— Вас без перебільшення можна назвати ключовим дослідником спадщини В’ячеслава Липинського. Розкажіть, коли і з чого почалося Ваше зацікавлення цією постаттю?
Під час навчання на історичному факультеті Київського університету я одночасно розпочав працювати у Центральній науковій бібліотеці (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). З приємністю згадую ті часи, коли годинами засиджувався у відділі книгосховища «Ukrainica», заснованому за часів гетьмана Павла Скоропадського. Це був період так званої хрущовської «відлиги», коли потроху відкривався доступ до книжок «спецхрану». Саме в чей час я вперше прочитав «Україну на переломі» В’ячеслава Липинського, яка вже тоді суттєво вплинула на мої світоглядні позиції, зокрема сформувала погляд на добу Богдана Хмельницького. Наступним відкриттям стали «Листи до братів-хліборобів», які зберігалися у батьківській бібліотеці.
— Не секрет, що у перші роки незалежності ім’я Липинського в Україні було майже забуте. Як відбувалося його повернення із забуття на Батьківщині?
Постать Липинського привертала увагу насамперед закордонних українців. За межами України зростало усвідомлення того, наскільки важливо було знайти справжні причини поразки національно-визвольних змагань 1917‒1921 та 1941‒1945 років. Слід зауважити, що ім’я Липинського було пов’язане з консервативно-монархічним напрямком в українській суспільно-політичній думці, який у міжвоєнний час набув широкого розмаху в середовищі української еміграції у Західній Європі, Канаді, США, а згодом – Латинській Америці. Саме його ідейно-політичні погляди стали головним об’єктом дослідження.
Справжнє системне наукове вивчення життя і творчості Липинського розпочалося із заснуванням у 1963 році у Філадельфії (штат Пенсільванія, США) Східноєвропейського дослідного інституту імені В. К. Липинського (СЄДІ). Інститут насамперед розпочав наукове дослідження його вже опублікованих праць, а також ненадрукованого творчого доробку: листів, спогадів, есеїв. СЄДІ видав визначні історичні праці Липинського, як то «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького», «Україна на переломі 1657–1659: замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті», політичний трактат «Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму». Також вийшла друком низка його публіцистичних творів, листування із Дмитром Дорошенком та Осипом Назаруком та інші твори. Коли ці видання потрапили в Україну, інтерес науковців до постатті Липинського значно пожвавився.
Читайте також: Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
Важливою і знаковою подією у незалежній Україні стала міжнародна наукова конференція «В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна», яка відбулася у Києві та Луцьку 1992 року за участі українських та іноземних дослідників. Зі спогадами про В’ячеслава Липинського також тоді виступив його племінник Ян Ліпінський, а також молодша донька гетьмана Павла Скоропадського ‒ Олена Отт-Скоропадська. Саме ця конференція й поклала початок процесу вивчення життєвого шляху та спадщини Липинського. З того часу Майже кожен його ювілей відзначався проведенням наукових конференцій, семінарів, читань тощо.
Цьогоріч Україна на державному рівні відзначає 140-річний ювілей Липинського. До цього часу було зроблено багато: видані його твори, у Затурцях діє меморіальний музей, ім’я Липинського носять декілька вулиць в різних українських містах. Що ще, на Вашу думку, треба зробити для того, щоб гідно пошанувати пам’ять цієї видатної особи?
Якщо продовжити відповідь на попереднє питання, то слід зазначити, що в Україні й досі не опубліковано повне зібрання праць В’ячеслава Липинського. Довгий час роботу дослідників відчутно гальмувала відсутність доступу до архіву Липинського, який зберігається в Історичному архіві Української греко-католицької церкви у Римі. Певним внеском у комплексне вивчення творчої та епістолярної спадщини стало видання 5-ти томів наукового збірника «В’ячеслав Липинський та його доба», які ми підготували разом з Тетяною Осташко. Це видання вдалося здійснити завдяки підтримці директорки видавництва «Темпора» Юлії Олійник у 2010-2017 роках.
Крім того, Ваш журнал зробив декілька публікацій щодо ситуації у Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського у зв’язку зі звільненням засновників цього закладу Віталія Кушніра та Наталії Гатальської-Кушнір. Наукова спільнота висловлювала занепокоєння, що музей може бути взагалі закритим. Та питання спорудження пам’ятника Липинському на його могилі теж досі не вирішено. Скульпторка Ірина Дацюк у 2002 році встановила у Затурцях ескіз майбутньої скульптури, проте коштів на повноцінний пам’ятник не виділила місцева адміністрація. Тому питання музею, пам’ятника та повного видання творів Липинського залишаються ще потребують вирішення.
— Липинський був активним учасником Перших визвольних змагань, а сьогодні, через сто років, Україна, фактично, веде Треті визвольні змагання. Яке значення, на Вашу думку, мають ідеї Липинського в даний історичний момент?
Втративши державу у 1919-1921 роках, українські інтелігенти любили посилатися на недостатню національну свідомість народу. Безпідставність таких звинувачень очевидна. Адже у листопаді 1917 року на виборах до Установчих Зборів більшість українського селянства – найчисельнішого прошарку населення України — проголосувала за партії, що входили до складу Центральної ради. І не вина селянина, що український націонал-демократичний провід, який протягом усього ХІХ століття марно шукав порозуміння з російськими демократами, а у 1917-1921 роках прагнув союзу з більшовиками, не спромігся використати потужний національний потенціал суспільства, не організував його на боротьбу за власну державність, а весь свій запал витратив на політичні чвари і усобиці.
Після поразки визвольних змагань чимало українських інтелігентів у спілці з більшовиками успішно боролися з власною «буржуазією» і водночас з національною державністю. За своє вірне служіння «соціалістичній ідеї» вони отримали від радянської влади геноцид власного народу і наклали своїми головами.
Читайте також: Від автономізму до державності
Врахувати помилки, яких український провід припустився у 1917-1921 роках, надзвичайно важливо й сьогодні. Вкотре бачимо, що на перешкоді об’єднання українського політикуму стоїть небажання поступитися «партійними принципами» чи програмовими засадами в ім’я державних інтересів, а також нестримні особисті амбіції, безоглядне прагнення дістатись владного Олімпу. А той просто меркантильні інтереси.
На мій погляд, Україні варто поєднати національно-консервативні і ліберально-реформаторські засади державотворення, котрі були поширені на Заході і впроваджувались у добу Гетьманату Павла Скоропадського. Наголошуючи на плідності такого поєднання, Липинський, зокрема, вказував на приклад балтійських країн, котрим вдалося стримати натиск більшовицької збройної агресії. Захистити національну державність у цьому регіоні вдалося саме завдяки консолідації консервативних і національно-демократичних сил, якої власне й прагнув Липинський.
— Інтелектуальна спадщина Липинського дуже багата. Якщо спробувати підсумувати його суспільно-політичну концепцію, то який рецепт для процвітання України можна сформулювати?
Липинський не раз наголошував, що головними вадами українського політикуму є брак національної єдності та «брак спільної державної програми та конечності її вироблення». Вчений робив наголос на опертя на власні українські сили, підкреслюючи вагу єдності. Він був певен у «неможливості відновлення старої Російської держави з причин внутрішніх і зовнішніх» та «конечності створення Держави на території Українській».
—————–
Юрій Іларіонович Терещенко народився 1939 року у Києві. український історик, дослідник історії України ХХ століття, доктор історичних наук, академік Української академії історичних наук (з 1999 року). Почесний краєзнавець України (2014), Заслужений працівник освіти України (2019). Автор низки праць з історії України, а також багатьох популярних статей у періодичних видання України, зокрема в Тижні.