До АТО ви не були пов’язані з армією, займалися встановленням антен. Як сталося, що ви потрапили до війська?
— До Майдану я грав у страйкбол. Тому ще до війни розумів, що таке зброя, тактика чи екіпірування. Це складно назвати бойовими діями, але якесь уявлення я мав. На Майдані зберігалася певна структура нашої страйкбольної команди, ми з усіх питань звертатися до свого командира. Після Майдану з’явилася проблема вибору. Дехто відокремився: ніяк не допомагали, просто зникли. Були люди, але не в нашій команді, які переметнулися на бік сепаратистів. Частина хлопців пішла добровольцями, решта займалася їхнім забезпеченням, тобто адресним. Яскравий приклад — ми змогли доставити прилад нічного бачення третього покоління, який не можна вивозити за межі країн НАТО. Цей прилад став єдиним на блокпосту і встиг відіграти свою роль. Але згодом усе одно приходить повістка. І тут два моменти: по-перше, ти нібито в темі, постійно туди їздиш, це стає вже наркотиком. А по-друге, закрадається думка, що мої пацани пішли, а чим я гірший? Першу повістку отримав у серпні 2014-го, мене перевірили, записали дані й усе — «гуляй, Вася, ми тебе знайдемо». Так тривало до квітня 2015 року. За цей час ми мали втрати, у мене загинув друг, потім ще два. І ось увечері, годині о восьмій чи дев’ятій дзвінок: «Алло, добрий день, ви в армії не хочете послужити?». Звісно, хочу. І буквально за кілька днів я вже був на Яворівському полігоні.
Як ви стали по-справжньому військовим?
— Адаптація була дещо повільною. Так, я мав певне уявлення про зброю, але не знав, що таке армія всередині. Адже строкову службу свого часу прогуляв, переховуючись. Тому стало новиною, що в армії все так повільно відбувається. Нормою вважалося просидіти добу, на щось чекаючи. До Львова ми їхали потягом 30 годин. За цей час можна туди-назад встигнути. Була картинка в голові про добровольців, як у них все влаштовано. Або як волонтер ти обслуговуєш знайомих, нормальних людей, «аватарів» оминаєш чи не бачиш, тому створюється враження, що в нас армія — самі Рембо. А тут трапляються інші люди. Вони не гірші й не кращі, просто різні. І стає сумно. Далі вибір: або ти вливаєшся в цю масу й так до кінця служби живеш сумовито, або намагаєшся щось навколо себе зробити.
Читайте також: У паралельних площинах. Про суспільну відчуженість
Я до того 10 років займався бізнесом, тому маю звичку створювати собі комфорт і працювати трохи більше, ніж потрібно задля досягнення певного результату. Ще були певні навички керування людьми, організаторські здібності та здатність уникати конфліктів: я ж працював у сфері обслуговування. Це все стало в пригоді в армії. До війська потрапили абсолютно різні люди, найімовірніше, я таких ніколи у своєму житті не зустрів би. Із тими людьми довелося співпрацювати, виживати. Це був такий перший пункт: в армії треба перелаштовуватися, з усіма якось уміти знайти спільну мову. Почав із того, що запропонував разом купити в намет чайник. Більшість радо погодилася. І тоді я подумав, що комусь на строковій службі змогли засмітити мізки так, що тепер вони як завгодно уникають ініціативи. А комусь не встигли. Ті, хто брав на себе відповідальність і проявляв ініціативу, звичайно, мали більше проблем, але водночас робили краще й собі, й оточенню, почувалися комфортніше та мали повагу. Я тоді поставив за мету спробувати не допустити пияцтва, бо через це траплялися абсолютно непотрібні та безглузді втрати. Був таким собі пастором, розповідав страшні історії та мотивував не вживати алкоголю. Це складно, але згодом я зрозумів, що робив правильно. Своє відділення привіз додому, усі цілі, здорові.
Щось змінилося під час проходження служби?
— Приблизно на середині служби я зрозумів, що Збройні сили — надзвичайно велика організація. Тилові служби, бойові підрозділи, артилерія, ППО, хтось на передовій, хтось глибше в тилу. І я доносив до своїх підлеглих цю думку, що ми маленький підрозділ, але маємо свою функцію в цьому величезному організмі й повинні її виконувати, байдуже де: на передовій чи в спокійніших районах. У цивільному житті ти особистість, самостійна творча одиниця, а тут гвинтик, який мусить виконувати свої завдання. Ще одну річ хтось із відомих сказав, що війна — це мить абсолютного жаху й місяці абсолютної нудьги. Як діяти в мить жаху, зрозуміло: тоді навіть останній «аватар» приходить до тями й починає щось робити. А ось із місяцями нудьги значно складніше. Перше, що я зробив для своїх, — забезпечив позицію інтернетом. Після вправ із нашою гарматою було чим зайняти себе. І далі формував «суспільство» навколо себе комбінацією батога й пряника. Хоча це не входило до моїх обов’язків, я розумів, що є не просто гвинтиком, а таким, чиє життя багато в чому залежить від навичок і вмінь сусідніх гвинтиків. Тому постійно закликав тренуватися, що ми й робили, адже на війні другого шансу не буде.
Не було розчарування чи думок про «зраду»?
— У мене особисто період тотальної зради був після Іловайська. Але потім я почав вивчати події за відкритими джерелами. Глобальніше, не лише власне Іловайськ, а й тодішню ситуацію на інших ділянках фронту. Побачив армію зсередини, дізнався, у якому стані була наша техніка. Що одна машина може бути 1975 року, але водій-механік — бог, тому вона їздить. А друга 1990-го й не заводиться. Зрозумів, що бригада на паперах — це не завжди бригада, а батальйон за назвою часто міг бути ротою або навіть взводом.
Читайте також: Насторожений спокій «Хлібного перемир’я»
А ще проблеми з логістикою, зв’язком і так далі. Побачивши все це, я подумав: ого, як усе погано в нас було. Але потім, аналізуючи дані, зрозумів: те, що сталося за таких умов, не найгірший варіант. Там була засада, постійні артилерійські обстріли. За задумом, не мав вийти ніхто, але сталося навпаки. Звичайно, це трагедія, але стратегічно ще більш-менш прийнятний рівень. Іноді погляд згори дає змогу трохи абстрагуватися від «зради». Тому до завершення війни не можна влаштовувати ніяких переслідувань чи судів над командирами за їхні рішення. Тільки у випадку воєнних злочинів, для яких є чіткі визначення. Напевно, ці проблеми через те, що в нас неналежно працює вся ієрархія, вся командна структура. Немає нормальної середньої ланки, як-от капітани-майори. Пояснення дуже просте: коли вони були лейтенантами, армія розвалювалася, там модно було пиячити, красти й нічого не робити. Звичайно, є приємні винятки, але їх небагато. Ситуація змінюється, остаточно це станеться за кілька років, коли нові молоді лейтенанти, які зараз випускаються, обіймуть посади.
Як із таким багажем вертатися додому?
— Повернувшись зі служби, я зрозумів, що в армії деякі речі спрощуються, особливо що стосується побуту та взаємин у колективі. І від цього мусиш відмовлятися, коли повертаєшся. Своє цивільне помешкання треба прибирати, адже це не бліндаж чи окоп. У мирному житті маєш докладати більше зусиль, щоб бути на рівні комфорту інших. Серед військових інколи спірні питання вирішуються прикладом або кулаком, тобто силовим способом. А тут, у столиці, від цього треба відмовлятися, людей бити не можна. Маєш перелаштовуватися назад. Повертатися до людини-особистості, використовувати більше моделей поведінки. В армії людина переходить до нижчого цивілізаційного рівня, адже це стан війни, конфлікту, питання виживання, тому й думки часто на рівні рефлексів або інстинктів. Це заощаджує час для ухвалення рішень і рятує життя. Стрибнути вниз нескладно. А ось залізти знову нагору значно важче. Тому, на мою думку, адаптуватися до армії простіше, ніж до мирного життя.
У цивільному житті, до армії, я працював по шість–сім днів на тиждень. Був директором, тому від мене залежало, чи отримують підлеглі гроші. В армії робити майже нічого не треба, все одно дадуть поїсти, платню та одягнуть. Ані освіта, ані вік практично не мають значення. Мобілізація триває довго, до цього встигаєш звикнути. В армії я прокидався рано, до 12-ї робив усі справи, які мені призначали, і все, я молодець. У мирному житті гроші самі з неба не падають, треба підніматися і щось починати робити. А через конкуренцію й забаганки клієнтів слід робити не абияк, а дуже добре. Можна реалізувати себе в будь-якій сфері, на відміну від армії, де ти майже позбавлений вибору. І ось ця необхідність обирати багатьох лякає. Я спілкувався з місцевими на Донбасі — на жаль, там багато тих, кого такий простий спосіб життя влаштовує: кудись ходиш працювати, за це тобі платять гроші й усе за тебе вирішують. Нащо робити краще, якщо й так щось платять?
Читайте також: Ігор Луньов: «Наші вороги вже перестали спати спокійно»
Інший підхід до людей, які брали участь у реальних боях. Усі після зіткнення намагаються влаштувати «розбір польотів», до того ж часто звинувачують себе в смерті або пораненні побратимів, мовляв, мені слід було щось інакше зробити, тоді всі були б живі. Багатьох ветеранів, з якими я спілкувався, це бентежить. Таке копання в собі дуже негативне. У бойовій ситуації часто немає достатньо часу або об’єктивної інформації для ухвалення правильного рішення. А вирішувати треба миттєво. Крім того, є аспект винагороди за працю. Не всі приходять із медалями, хоча багато хто їх заслужив. А для людини доволі важливо дістати визнання й заохочення, особливо якщо вона бачить таких, які не гідні нагород, але чомусь їх мають. Тому майже всі після повернення пройшли етап розчарування. Мовляв, це не та країна, заради якої ми билися. Наступала стадія еміграції. Хотілося кудись поїхати, покинути Україну.
Був період розгубленості. На роботу не хотілося, гроші поступово закінчувалися. З давніми друзями, довоєнними, вже нецікаво, у нас різні цінності. Нові друзі цікаві лише в армії, а в мирному житті вони дещо зайві, у них своє життя, свої проблеми, про щось цивільне з ними вже не поговориш. Стає дуже самотньо. Складно спілкуватися з потенційним начальником, складно шукати роботу. Отут важливу роль в поверненні до нормального життя відіграє родина, зокрема дружина. Поки чоловік на війні, вона вимушена брати на себе всі його домашні обов’язки. Жінка стає самостійнішою й незалежнішою, і чоловік якось змінюється теж. А у своїй пам’яті вони тримають інших, довоєнних, людей, тому, коли нарешті зустрічаються, конфлікти неминучі. Треба вчитися пристосовуватися до нової людини.
І це все не враховуючи певних проблем із психікою?
— Так, декого після повернення не полишає думка про самогубство. У моєму оточенні немає жодного, хто про це не подумав би. Але розмірковувати про самогубство — це не вирок. Так буває, це варіант норми, і не треба того лякатися. Людина на фронті інакше ставиться до смерті, якось до неї готується. Але якщо хлопець, якого бентежить думка про самогубство, дізнається, що так думає більшість, він розслабиться й припинить вважати себе особливим чи хворим. Багато речей, наприклад болі, безсоння, у певних варіаціях є у всіх, але чоловіки не можуть собі дозволити таке обговорювати. Якби люди ділилися своїми переживаннями, їм було б куди простіше в цьому сенсі. Точно не вихід вживати алкоголь. Це депресант, він пригнічує людину й не вирішує проблем. Краще братися щось робити. Це найкращі ліки від усіх проблем. Для мене таким виходом стало написання книжок. До речі, зараз є курси, де ветеранів учать писати оповідання чи статті. Якщо проблему проговорити — це вже половина рішення. Ще краще, коли бійці усвідомлюють свої турботи й ніби позбуваються їх, прописуючи на папері. Це непогана терапія.
—————————————
Юрій Руденко народився в Києві 1983 року. Закінчив Національний авіаційний ніверситет. За освітою інженер з проектування та обслуговування авіаційних систем. Під час мобілізації проходив службу в 101 бригаді в зенітно-артилерійському взводі. Волонтер. Автор книжки «Психи двох морів» та співавтор збірки «14 друзів хунти». Зараз працює над наступною книжкою. Допомагає дружині з проектом, спрямованим на психологічну підтримку та реабілітацію ветеранів АТО.