Семен Глузман психіатр, право­захисник

“Юристи-економісти”

ut.net.ua
11 Липня 2008, 00:00

 

 

 

 

У 1925 році ідеолог та натхненник радянської освіти товариш Луначарський писав: «Справа освіти була, є і буде суто політичною справою». В нашій, уже незалежній від імперського центру демократичній країні, народна освіта політичною справою не є, а спроби такого впливу з боку влади, якщо й трапляються, результату не мають. І саме тому, що система освіти в Україні є бізнес-структурою. А бізнес, як відомо, ідеологічні та політичні імплантати відштовхує – така вже природа ринкових відносин.
 
У радянські роки багато наших співвітчизників здобути вищу освіту не могли. Насамперед тому, що кількість місць в університетах та інститутах була обмеженою. Так ми жили – вчитися хотіли всі, могли не всі. Саме тоді розквітла корупція і вступ по блату чи за гроші. Хто не мав належних інтелектуальних або інших «пробивних» якостей, вступали до технікумів та професійно-технічних училищ. Закінчивши які, вони нерідко могли заробляти набагато більше, ніж дипломовані інженери та вчителі.
 
Сьогодні в Україні багато нових університетів, філій вишів, академій тощо. За свідченням фахівців, кількість місць у всіх цих вишах у півтора раза перевищує кількість тих, хто бажає в них учитись. І це саме тому, що надання вищої освіти в Україні – вигідний бізнес. Можливо, не такий вигідний, як торгівля наркотиками чи зброєю, але ж… У маленькому районному центрі з двома нотаріусами та чотирма суддями я побачив філію однієї зі столичних академій, і викладали там, як ви розумієте, всі ці місцеві юристи, які не мають ані досвіду викладання, ані навіть схильності до нього. Бізнес, розумієте!
 
Профанація вищої освіти. Девальвація дипломів. Це явища того ж ґатунку, що й вручення звання народного артиста України Кіркорову. Правильно мислять усілякі дільці, котрі заробили на продажу тухлої курятини: «Їм треба? І я можу». І виходять зі створених цими дільцями вишів тухлі юристи, лікарі, політологи…
Ну дуже я не любив радянської влади. Але не стало її. З’явилися небачені досі можливості виявити ініціативу. Зокрема, й на ниві освіти. Почистити, так би мовити, старі конюшні. Почистили! Витіснивши в Німеччину, Росію та Сполучені Штати українську фізико-математичну школу світового рівня, відкривши в легендарних технічних інститутах дивні факультети «соціальної роботи» та незнані в цивілізованому світі відділення з підготовки «юристів-економістів» в одному дипломі.
Вголос ми жаліємося на молодь: ось, вона зовсім не хоче йти в ПТУ, опановувати там робітничі професії, а країні так потрібні будівельники, слюсарі, токарі, фрезерувальники… Нещиро жаліємося. Мільйони молодих українців працюють тими ж будівельниками та слюсарями в Іспанії, Росії, Польщі, Італії, Португалії. Не з ненависті до власних сімей виїхали вони у невизначеність чужих країн та інших культур. Це ми змусили їх це зробити, принизивши робітничі професії відповідним ставленням суспільства, морально та матеріально.
 
І йдеться навіть не про презирство до чинної системи професійно-технічної освіти. В нашій країні бути робітником не престижно. Як, до речі, не престижно бути й учителем, і медсестрою, і навіть лікарем.
 
Так, дорогий читачу, пройде якихось десять років, і в Україні внаслідок природних причин закриється велика кількість медичних установ. Хіба що «заслужені лікарі України» залишаться. Тільки лікуватися в них – небезпечно.