"Пара білбордів на дорозі й окремі ветеранські акції становища не змінюють. У супермаркетах "на ура" йдуть мангали та вугілля для шашликів. У магазинах феєрверків повно народу. Моя країна вирушила на пляж із барбекю й подальшими петардами. Моя країна гуляє й не тримає в голові ряди нових могил на центральних алеях кожного цвинтаря. Я питаю себе: чи не є це неминучим?", – пише Юрій Макаров.
На його думку, є дві обставини, які нас виправдовують бодай частково: безперервні випробування впродовж цілого ХХ століття та отруєння нашої повсякденної культури радянськими практиками.
Однак журналіст переконаний, що треба не боятися згадувати. "Ділитися подробицями, такими незначними й побутовими. Зробити це звичкою. Розмовляти. Чому ми соромимося розмовляти? Згадувати? Майдан, Піски, Іловайськ, Жовтневе. Давайте зустрінемося десь на Хрещатику, де була льодова барикада. Тепер там столики. Як ми впізнаємо одне одного? Не знаю. По очах", – йдеться в колонці автора.