Україна входить у четвірку лідерів за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини. Одні пояснюють активність наших співгромадян їхньою невірою вітчизняним судам. Інші кажуть, що ми нарешті зрозуміли, куди скаржитися. Можливо, обидва твердження правильні. Але важливо інше. Понад дві третини всіх позовів, що надходять до Євросуду із країн-членів Ради Європи, з різних процедурних причин не беруть до розгляду.
Читайте також: Європейський суд ще не визначився у справі Луценка
Скаргу Юрія Луценка визнали прийнятною. 17 квітня відбулися публічні слухання у справі «Луценко проти України», яку розглядали за пріоритетним провадженням. Колишній міністр внутрішніх справ оскаржує своє затримання й арешт, що стався «з порушеннями, без процедурних пояснень та без швидкого залучення адвокатів». Напередодні слухань у Страсбурзі Тижню вдалося отримати від Юрія Луценка відповіді на кілька запитань: про життя у в’язниці, нові судові справи проти нього та майбутні президентські вибори.
У. Т.: Тільки-но з’явився вирок у справах щодо святкування Дня міліції та умов призначення вашого водія, як слідство миттю дало хід іншому провадженню проти вас: про розпорядження стежити за водієм Володимира Сацюка (фігурант справи про отруєння Віктора Ющенка. – Ред.). Яким буде ваш прогноз стосовно нього?
– Із юридичного погляду ця справа не має жодної перспективи. Як можна звинувачувати мене в незаконному продовженні оперативно-розшукових заходів щодо водія колишнього першого заступника голови СБУ Сацюка, якщо закон передбачає таку можливість протягом 15 років від дати заведення відповідної справи? Її було порушено ще за міністра Василя Цушка 2007 року. Подання щодо стеження погоджував заступник генпрокурора, а суд, згідно із законом, надавав відповідні дозволи. За таких обставин звинувачення Генпрокуратури – юридична маячня. Показово, що сам громадянин Давиденко (водій Сацюка), побачивши всі ці документи в суді, заявив, що не вважає себе потерпілим.
Але оцінювати правові аргументи в політичних процесах – марна річ. Римське право у сучасній Україні замінено на закон помсти, тому всі прогнози можна дізнатися в Адміністрації президента.
У. Т.: У кількох інтерв’ю ви казали про потребу відсторонювати від роботи тих слідчих, суддів та прокурорів, чиї дії визнає незаконними Європейський суд з прав людини. Наскільки, на вашу думку, український парламент готовий підтримати таке нововведення?
– Проект відповідних поправок до закону про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини вже внесений депутатами «Народної самооборони». Я розраховую на те, що цей механізм очищення судів і нейтралізації телефонного права з Генпрокуратури та Адміністрації президента стане складовою частиною плану дій об’єднаної опозиції.
На моє переконання, такі конкурентні механізми мають продемонструвати суспільству, що опозиція бореться за звільнення не тільки Луценка та Тимошенко, а й країни.
У. Т.: Навіть якщо ви відбудете повний чотирирічний термін, то повернетеся на волю до початку нових президентських виборів. Чи готові були б узяти в них участь?
– Я обов’язково братиму участь у наступній президентській кампанії, бо це найреальніший шанс мирного усунення нинішньої антиукраїнської за суттю й бандитської за методами влади.
Для цього я робитиму все, аби демократичні сили висунули єдиного кандидата на булаву. Якщо це буде зроблено чесно, прозоро й разом із громадянським суспільством, то Януковичу залишиться обирати хіба що між тим, здатися з Майданом чи без.
Про балотування я не думав, вважаю, що моє місце – в організації широкого руху опору режимові.
Читайте також: Країною керують за правилами «зони»
У. Т.: Але нинішня опозиція видається доволі слабкою…
– Так, до останнього часу вона бачилася неконкурентоспроможною. Без Тимошенко їй було вдвічі важче діяти адекватно. Але останні події в демократичному таборі демонструють позитивні тенденції. Об’єднання, очищення, відмова від взаємопоборювання стають головною метою опозиції.
Наступний важливий крок – розробка альтернативної програми розвитку країни. Якщо він здобуде суспільну підтримку, в Україні відновиться (причому епідемічно!) віра в завтрашній день. Нам дуже потрібна потужна ін’єкція оптимізму, щоб зрозуміти, що все в наших руках.
У. Т.: Ви листуєтеся з Юлією Тимошенко?
– Так, ми підтримуємо постійний контакт. У листах я стараюся висловити їй і людську, і політичну підтримку, ділюся своєю оцінкою подій, пропоную свої ідеї, рекомендую найцікавіші книжки.
Епістолярний жанр, звичайно, є повільною формою спілкування, зате передбачає на ступінь більшу відвертість. Тим паче з жінкою, з якою стільки часу провів під одним дахом (у письмовій відповіді пана Юрія після цих слів стоїть значок :). – Ред.).
У. Т.: У який бік, на вашу думку, рухається Україна: у білоруський чи європейський?
– Вітчизняний шлях має багато спільного з типово пострадянським тоталітаризмом російського чи білоруського ґатунку. Як правильно писав Адам Міхнік: «Найгірше в комунізмі – те, що приходить після нього». Але в нашому варіанті цієї ретрототалітарної хвороби є і своя обтяжлива особливість. Саме в Україні відбувся офіційний союз олігархії та криміналу.
Від 2010 року ми є свідками реалізації правила: якщо в країні не діють закони, то нею правлять «злодії в законі». Відверте й безкарне порушення законодавства членами керівного клану – від грабунку бюджету до вбивств громадян – стало ознакою авторитарно-клептоманського режиму Януковича.
Затягування зі зміною такої влади становить не тільки матеріальну, а й фізичну небезпеку для українського загалу.
Читайте також: Лист Адама Міхніка до Юрія Луценка
У. Т.: Чи стали б санкції ЄС проти вітчизняних високопосадовців, якби їх ухвалили, стимулом до зміни цього становища?
– Я не є прихильником розмов про санкції щодо України. Змінити свою країну ми мусимо самі. Західні демократії можуть лише ставити діагноз нашим проблемам, але лікуватися від них – наша домашня робота. Влада робить усе, аби підтримати ілюзію можливості змін іззовні, віру в месію. Їм важливо, щоб ми не діяли разом, щоб усі зусилля йшли в інтернет і в туалет. А нам належить подолати звичку перенесення відповідальності на когось, на суспільство загалом, перетворити «я» і «вони» на «ми». Це колосальна робота, але без неї не випадає говорити про справжню незалежність і європейськість.
У. Т.: Як часто вам випадає спілкуватися з дітьми? Чи опанували методу «дистанційної педагогіки» щодо молодшого, Віталія?
– Зустрічаюся із синами відповідно до правил – раз на місяць. Проблема не в тому, що цього мало, а в тому, що не можу їх поплескати по плечу, міцно обняти, поцілувати.
«Дистанційна педагогіка» складається з двох частин: тактична – з листів, стратегічна – з рекомендованих книжок. Працює ніби непогано.
У. Т.: Чи траплялося дістати підтримку, звідки ви її ніяк не очікували?
– Мені надходить дуже багато листів, слова підтримки є надзвичайно важливими для мене й моєї родини. Особливо приємно читати послання від незнайомих людей, яким я, виявляється, чимось допоміг.
Додають сил листи, в яких ідеться про важливість того, що роблю й говорю сьогодні. Я суспільна людина, тому для мене важлива користь, яку від моєї публічної діяльності чи позиції отримують інші.
Я маю небагато, але вірних друзів. Чергові випробування долі вони проходять разом зі мною. Приємно, що з’явилися нові. Несподівано, що дістав підтримку навіть звідти, звідки не чекав. На майбутнє треба буде краще вибирати собі ворогів – дехто з них виявився нормальною людиною.
Читайте також: Відповіддю влади на вимоги Європи стала хвиля нових справ проти опозиції