ВУкраїні закінчився гастрольний тур російського рок-гурту DDT з новими програмами «Иначе» та «Сольник». Переповнені зали, майже три години спілкування на найвищому інтелектуальному рівні. Пісні та вірші-речитативи Юрія Шевчука – біль, розпачливий крик про життя Росії, яка для нього «…женщина с разбитым лицом». Після концерту в маленькій гримерці Львівського оперного театру – інтерв’ю Тижню.
У. Т.: Коли слухаєш ваші пісні, й нові зокрема, вражає той біль за Росію, що пульсує в кожному рядку.
– Так, болить. Дуже болить. Я патріот своєї країни. Путін, до речі, також, але наш патріотизм дуже різний. У Путіна та його колег патріотизм квасний, патріотизм маршів, плакатів, на яких намальована дуже красива людина, яка всередині абсолютно порожня, там нічого немає, окрім пафосу. Мій патріотизм – це біль, у мене особиста потреба відчути серцем усю ту провину країни, яка тільки в неї є. Так і треба – пропускати крізь себе всі поразки та проблеми, а не тільки хороше, що в нас також є. Ось це справжній патріотизм, на мій погляд. Патріотизм митця, громадянина, просто людини. Треба бути реальною людиною, яка бачить реальний світ.
Нещодавно я ховав кінорежисера Сєрґєя Говорухіна, йому щойно виповнилося 50 років. Розірвалося серце – він надто болісно сприймав усе, що коїлося в країні. І скільки ще таких друзів втратив останнім часом. У мене навіть рядки є: «Залпами тысяч горластых инфарктов отцы наши встретили новый день». По Росії зараз волання ось таких горластих інфарктів, бо совісні, чесні люди не витримують.
Читайте також: Путін обіцяє вирішити всі проблеми, але не каже, як це зробити
У. Т.: Що очікує Росію після перемоги Путіна?
– Найсвітліше майбутнє, щоправда, ми всі від цього світла осліпнемо. А взагалі не прирікайте країну ось так, без варіантів. Не треба так казати, бо ж слова матеріальні. Мене, наприклад, він не переможе. І кілька мільйонів прекрасних громадян Росії Путін перемогти не зможе, навіть будучи президентом. А це вже немало.
У. Т.: У російській суспільній думці є два міфи: ліберальна демократія західного ґатунку та патерналістське суспільство з царем на чолі. У вас є третій варіант?
– Про це в моїй пісні якраз є: «Очень хочется верить в иное, но как испить эту чашу без дна?» Мене засмучує вічна віра росіян у доброго царя. І дратує, коли наша кремлівська влада, за її словами, займається спасінням Росії й до того ж примушує людей вірити в це. Занадто багато міфології в усьому, мабуть, так співгромадяни рятуються. Кожна людина себе міфологізує, не кажучи вже про блогерів. Російська сучасність сама і є великим міфом.
У. Т.: Один із засновників дисидентського руху в СРСР Владімір Буковскій нещодавно сказав про вас: «Юрій Шевчук – це дуже сильна особистість. І якщо ситуація в Росії погіршуватиметься, він зі своїми даними може очолити натовп». Що скажете?
– Гаразд, згоден. Буду командиром партизанського загону. Жартую, звичайно, щоб не продовжувати знову-таки міфологію. Якщо серйозно, то, допоки в нас не розпочнуть стріляти, все буде мирно. Бо якщо, не дай Боже, станеться щось подібне, тоді кожному учасникові подій щомиті доведеться робити вибір між добром і злом. Повірте, то жахлива мука. Я бував у гарячих точках і бачив цей вибір своїми очима – не побажаю цього нікому. Водночас можу сказати: якщо Батьківщина буде в небезпеці, ми прийматимемо відповідні рішення. Хоча дуже вірю і молюся про те, щоб нічого такого ніколи не було і щоб Господь послав мир Росії, щоб усе пройшло цивілізовано, без повторення досвіду 1991-го чи тим більше 1993-го.
Я під час концерту згадував, як у 1988-му спалахнуло в Карабаху і потім почалося всюди. Говорив і про те, що має бути революція духу, але аж ніяк не погроми-бунти. То наша кремлівська влада каже, що революції і бунти – це те саме. На жаль, багато хто революцію духу сприймає саме так, але це люди з дуже маленьким, заточеним мозком. Росія зараз корумпована бездуховна країна, де немає милосердя для людей. Де суспільство розшарувалося на князів, бояр – неважливо з партквитками чи без – і простий, тягловий народ. Єдиний вихід із такої ситуації – рівність усіх перед законом, демократія. Без цього немає в країні майбутнього.
Я ніколи не належав до жодної партії і не буду, хоча мене запрошують, переконують, що це потрібно. Навіть збирали підписи, щоб зареєструвати мене кандидатом у президенти. Звісно, відмовився. А з фантазії – президентом, по-перше, запровадив би цілковиту свободу преси, як прописано в Конституції Росії. Далі ліквідація корупції, але головне – запросив би молодь на ключові посади. Розумну, незалежну, нічим не зіпсовану.
Читайте також Російська опозиція: повернення «білої гвардії»
У. Т.: Чи можливий розпад Росії, враховуючи, що згадувана вами лінія фронту все ж існує в головах і серцях людей?
– Корупціонер, який по інший бік барикад, – така сама російська людина, як і решта. Тут проблема в іншому – корупція так в’їлася в кожну шпарину, що стала «корупцією в законі». В Україні, до речі, те саме. І знищити її надзвичайно важко, хоча й можливо. Над цим треба працювати і дуже цього хотіти. Багато з тих моїх знайомих, які, що називається, «беруть», дуже обтяжені тим. Морально. Вони потрапили в систему, де інакше просто неможливо вижити, а якщо випадаєш із неї, твоя сім’я починає голодувати, а все життя рушиться – система поруки зрад не вибачає.
У. Т.: Що треба робити, щоб таки перемогти цю систему?
– Треба бути ближче до людей, припинити палацові інтриги. Коли влада бреше, це бачать усі. Люди в Росії, та й в Україні теж, перестали вірити їй, але змушені терпіти. У нас зникла довіра між людьми, причому на всіх рівнях. Треба відродити її, а також освіту. Щоб перемогти теперішню систему, у керівництві держави мають бути люди, які цього дуже бажають у душі, й тільки потім – відповідні закони. Жодне насильство тут не спрацює, бо потрібна довіра.
В американського економіста Френсіса Фукуями дуже правильно підмічено в його романі «Довіра», що і в російській, і в українській економіці та політиці цілковито зникло поняття довіри. Між роботягою та працедавцем, бюрократом вищого ешелону та нижчого тощо. І так само в усіх сферах: немає її між капітаном і солдатом. А вона, за оцінками того-таки Фукуями, – це 20% ВВП. У Японії в найпростішого робітника є така довіра, що в разі якоїсь помилки він без вагань зупинить конвеєр на заводі. А в нас спробуй так вчинити, то тебе ж вб’ють. Тому я веду до того, що змінюватися в Росії треба всім, а починати із себе. Бо в нас усі мастаки звинувачувати: ти козел, той лайно, цей виродок. А сам узяв і вкрав щось дрібне, наскільки духу вистачило.
Ось я мешкаю в селі на дачі – там сусід два дерева зрубав. А його начальник тисячі спилює. Масштаб різний, але сутність та сама. Тому коли ми кажемо, що в нас брудний уряд, отже, і самі є брудними. Якщо станемо чистішими, то й політика буде такою, інакше вона не зможе нами керувати. Саме над цим і треба працювати. На кожному концерті і в Росії, і на теренах колишнього СРСР я займаюся тим, що витягую добро з людини. От сьогодні у львівській залі, як і всюди, сиділа купа людей, затягнутих у бронежилети влади аж по самі вуха. І як приємно було побачити врешті-решт у них на обличчях емоції. Я пишаюся такою роботою: говорити про розуміння, довіру, любов – не про ту, яку попса каже, а зовсім іншого рівня.
Читайте також:В інтернеті опозиція перемогла Путіна
У. Т.: Ви не раз стверджували, що в Росії багато думаючих і чесних людей. Тож нинішні протести – це зародження омріяного громадянського суспільства?
– Це продовження пологів, бо перші зразка 1991 року були невдалими – немовля в результаті померло. А зараз сталося друге запліднення, і процес буде нормальним, упевнений у цьому. А я стою наразі з квітами біля пологового будинку і чекаю на дитя. Велике, кілограмів п’ять вагою щонайменше.
У Росії вже народилася краща частина молоді, яка думає, аналізує, розуміє все. Взагалі розумних людей багато.
Коли в державі пожежа, щось треба робити, щось громадянське в собі будити. Уся країна втомилася від хамства влади. Я за чесні вибори, багато росіян теж… На Болотній площі все було коректно: жодної бійки, жодного вияву хамовитості. Мені здається, що зародження нового громадянського суспільства видно було ще в боротьбі за Химкінський ліс під Москвою. Співгромадяни бачили, що з’явилися ті, хто рубається і за дерева, і за небеса, і за свободу. Почали вірити, що від людей залежить, щоб країна стала світлою, щоб щось змінилося на добре.
У. Т.: Багато хто каже, що рух білих пов’язок у Росії – це рух саме буржуазної інтелігенції. Чи погоджуєтеся з цим твердженням?
– Ні, не погоджуся. Мене дуже багато кидало і кидає по життю, тому я бачив і говорив із величезною кількістю людей, які зараз приєдналися до цього руху. Наприклад, знаю багато військових, які не згодні, лікарів, учителів, таксистів, шоферів, роботяг. Станові кордони тут ні до чого, бо в Росії нарешті, що називається, почалося: людей перестало влаштовувати феодальне суспільство, яке в нас устигли побудувати.
У. Т.: У грошовому вимірі росіянам таке суспільство вигідне?
– Не варто проводити лінію фронту по власній країні та людях, тим більше по станах чи професіях. Повірте, серед моїх, себто музикантів, вистачає козлів. А то всі звикли все тільки на спецслужби валити. От виступали ми нещодавно у Ставрополі, підходять до мене після концерту такі серйозні хлопці в піджаках, що сиділи на найкращих місцях у партері. І так на вушко: «Ми також проти «Единой России». Так, тільки на вушко, але ж вони чиновники. І майори ФСБ підходять: «Дістало». У мене безліч знайомих оперів, які чесно намагаються боротися з корупцією. Сидимо на кухні, а вони розповідають, мовляв, 50 справ: спіймали на гарячому хабарників. Передають ті справи до прокуратури, а та всіх відпускає. Взагалі Росія, як і Україна, ось на таких простих та чесних службовцях і тримається досі.
Читайте також: Росія, що прокинулася, або що буде після перемоги Путіна
У. Т.: Що означає «Иначе»? Інакше, ніж у кого?
– «Иначе» – це не проти, це за. За нову Росію, в якій громадяни ставитимуть собі хоч якісь запитання, а не задовольнятимуться готовими відповідями, втовкмаченими владою. Взагалі людина починається зі здатності замислитися: «Бути чи не бути?» Саме такі питання формують особистість, а якщо ще й почати самим шукати відповіді на них, то це просто прекрасно. Це й означає жити інакше. Не вестися на ту буденність, рекламну банальщину, що робить із людини не більше ніж черговий предмет широкого споживання в суспільстві споживання. Віктор Пєлєвін у своєму останньому романі написав, що смішно, коли будь-який артист чи художник починає виступати проти суспільства споживання. Думка хороша, справді, але мені чогось не смішно. На відміну від Пєлєвіна мені сумно. Бо сила реклами така, що дивишся на знайомих людей, а вони вже інші, змінилися повністю. Тому треба протестувати, тож із Віктором я тут полемізуватиму. Намагатимуся своїм оптимізмом ідеаліста розмочити його песимізм інтелектуала.
У. Т.: Як вам вистачає сміливості не зациклюватися на старих хітах, а брати нових, молодих музикантів і робити з ними програму, нічим не гіршу від найкращих західних зразків?
– Та це не сміливість, а просто творча незадоволеність, що гризе мене і моїх колег по DDТ Константіна Шумайлова та Льошу Фєдічєва, з якими «Иначе» народжувалося. Якщо ти головним у своєму житті вважаєш творчість, то як можна просто бринькати без душі? У такому разі не залишається нічого, окрім як тупо «пахати» і тягнути лямку. Випив келишок – і відпрацював ще один концерт. Нещодавно потрапив в одну гримерку з Макарєвічєм перед якимось виступом. Сидить він, такий похмурий, і запитує: «Пити будеш?» Відповідаю: «Ні, не п’ю». А він: «А я без «полтинника» не можу любити людство».
Гадаю, що жити треба щодня на повні груди. Раю на Землі ніколи не було. У кожній людині точиться боротьба між добром і злом. Часом падатимемо, часом підніматимемося. Але житимемо – це головне.
РОК-ОПОЗИЦІЯ
Алєксєй Фєдічєв, гітарист DDT
– Рок-музика зумовлюється часом та його вимогами. Вона була мейнстримом, коли відповідала на протест, що наростав у суспільстві. До останнього часу спостерігалася точка глибокого падіння, а зараз певне підняття. Одна людина чи гурт тут навряд чи щось може змінити, треба просто працювати і добре робити свою справу.
Ми ж не лохи і розуміємо, як рухатися в тому напрямку. У DDT по-різному буває, але більшою мірою все, що робимо, – це групові рішення та знахідки. Із Юрієм Шевчуком належимо до різних поколінь, але сприймаємо одне одного такими, якими є. Фактично зараз є опозиційним музичним гуртом. Проблеми, звичайно, вже з’явилися, але чому ми маємо цього боятися?
Читайте також: Чи залишиться свобода слова в Росії після виборів?
БІОГРАФІЧНА НОТА
Юрій Шевчук
Фронтмен і засновник рок-гурту DDT, музикант, поет, композитор.
1957 рік – народився в Магаданській області. Тато – українець, його батьки були вислані на Колиму. Мати – татарка, її батьків вислали до Заполяр’я.
1979 рік – закінчив художньо-графічний факультет Башкирського педуніверситету.
1980 рік – перші виступи рок-гурту DDT.
1982 рік – перша пісня спротиву: про війну СРСР в Афганістані. Виклики до КДБ.
1987 рік – переїзд до Ленінграда, працює двірником, кочегаром, нічним сторожем, пише філософські, соціальні, ліричні пісні.
З 1990-х років – гастролі в країнах колишнього СРСР та світу: Німеччина, Франція, Швейцарія, Велика Британія, Фінляндія, Угорщина, Ізраїль, Японія, США, Канада, Австралія тощо.
1993 рік – відкрите протистояння владі Росії, яка вела війну в Чечні.
1995 рік – поїздка до Чечні, концерти перед солдатами, відеозйомка трагічних подій.
1999 рік – перша книга поезії «Защитники Трои».
2004 рік – виступ на підтримку Помаранчевої революції на Майдані в Києві.
2007 рік – присудження премії «Тріумф», водночас цензура на трансляцію в Росії майже всіх його пісень.
2009 рік – друга книга поезії «Сольник».
З 2005 року – участь у всіх акціях протесту, різка критика влади Росії на концертах DDT та в багатьох інтерв’ю.
Видав чимало альбомів рок-гурту DDT та власних сольних. Знімався в багатьох кінофільмах, а також писав музику до них, озвучував телевізійні історичні проекти.