Ще не відомо, чи переможе білоруська революція. Навіть якщо ні, то хай як гірко це припускати, усе одно білоруси вже перемогли: вони заявили свою суб’єктність і підтвердили її рішучістю йти на подальші жертви. Про це у своїй авторській колонці на сторінках Тижня пише Юрій Макаров.
Він зауважує, що більше ніколи ця країна не сприйматиметься як заповідник совка, сонне царство авторитаризму, слухняний, хоча подекуди й вередливий московський сателіт.
Однак, за словами Макарова, для подальшого перебігу подій матиме значення, чи пошле Захід чіткий сигнал, що криваве придушення народного волевиявлення не залишиться без наслідків. Якщо Аляксандр Ригоравіч твердо знатиме, що на старості літ зможе прихилити голову хіба що в Ростові (до речі, під запитанням, бо останнім часом він забагато зайвого наговорив на адресу РФ і надто демонстративно притиснув російських найманців), Пекіні, Гавані чи Каракасі, то навряд чи піде на загострення ситуації.
Він зауважує, що в будь-якому разі позиція ЄС і НАТО — «глибока стурбованість» чи реальний тиск, у тому числі через неформальні канали, — визначить майбутнє не лише самої Білорусі, а й Європи як такої.
«Чи залишиться Європа осередком цінностей, гарантом «золотого запасу» свобод і прав людини, чи перетвориться на бюрократичне утворення, яке переросло свій сенс і цивілізаційну місію, — ось що означатимуть для нас усіх події наступних днів у країні, яка тривалий час була частиною спільної з нами держави. Я мав на увазі Велике Князівство Литовське. А ви що подумали?», — наголосив Макаров.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»