Юрій Тарнавський: «Мій патріотизм — це патріотизм особистих емоцій»

Культура
5 Жовтня 2019, 12:11

На цьогорічному Форумі видавців було презентовано переклад роману «Теплі полярні ночі», у якому ви оповідаєте про дитинство в довоєнній Польщі й Україні часів Другої світової війни. Після лагідного опису щасливих років — жахливі епізоди страт на вулиці й погромів. Чим було для вас написання цього роману? Чи має автор, на вашу думку, свідомо ставати свідком історичних подій, виконувати роль Фортінбраса?

 

— Ідея роману «Теплі полярні ночі» постала більш як 30 років тому. Десь на радіо я почув про круїз Карибським морем, і в тій рекламі прозвучала фраза: «Ви можете насолоджуватися прохолодними тропічними ночами». Я подумав, що то оксиморон, однак у моїй голові одразу виник образ, «теплі полярні ночі», і поєднався зі спогадами з мого дитинства. Тоді я вирішив їх зафіксувати, хай не відразу, але невдовзі. Сів за стіл (звісно, тоді я писав ще від руки) і став писати. Однак у мене геть нічого не виходило. Факти мого життя були такі сильні, що я не міг створити розповіді, натомість просто описував те, що діялося.

Ця тема сиділа в мені так міцно, що я не міг від неї звільнитися. Я відклав писання, потім сідав за текст ще три-чотири рази й пізніше вже гадав, що не напишу. Це мене муляло, я все думав: «Який із тебе письменник, якщо ти не можеш описати тему, яка тебе мучить?». У вересні 2017-го я поглянув на годинник і сказав собі: «Юрку, час пішов. Або ти це зробиш зараз, або вже ніколи». Я заплющив очі й подумав: «Про що ж хочу написати?». Про кімнату, де народився і яку ледь-ледь пам’ятаю. Я спитав себе, якою була та кімната, і відповів. Тоді я здав собі справу, що не зможу написати розповідь, як у традиційних романах, а маю народжувати маленькі теми у формі запитань-відповідей — майже як сеанс психоаналітика. Перший варіант я закінчив приблизно за шість місяців і пізніше не дуже його й змінював. «Теплі полярні ночі» стали для мене величезним катарсисом, бо перші 10 років є підставою всього мого життя. Тоді я пережив усе найпрекрасніше й найжахливіше.

 

Читайте також: Арундаті Рой: «Міністерство граничного щастя» — це сучасна індійська історія, яка лишалася нерозказаною»

 

Якою була рецепція «Теплих полярних ночей» в Америці?

— Книжка вийшла в травні, тож я ще навіть не мав часу її рекламувати. Спочатку працював із Максимом над українським перекладом (Максим Нестелєєв переклав «Теплі полярні ночі» українською мовою для видавництва «Темпора». — Ред.), потім із німецьким перекладачем. Знаю, що нині готується велика рецензія у відомому журналі American Book Review, а також буде стаття в онлайн-часописі The Ecologist.

У США, якщо автор сам не береться за промотування свого тексту, він приречений. Якщо книжка впродовж перших трьох місяців не продається, видавництво віддає її в макулатуру. У мене ж інакша ситуація: я друкуюся в малих некомерційних видавництвах, тому навіть роман «Менінгіт», що вийшов 1978‑го, і досі можна купити.

 

У «Теплих полярних ночах» чимало про Україну 1940-х років. Якою є образ сучасної України в американській літературі, якщо ми взагалі присутні на цій мапі?

— Не присутні. Так, Аскольд Мельничук написав текст «What is Told», у якому постає трохи інший образ України, ніж у мене, але загалом і там про неї небагато. Зараз про Україну знають через Майдан, але в художній літературі вона не присутня.

 

Коли ви писали «Теплі полярні ночі», то чи мали за мету ввести Україну в художній контекст американської культури?

— Так, я хотів розповісти, як усе було. Українців часто асоціюють з антисемітизмом, звинувачують у розстрілах юдеїв та інших страшних злочинах. Я цього взагалі не бачив. Так, була місцева поліція, яка виконувала накази німців, наприклад ловила українців і відсилала на роботу. Юдейські гетто мали власну юдейську поліцію, і вона робила те саме. Але якогось окремого антисемітизму серед українців я ніколи не помічав. Російський антисемітизм, на мою думку, є інституційним явищем. А серед українців могли траплятися поодинокі випадки, але антисемітизм ніколи не був системним. І це я хотів підкреслити.

 

Читайте також: Презентація книжки Сенцова "Маркетер" та Ніч кіно про поетів. Найважливіші події 26-го Форуму видавців у Львові

 

Ви часто згадуєте в інтерв’ю, що регулярно зустрічаєтеся з українською діаспорою в Нью-Йорку. Яким є статус цієї спільноти в Америці сьогодні? Вона має змогу впливати на політичні рішення американської влади й лобіювати українські інтереси?

— Коли мені було 18 років, я став писати англійською, але не знав, куди звертатися. Мене не друкували. Тоді я натрапив на кілька українських журналів, зокрема «Національну трибуну», передвісника «Сучасності», редактором якої був Іван Кошелівець. Там мене надрукували, і це загальмувало моє англомовне писання. Тоді ж ми заснували Нью-Йоркську групу поетів, і я присвятив себе виключно українській літературі. У 1970-х, коли вийшов мій перший роман, діаспорне життя стало поступово згасати. Молоді перейшли на англійську, старші перестали писати або взагалі відійшли, тому сьогодні в Нью-Йорку немає українських культурних і літературних рухів. Представники четвертої хвилі еміграції літературою не займаються. Діяльність діаспори набула політичного відтінку: вона впливає на конгресменів і частково навіть на президента. Думаю, поява України була певною мірою полегшена й підсилена діаспорними рухами.

 

Поезія — це відпружитися, крикнути, усміхнутися. А проза — неймовірний шанс творити світи, що житимуть. Я жив більш як дев’ять життів, бо кожен роман — це життя, яке я сам створив

 

Відчувається різниця між старшим поколінням діаспорян, що переїхали до Америки в 1950–1960-х роках, і сучасною хвилею економічних емігрантів?

— Дуже, це різні типи людей. Сучасні емігранти переїжджають з економічних причин, тоді як еміграція 1940-х, що сягнула чверті мільйона людей, — це українська еліта. Юрій Лавріненко, Юрій Шерех, Улас Самчук, Косач — культурне життя було дуже потужним, бо вони мали колосальний вплив на українську літературу. Тоді поставали такі величезні інституції, як Гарвардський інститут українських студій і гарвардські курси, Канадський інститут, вони й сьогодні мають суттєвий вплив на Україну.

 

Хочу продовжити тему українського культурного життя в Штатах розмовою про Нью-Йоркську групу поетів. У шкільних підручниках з української літератури цим авторам приділено небагато місця, та й на філологічних факультетах «ньюйорківців» вивчають радше як літературний феномен, ніж як ланку, що сполучає покоління двадцятників із вісімдесятниками й сучасними авторами. Чому так? Ідеться про ускладненість, герметичність творчості «ньюйорківців»? Про тематичну віддаленість? Звідки постає дистанціювання?

— Ви правильно кажете, що Нью-Йоркська літературна група, заснована Богданом Бойчуком і мною, не мала такого впливу на українську літературу, який повинна була мати. Назву, до речі, підказав я. Я був молодший за Бойчука й радикальніший у поетичній формі: просто не міг створювати римовану поезію, тому писав одразу вільним віршем. Рух модернізму на Заході був таким потужним, що ми не могли не підпасти під його вплив. Так постала досить радикальна течія української поезії, на якій позначилися впливи південноамериканської, французької, американської літератур.

Коли Україна стала незалежною, я думав, що ця течія переможе решту, тому був дуже здивований, що тутешні люди говорили про Ліну Костенко. Не маю нічого проти неї, але молодь вважала, що поезія мусить бути тільки такою, як пише Ліна Костенко. Я ж не уявляв цього в жоднім разі. Гадаю, радикальність була однією з причин, чому Нью-Йоркська група не стала видимішою. Друга причина полягає в тому, що ми з Америки, західного світу. І мені особисто регулярно підкреслювали: «Ти не українець». Якось ми розмовляли з Ігорем Римаруком, запала хвилинна мовчанка, і раптом він промовив: «Ти американець». Я подумав: «А чим я американець? Я завжди вважав себе українцем, я пишу українською, партквитком не вимахував і не кричав «Я за!». Це мене відсторонило, бо я зрозумів, у чому річ. Думаю, то дуже показовий випадок. Пізніше нашою творчістю стали цікавитися, і переважно молодь. Поважний письменницький істеблішмент нас так і не полюбив. Конкурентність, заздрість, ревнощі — щось із цього відіграло свою роль.

 

Читайте також: Поезія, що рятує. Як творчість допомагає психологічній реабілітації ветеранів бойових дій

Ви дуже рішуче заявили, що є українцем. Але хіба не варто говорити про комплексну гетерогенну ідентичність, коли йдеться про вашу творчість? Чи ви чітко визначилися?

— Я абсолютний українець, але так само й американець. Я громадянин Америки й відчуваю за це відповідальність. Ця країна мене прийняла, дала все, мене ніколи не відсторонювали й не репресували за українство, і за це я дуже вдячний. У мене, властиво, три іпостасі. Перша — Україна дитинства, описана в романі «Теплі полярні ночі». Друга — це американська: я як працівник ІВМ і викладач в університеті. А третя — буття частиною англомовної літератури, однак на це я дивлюся як на складову літератури західного світу. Англійська — лінгва франка, нею я пишу для всіх людей західного світу. Україна теж є частиною західного світу, тож так я не перестаю бути українським автором. Я приходжу до України через англійську мову, а тепер і через Максимів переклад «Теплих полярних ночей».

 

Сергій Жадан, згадуючи, як йому на початку 1990-х потрапила до рук ваша поема «У ра на», зазначив, що в цій поезії був відчутний патріотизм, геть відмінний від патріотизму шістдесятників. І саме його українській літературі так бракувало. То чим для вас є патріотизм у поезії?

— Одна з причин такого мого ставлення до української літератури — формалізований патріотизм. Тут слід було говорити на певні теми й у певний спосіб, а я хотів писати про особисті відчуття. Коли стався Чорнобиль, мене це жахливо потрясло: раптом я усвідомив, що Україна може пропасти, якщо ще не пропала. Особисті емоційні почуття й були причиною, чому я написав ту поему. «У ра на» — це «Україна», із якої впало дві літери, ніби на занедбаному готелі, який скоро закриють. Цю поему, що вийшла в харківському видавництві «Березіль», не полюбили ні українські «патріоти», ні українофоби. Майже весь тираж хтось викупив і знищив, не знаю, перші чи другі. В «У ра ні» багато гніву, я говорю про Україну і з любов’ю, і з ненавистю. Мій патріотизм — це патріотизм особистих емоцій.

 

Автор і перекладач. Юрій Тарнавський разом із Максимом Нестелєєвим, що переклав роман «Теплі полярні ночі» українською. Фото: Андрій Резніченко

 

Ви себе позиціонуєте як автора альтернативної, новаторської літератури. Якими є ознаки такого письма?

— Насамперед непідкірність правилам. Ви робите те, що вважаєте за потрібне, а не те, що вам кажуть. Для мене писати літературний твір — як доказувати теорему. Математик намагається зробити це якнайелегантніше. Я так само чиню у своїй творчості — ось єдине правило, якого дотримуюся.

 

Ви з тих авторів, хто вимагатиме від читача надзусиль і напруженої інтелектуальної діяльності під час читання прози й поезії?

— Абсолютно. Англійською мовою я пишу for the select few — для небагатьох вибраних. Саме вибраних, а не обраних, бо я сам їх вибрав. Важлива умова мого писання — щоб читач міг потім сам цей твір створити. Я даю складники й певні вказівки, а далі він уже діє сам. Я називаю такі твори міні-романами, і вони побудовані на негативному тексті — тексті, якого немає. Я пишу короткі уступи, яких може бути 10–15. Самі собою вони є закінченими, але між ними бракує поєднань. Наприклад, в одному уступі людина живе, а в другому її вже немає. Читач мусить сам уявити, як це сталося, а таке потребує активної читацької уяви та співпраці — це і є негативний текст. Тож я постійно ризикую.

 

Читайте також: Джекс Томас: «Книжки мають відображати суспільства, культури та країни, у яких і для яких вони написані»

 

Ви часто звертається до теми пам’яті й переосмислення досвіду. Наскільки «Теплі полярні ночі» вписуються в тенденції писання про пам’ять у сучасній американській літературі?

— Дві мої улюблені книжки сучасних авторів пов’язані з пам’яттю. Мій друг Стів Кетс — на жаль, він помер у серпні цього року — має чудову книжку «Мемуароїди». Назва — від поєднання мемуарів та геморою. Книжка складається з коротких уривків у нехронологічній послідовності, і там є навіть про мене. Другий текст також належить моєму близькому другові Альяну Аріасу-Міссону, бельгійському письменникові, що раніше жив в Америці, а тепер мешкає у Франції та пише англійською мовою. Він має абсолютно прекрасний твір «Автобіографія персонажа художньої літератури», у якому поєднано «У пошуках втраченого часу», «Алісу в Країні Див» та безліч інших текстів. Я до нього написав післямову. Мій твір інакший, але ці дві книжки якоюсь мірою дали мені поштовх до власної.

 

Американський викладач і критик Стів Томасула сказав, що у вас, як у кішки, дев’ять життів. Ви пишете прозу, поезію, нон-фікшн, малюєте, перекладаєте. Який напрям вашої діяльності домінантний? Чи така гетерогенність є свідомою і засадничою?

— Так, ідеться про абсолютну гетерогенність. Однак найбільше я люблю писати прозу. Поезія — це відпружитися, крикнути, усміхнутися. А проза — неймовірний шанс творити світи, що житимуть. Я жив більш як дев’ять життів, бо кожен роман — це життя, яке я сам створив. 

 

—————–

Юрій Тарнавський — українсько-американський письменник, один із засновників Нью-Йоркської групи поетів, представник так званої альтернативної літератури. Народився 1934 року в місті Турка (нині Львівська область). 1944-го разом із родиною виїхав до Німеччини, де закінчив Мюнхенську українську гімназію. 1952 року разом із родиною виїхав до США, де 1956-го закінчив Ньюаркський коледж інженерії. Працював у компанії IBM. Його перша поетична збірка «Життя в місті» вийшла 1956 року, перший роман «Шляхи» — у 1961-му. Пише українською та англійською мовами.