Тиждень.ua: Як ви ставитеся до того, що Арсеній Яценюк фактично поглинає партію «Батьківщина»?
– Лідером партії «Батьківщина» була і буде Юлія Тимошенко. І це не лише з історичних підстав, а й тому, що саме Юлія Тимошенко навіть у в’язниці залишається центром української внутрішньої та зовнішньої політики.
Чесно кажучи, я боюся не так званого поглинання партії «Батьківщина», а навпаки продовження мікрогетьманства в опозиційному об’єднанні. Нині найважливішим завданням тандему Яценюка – Турчинова є забезпечення командності лідерів, стійкості та послідовності дій майбутніх депутатів «Батьківщини». Саме в цьому полягає національний інтерес і особистий іспит для Яценюка.
Тиждень.ua: Чи сприймаєте ви Яценюка як лідера опозиції, котрий прийшов на зміну Юлії Тимошенко?
– Арсеній Яценюк однозначно є лідером списку об’єднаної опозиції. Чи приведе це його до статусу альтернативи Януковича на президентських виборах, засвідчить результат голосування за партійними списками. Але в будь-якому разі такий статус не визначається партійними чи міжпартійними списками. Якщо ми добре вивчили урок поразки демократичних сил 2010 року, мусимо запланувати загальнонаціональний праймеріз кандидатів від опозиції. У належний час я запропоную організаційну модель цього процесу.
Тиждень.ua: Яким ви бачите майбутнє «Народної самооборони»? Кількох ваших соратників, зокрема Юрія Гримчака і Тараса Стецьківа, об’єднана опозиція майже позбавила шансів стати нардепами. Чи свідчить це про перемогу кон’юнктурних принципів над українськими інтересами? Як ви вплинули на формування виборчого списку об’єднаної опозиції?
– Я був і залишаюся переконаним, що об’єднання й оновлення – це єдиноможлива стратегія для перемоги над ретрототалітарним режимом Партії регіонів і КПУ. Відтак у березні «Народна самооборона» оголосила про приєднання до партії «Батьківщина».
Читайте також: Другий процес Луценка: знущання з прокурорів та сеанс екзорцизму
Продовжуючи цю лінію, я був категоричним супротивником партійних квот і публічно пропонував, щоби, висуваючи кандидатів у депутати, об’єднана опозиція запросила до свого списку знакових лідерів громадської думки, а найвідоміших депутатів, зокрема і самооборонців, виставила на рідних мажоритарних округах. Виняток я просив зробити лише для Юрія Гримчака, депутата з Донеччини, якому загрожує кримінальне переслідування за активну протидію антиукраїнській Харківській угоді.
Про згадані вами й інші помилки в списку я дізнався після з’їзду. Якби був на волі, напевно, мав би більше можливостей для впливу. Але думаю, що ще є час скорегувати підтримку Тараса Стецьківа, Олеся Донія та інших стовідсотково відданих українським інтересам кандидатів на мажоритарних округах.
Загалом варто зазначити, що, попри недосконалість списків, об’єднана опозиція позбулася одіозних постатей і є єдиною реальною альтернативою правлячій мафії.
Тиждень.ua: Висування Ірини Луценко було спільним із дружиною рішенням?
– Кандидатура Ірини Луценко була не нашою ініціативою. Нам не потрібен мандат ні для нагадування прізвища, ні для передачі харчів у в’язницю. Проте, гадаю, штаб «Батьківщини» не помилився, сподіваючись на те, що у передвиборчій кампанії й у парламенті Ірина продовжить активну протидію брехні та розбою регіоналів, яку вона веде півтора року в моєму судовому процесі.
Для нас же це балотування є відповіддю арЕстократам Януковича – їм не вдалося усунути чинник Луценка. Тим більш, життєвий досвід, освіта й переконання дозволять Ірині активно боротися за головні «три де» в українській політиці – декомунізацію совісті, декриміналізацію політики і демонополізацію економіки.
Дайте час і ви побачите, що в Луценків спільний атакуючий стиль та відвертість оцінок.
Тиждень.ua: Вірогідно, що найближчим часом вас перевезуть на зону. Чи агітуватимете місцевих в’язнів? Скільки голосів ваша колонія може дати об’єднаній опозиції?
– Мені більше імпонує підхід ув’язненого Симона Петлюри, який з цієї самої Лук’янівської тюрми планував успішний переворот для відновлення УНР. Щоправда, влада тоді була іншою. Як відомо, попри вказівки гетьмана Павла Скоропадського притягнути арештованого Головного отамана до криміналу, його міністр юстиції і начальник штабу доповіли: «Петлюра не злочинець, а лише ворог», після чого Симон Васильович вийшов на волю.
Тиждень.ua: Якби зараз ви могли зустрітися з Януковичем, що б ви йому сказали?
– Не думаю, що Янукович аж так скучив, щоб приїхати до СІЗО. Та й говорити варто лише з тими, хто чує і розуміє. Янукович же за два з половиною роки правління продемонстрував повну глухоту і презирство до думки інших.
Саме тому в останньому слові у Печерському суді я казав, що «Батьківщина» і Партія регіонів – це не дві партії. Це недосконала демократія і досконала мафія. Демократію можна критикувати і навіть відправляти у відставку. З мафією немає про що говорити, її треба перемагати.
Тиждень.ua: Як запобігти помилкам на кшталт ваших зв’язків із Давидом Жванією?
– Не вважаю мої колишні відносини із Давидом Жванією помилкою. Дай Бог кожній партії такого спонсора, який не висував би жодних політичних, економічних чи бізнесових умов фракції. У 2007–2009 роках я працював із Жванією, який спілкувався українською і вірив в українські європейські перспективи. Все, що відтак сталося після перемоги Януковича, – це радше Давидова особиста трагедія відмови від політичних і людських цінностей.
Читайте також: Останнє слово Юрія Луценка у суді (повний текст)
Прикро, що ціною цього стала група зрадників «Народної самооборони». Причому йдеться не про випадкових, як інколи говорять, людей. Всіх їх я знав по багаторічній роботі в опозиції й у владі. Але нова влада принесла в політику нові правила – бідних купили, багатих залякали. Тож для уникнення гидоти тушкування в наступному парламенті є один спосіб – обирати депутатами тих, для кого ім’я та переконання важать більше, ніж гроші й страх. Таких людей мало, але вони є.
Тиждень.ua: Ви були кілька разів при владі. Якої найбільшої помилки за цей час припустилися?
– Після переможного для демократичних сил результату дострокових парламентських виборів 2007 року я погодився знову очолити МВС під гарантію президента Ющенка про зняття призначеного ним Генпрокурора, що відверто обслуговував Партію регіонів, та реформи силового блоку і судової системи.
Моя помилка була не в тому, що я в це повірив, хоча вже за місяць президент продовжив самогубну війну із БЮТ і повністю відкинув усі ці плани.
Моя найбільша помилка полягала в тому, що я з цим змирився. Після кількох спроб налагодити співпрацю НУ-НС і БЮТ, мені стало байдуже до політики, тож зосередився на роботі в МВС. Позбавлений парламентської більшості я не мав шансу радикально реформувати каральнодетерміновану систему. Тож робив, що міг у рамках законодавства. Так, ми знищили в українській економіці таке явище, як «злодії в законі» та «смотрящі», заборонили вільний продаж трамадолу, що породжував епідемію наркоманії серед молоді, добилися скорочення на 2 тис. вбитих та 1,5 тис. травмованих на автошляхах. Ловили найбільших в історії України хабарників з біло-синього та помаранчевого таборів, дали по руках кримським сепаратистам і привчили російський Чорноморський флот до узгодження їхніх маневрів із українською владою. Забезпечили вільні мітинги і вичистили понад мільйон мертвих душ перед виборами.
Але без незалежного суду і об’єктивної прокуратури все це було тимчасовим. Я помилявся. Мусив, як завжди, взяти на себе більше, вилізти з окопу МВС і публічно вимагати від президента і прем’єра спільних дій для реформи МВС, ГПУ і судів. Звісно ж, це було компетенцією голови Верховної Ради, міністра юстиції та інших. Більше того, навряд чи щось з того вийшло б в умовах непримиренної «хатньої війни» демократів. Але, як вчить Кен Кізі у своїй геніальній книжці «Політ над гніздом зозулі», мав би принаймні спробувати…