Коли дали розпорядження провести рекогностування того району з розгортанням передового командного пункту (ПКП), то я, як начальник озброєння, відбув разом із визначеними офіцерами сектора в район Старобешевого. Базовим табором став 40-й батальйон «Кривбас». За планом, підрозділи 40-го батальйону, посиленого танковим взводом 51-ї бригади, мали зайти в Іловайськ із метою продовжити оточення Донецька. Підрозділи 93-ї бригади вийшли вже до Нижньої Кринки, а 25-ї повітряно-десантної — до Верхньої Кринки. Залишилося близько 40 км, щоб Донецьк оточити. Але 40-й батальйон, спробувавши зайти в Іловайськ, зазнав утрат. Тоді для організації управління було вирішено розгорнути ПКП у районі Многопілля й далі вже виконувати завдання з оточення та зачистки Іловайська з наступним виходом через Харцизьк на Нижню Кринку. Зрозуміло, що ділянка, за яку відповідав сектор, була занадто великою. Від Бахмута до Амвросіївки близько 300 км. Війська тоді були не такими підготовленими, як тепер, відчувався значний некомплект в озброєнні й техніці. Бригади вели бойові дії батальйонними тактичними групами (БТГр), підсиленими підрозділами територіальної оборони. У своєму розпорядженні на визначеній ділянці ми мали БТГр 51-ї бригади та підрозділи 40-го й 39-го батальйонів, які утримували свої ділянки від Оленівки — Докучаєвська — Старобешевого — Кутейникового до Амвросіївки.
Про долю випадку
Взяття Іловайська планувалося на ранок. Очікувалося, що димові боєприпаси доставлять до 5-ї ранку, а о 6-й відбудеться прикриття підрозділів димами. Потім підрозділи мали зайти й зайняти блокпости довкола міста. Але в дорозі зламалася машина, боєприпаси вчасно не довезли. Коли нарешті машина доїхала, уже був день. Поки я розвіз їх по підрозділах — уже близько 13:00. І тут командувач каже: «А чого чекати, починаймо!». Усі звикли, що наступ зазвичай із раннього ранку. Тому коли димовими мінами влаштували прикриття, то підрозділи зайшли абсолютно без втрат і зайняли свої позиції. Далі розпочалися заходи з визволення Іловайська із залученням добровольчих батальйонів, посилених бронегрупами (від однієї до шести БМП, одного-двох танків) від 93-ї, 51-ї, 17-ї бригад.
Читайте також: Григорій Соляник: «Це не подія, яка сталася з однією людиною чи навіть підрозділом, це сталося з країною»
Приблизно 23 серпня висунулися до Кутейникового. Там підбили машину (ГАЗ-66) 40-го батальйону (був один загиблий, один поранений). Пораненого доправили до Старобешевого (таксист не відмовив, розвернув машину й відвіз), а дорогою знайшли покинутий УАЗ без даху. Був справний, тож забрали із собою. Він виявився щасливим. Після артобстрілу наших підрозділів у Многопіллі мій штатний УАЗик повністю згорів, як і більшість техніки, а цей, як посвячений, стояв посеред дороги, лиш колеса пробиті. Ми їх поміняли й розвозили ним радіостанції, пальне, боєприпаси. Коли виходили, у нас було дві машини: командира полку зв’язку полковника Бориса Кифаренка та моя. Військові, які сіли в мій УАЗик, усі живі, хоч і поранені, а офіцери, які були в машині Бориса, усі, крім водія, на жаль, загинули…
Про оточення росіянами
22–23 серпня виникла потреба відправити в пункт постійної дислокації підрозділи 28-ї бригади. Їхній морально-психологічний стан був незадовільний. Із ними працювала жінка-психолог, її також вирішили вивезти. У нас був службовий опель із цивільними номерами. Я запропонував генералу Хомчаку перевдягти водія в цивільне, посадити психолога й відправити до Олексіївки в командний пункт. Так і зробили. Водій поїхав, а ввечері 23 серпня вийшов на зв’язок. Сказав, що коли проїжджав Осикове, то бачив, як дорогу перетинали якісь підрозділи з БМД та БМП і на них були нанесені круги. Теоретично це могла бути 25-та бригада. Але вона вела рейдові дії, через Шахтарськ вийшла на Кутейникове, там її завантажили на трали й відправили ще орієнтовно 16–18 серпня. Тому вже тоді з’явилися певні підозри. А далі були бої 51-ї бригади та десять відомих десантників, яких перевозили розвідники на БТР-80. Я доправив тоді на «щасливому УАЗику» військовослужбовця ЗС РФ із перебитою ногою до нашого спортзалу, де облаштували тимчасовий шпиталь. Спочатку він нічого не казав, був увесь обпалений, але потім розговорився. Розповів, що він із розвідбатальйону, здається, 18-ї бригади. Казав, що їх сформували безпосередньо під Ростовом. Тож ми довідалися, що то росіяни, і зрозуміли, що в оточенні. З’явилося навіть відчуття, що вже розпочалася відкрита агресія.
Вихід
Хай там що хто сьогодні каже, мовляв, в Іловайську можна було триматися ще тиждень чи два, це не так. Я був присутній на нарадах і знаю, що підрозділи, розташовані в Іловайську, були дуже виснажені. В ультимативній формі бійці запитували Хомчака, коли вже відхід, або радили вживати якихось заходів. Який там зв’язок був у командувача з Генштабом, не знаю, але в ніч із 27 на 28 серпня в нас відбулася нарада, куди генерал Хомчак викликав весь командний склад (командирів добробатів і підрозділів ЗСУ), й ухвалювалося рішення щодо виходу. Пропонувалися різні варіанти: двома маршрутами, поодинокими групами. Командир «Донбасу» полковник Власенко запропонував іти на Моспине. Але, за даними розвідки, там неможливо було пройти з технікою, вагони приварили до рейок. До того ж це передмістя Донецька, довелося б вести бій у місті. Я пропонував вийти в протилежний бік, до Нижньої Кринки. Більшість схилялася до ідеї відходу через Новокатеринівку на Старобешеве. Але, оцінивши ситуацію, було вирішено 29 серпня відходити з Многопілля двома колонами.
Підрозділам дали добу на підготовку та збори. Опівночі вони мали знятися з блокпостів навколо Іловайська, вийти з міста й зосередитися у двох точках. Одна колона на виході з Многопілля в напрямку Осикового, друга — в напрямку Агрономічного на Михайлівку й Чумаки з місцем зустрічі в Новокатеринівці й наступним відходом у бік Старобешевого. Початок руху був визначений на 4-ту ранку. Втім, не всі підрозділи встигли покинути свої позиції й знятися з Іловайська, тому навіть коли колони вже рухалися, то деякі ще доїжджали. Я проводив розрахунки й надавав пропозиції щодо формування бронегруп працездатною технікою, яка могла вести бойові дії. Тоді командувач вирішив сформувати колони таким чином, щоб у разі зіткнення з противником можна було розвернутися і йти з боєм на прорив. Перша, друга й третя бронегрупи в складі одного-двох танків і трьох БМП у кожній колоні, а між ними відповідні підрозділи. На жаль, техніки було мало. Ту, що вийшла з ладу, просто підривали, але нічого не залишили.
По рельєфу місцевості визначили маршрут для оптимального проходження, адже не на всіх ділянках можна було розгорнутися колоні. Перша колона, яку вів полковник Грачов, практично відразу вступила в бій ще під Червоносільським після дамби. Друга — безпосередньо за Михайлівкою біля Чумаків.
Читайте також: Справжні сліди. Російські війська під Іловайськом у серпні 2014 року
Чи розвивалися б події інакше, якби вийшли ще вночі, як планувалося? Залежить від готовності ворожих підрозділів. Коли ми поночі вибиралися з оточення, то бачили рівень їхньої підготовки: рух колони визначався сигнальними ракетами, позначення підрозділу — лише габаритні ліхтарі, над підрозділом постійно перебував безпілотник. Тобто цілковита таємність. Усе було на рівні. Хоча, як мені відомо, їх сформували з різних підрозділів. У нас же на той час вся техніка була «сліпа» (без можливості застосування вночі), а особовий склад не мав приладів нічного бачення, тому стрільбу вели б наосліп. Можливо, втрати були б меншими, а можливо, і ні. Не думаю, що вночі противник тоді діяв би інакше. Цілком імовірно, що він уже встиг розібратися із секторами стрільби, а артилерія вже мала чіткі координати. Але ж уночі вести бій значно складніше. Коли не бачиш підрозділів справа та зліва, не знаєш ні місцевості, ні дороги, вступивши в нічний бій, ризикуєш зазнати ще більших втрат. Ночі тоді були дуже темними. Щодо підмоги… Відомо, що на прорив ішла ротна тактична група 92-ї бригади, підсилена підрозділом 42-го батальйону, яка була розбита. Також знаємо про вхід у Докучаєвськ БТГр 72-ї бригади, яка далі не пішла. Тому стверджувати, що ситуація склалася б якось інакше, якби хтось міг ударити ворогові в тил, не буду. Врешті, там творилася така каша, усе так перемішалося, що їхня артилерія вела обстріли і по своїх, і по наших позиціях, бо неможливо було зрозуміти, де хто.
«Гуманітарний коридор»
Виходили на УАЗику без верху. Під Чумаками автомобіль повністю зупинився, оскільки пробило радіатор, поранило водія. Зрештою, усі були поранені. Водієві в руку потрапило, мені в ногу. Звісно, нам частково пощастило. Адже у водія вже лобового скла не було, а біля мене з обох боків попробивало дірки в склі, але пройшло повз. Тоді зупинився на своїй машині командир батальйону «Дніпро» Береза, він забрав водія. Мене підібрав Хомчак, у нього в машині було вже, як у казці про рукавичку: людей більше, ніж повітря…
Звісно, з одного боку, всі сподівалися на добре закінчення: були якісь заручники, обміняємося ними й підемо далі. З другого — більшість вояків, які брали участь у виході, так чи інакше прощалися з родинами. Хтось телефонував, хтось записував на телефон. Я теж попрощався: записав ролик у телефоні, у якому попросив, щоб його передали рідним.
Бій закінчився приблизно після 13-ї. Противник із БМП і танків бив по посадках, проводячи зачистку, але погоні, як німці із собаками, не влаштовував. У ніч із 29-го на 30-те почали вихід. Так сталося, що ми вийшли саме туди, куди не треба було: праворуч мінометна батарея, ліворуч артилерія й постійно довкола їздили БМП. Але нас не помітили в посадці, а може, не хотіли помітити. Врешті, вона була такою зарослою, що треба було головою пробиватися, як ті кабани. Пробралися до Новокатеринівки, на колишній базовий табір 39-го батальйону, далі форсували Кальміус і пішли на Комсомольськ. Там уже нікого не було, тому проклали маршрут на Роздільне. Вийшли ми 31 серпня, а 1 вересня в молодшої дочки був день народження. Дружині хтось сказав, що нас привезли до Дніпра. Я саме з’їздив у шпиталь, і тут вона приїхала. Устиг ще й трохи привести себе до ладу, щоб мати не геть поганий вигляд. Досі вдячний Хомчакові, який мене підібрав тоді в машину. Якби не він, уже мене не було б. І водієві, який молодець, що вижив. У Литві його прооперували, тепер він працює в Павлограді, одружився, уже є дитина.
Читайте також: Переосмислення іловайських подій
Чому після бою росіяни не пішли в наступ, а за кілька днів відійшли, можна тільки здогадуватися. Якщо з 2 вересня вже була можливість забрати загиблих із тієї території, отже, вони приблизно 2–3 вересня стали відходити. Або мали конкретне тимчасове завдання: зайти, виконати його та вийти. Або, що мені здається більш імовірним, ті підрозділи, які зайшли на територію України, також зазнали значних втрат, як і наші, і вже не могли далі вести наступальні дії. Тим паче вони втратили час. За ці три-чотири дні після боїв ми вже сформували якісь резерви, підсилили Маріуполь. Врешті, почалися переговори на найвищому рівні й було ухвалене рішення про припинення бойових дій.
П’ять років по тому
Іловайськ розділив людей на дві частини: одні живі, інші загинули. Тому 29 серпня для всіх учасників виходу є днем пам’яті про загиблих. Цього дня ми йдемо до Пивоваренка на Лук’янівський цвинтар. Перед цим до Михайлівського собору покласти квіти до стіни пам’яті.
Вшановуючи загиблих, слід пам’ятати, що втрати були не лише 29 серпня. Бої відбувалися і 9, і 12, і 15, і 18 серпня… Сьогодні вважають, що тоді загинуло 366 осіб. Та насправді є багато невідомих, невпізнаних і безвісти пропалих. Тому цифра не остаточна. На жаль, чимало вояків загинуло, залишивши дітей, батьків та дружин. Ті люди тепер дуже важко переживають втрату. Коли бачиш батьків, у яких загинула дитина, — це важкі почуття. Але треба жити. І той, хто вийшов з оточення, повинен завжди пам’ятати про своїх загиблих товаришів. На перших порах жевріла надія, що багатьом ще пощастить вийти після всього. Але потім стала надходити інформація про то одного загиблого товариша, то другого. І що більше минає часу, то менше емоцій. Починаєш аналізувати, міркувати над тим, де припустилися помилок, що можна було зробити інакше, але єдина думка не полишає: треба завершувати всю цю справу. Хоч у мирний спосіб, хоч бойовими діями. Щодня хтось гине. Щодня нове горе.
Усі бійці, які там були, у складі чи то МВС, чи то ЗСУ, виконували поставлене перед ними завдання. Так, його повній реалізації завадив брак достатньої інформації, досвіду ведення таких бойових дій і взаємодії між силовими структурами. Врешті, такий вид бою, як вихід з оточення, ніколи не відпрацьовувався ні на практиці, ні теоретично. Сьогодні все, можливо, було б інакше. Але на той момент люди зробили що могли. Вони справді герої, які свідомо йшли на те, щоб прорвати оточення, своє життя віддавали заради життя іншого.
————
Юрій Мельник — генерал-майор Збройних Сил України, безпосередній учасник іловайських подій. У 2014 році — офіцер (полковник) групи Б (на той час начальник озброєння сектора), із боями зі штабом виходив з Іловайська. Нині обіймає посаду начальника Центрального бронетанкового управління ЗСУ.