що вона покаже, наскільки заплутані стосунки між людьми. Я не є аж таким прихиль­ником біхевіоризму, маю право казати, що думаю так, а не інакше, але це не означає, що читачу слід у всьому зі мною погодитися.