Коли перебуваєш усередині процесу або просто активно вболіваєш за результат, важко адекватно оцінювати те, що перед очима: інтелект дитини, стадію ремонту, смак шашлику. Тому я намагатимуся максимально відсторонитися від конкретного кейса й спробую описувати радше загальний пейзаж.
Десять років тому головною ознакою нашого видання була україномовність. Не формат, не ідеологія, не стиль. Мова сама по собі була декларацією намірів і вчинком. Щось змінилося? Просування українського продукту на зросійщений ринок усе ще сприймається як авантюра, і тільки після початку російсько-української війни картина потроху стала змінюватися. Чи це тільки так здається? Статистики обмаль.
Будь-який новий проект, з’являючись на світ Божий, досі пропонує все, що завгодно: стандарти журналістики, цільову аудиторію, знакові обличчя, дизайн — тільки не цінності. У цьому сенсі Тиждень досі є рідкісним прикладом того, як продавати своєму споживачеві передусім картину світу. Тим більше що виразно правих ресурсів (правих у традиційному розумінні, себто зважено консервативних, сумлінних і послідовних, а не вузьколобих борців за право дати в пику опонентові) в українському медіа-просторі досі бракує. Можливо, тому серед наших вірних читачів обмаль тих, хто палко декларує свій патріотизм, але реалізує його здебільшого в боротьбі із захисниками меншин. Світогляд — це щось більше, ніж сексуальні вподобання та фобії, він передбачає наявність хай там вже якої освіти, а змагання на рівні сенсів потребує напруження не м’язів, а звивин.
До речі, про стандарти журналістики: кожен новий медійний гравець включає в декларацію про наміри клятву дотримувати «правил BBC», забуваючи, що BBC — це немов англійський газон, 100 років (гаразд, 95)! Насправді хорошим тоном у журналістиці вважається не відсутність власної позиції, а сумлінність, зокрема й відокремлення фактів від суджень, і це реально непорушне правило (тим більше що ніхто досі не реагує на ліди зі словосполученням на кшталт «скандальний політик» або «одіозний бізнесмен», а це якраз кричущий брак професії). Особливо це актуально в добу постправди, коли реальність постає у вигляді суми суперечливих, але рівноправних текстів. «ЗСУ кажуть, що стріляли гібриди, а гібриди стверджують, що ЗСУ, а де істина, ми не знаємо» — таке висловлювання може собі дозволити спікер якогось ОБСЄ, тільки не журналіст. Не знаєш — іди ніжками й не повертайся, допоки не дізнаєшся!
Тиждень ніколи не ховався за маскою «неупередженості» й часто-густо дозволяв собі персональні діагнози, далекі від світської компліментарності, за що на нього затаїло образу чимало політиків і публічних інтелектуалів. Але ж ніхто не обіцяв, що ми будемо товариством взаємного захоплення! Бо йдеться не про ізольовані факти, а про тенденції і вже потім про їхніх носіїв. Із персоналіями б’ються переважно заради матеріального інтересу, з принципами або безпринципністю — заради принципів.
Ну і як тут не сказати про інтерес? Я не можу згадати жодного випадку, коли б у журналі або на сайті за 10 років з’явився бодай один (у дужках по складах бо-дай о-дин) замовний матеріал. Це випливає зі ставлення до постправди: якщо всі висловлювання рівноправні, яка різниця, коли буде однією думкою більше, а в бухгалтерії стане не так порожньо? Якщо віриш в існування істини, якось образливо нею торгувати.
Колись у юності я захопився бігом, легко дійшов до щоденної п’ятикілометрової дистанції, а далі постало питання: як удосконалюватися? Пришвидшувати темп чи збільшувати відстань? Я звернувся по пораду до досвідченішого товариша й почув парадоксальну відповідь: «Не женися за щоденним результатом, єдиним критерієм твого прогресу буде термін, який ти витримаєш і не кинеш свої регулярні заняття».
Готовий припустити, що Тиждень поступається накладами безплатному таблоїду, який видається за московські гроші. Я також не переконаний, що він є еталоном впливовості, тобто що його уважно вивчають у високих кабінетах (хоча дещо таки заслуговує на ознайомлення, і партнерство зі знаменитим британським The Economist тут у пригоді). Важливіше, як на мій смак, те, що в різних містах і містечках України на кожен його номер чекають як на практичний інструмент орієнтації в цьому непростому й заплутаному світі.
Свого часу я звик, що мене впізнають в обличчя, і не надто хизувався цією обставиною, адже телевізійна слава легковажна й швидкоплинна, тим більше що в половині випадків до мене зверталися: «Микола Вересень!». Нині якщо мене зупиняють, то найчастіше заради того, щоб подякувати за чергову колонку. І це я вважаю одним із найбільших своїх досягнень.