Упродовж 2010–2013 років я прочитав понад 100 книжок про історію та розвиток національної ідеї України з 1917‑го по 1939-й. Навіть не знаю, що зі мною сталося: депресія, прихід Януковича до влади… Гостро відчув безнадійність усього того, що відбувається. Тож я занурився в книжки. З дитячого віку читав дуже багато, а батьки сварилися, що зіпсую собі зір. Роздарував уже чотири свої бібліотеки. Тепер у мене п’ята бібліотека, яку прочитаю і теж роздарую. Залишу собі лише найулюбленіші видання. Але повернімося у 2013-й, коли почалася Революція гідності. Я не вірив у те, що можна щось змінити. Мій Майдан не припинявся, у мене Майдан був щодня в Дніпрі: поламані ребра, шість кримінальних справ. Я був розчарований після Помаранчевої революції, у якій брав участь і сподівався, як усі, що нарешті прийде Ющенко — і… Нічого не змінилося. Світ довкола здавався ворожим. Та, коли на Майдані полилася кров невинних дітей, я приїхав до Києва. Привіз харчів, стояв з усіма…
1993 року, коли повернувся з Росії, казав, що ми з нею ще воюватимемо. Мене не розуміли, думали, що я не знаю, про що кажу, і що зі мною щось не те. Та, на жаль, я не помилявся. І коли на твою землю прийшла війна, то хай там що, а треба боронити свою країну.
Чим українці відрізняються від росіян? Пам’ятаю, 1991 року приїхав на Камчатку у військове містечко. Зенітно-ракетний дивізіон, неподалік Авачинський вулкан. Мене із сім’єю селять в офіцерський будинок, у трикімнатну комунальну квартиру, яку ми ділимо з росіянином із Рязані. Перше, що я зробив, — побудував сарайчик, викопав погріб. Мій сусід капітан Рябов приходив до мене, лейтенанта, ні, не допомагати, а з пропозицією: «Давай херячить!». Усіх попередили, що без погреба ніде картоплю зберігати. То що ж мої двоє дітей їстимуть? А капітан мені: «Шо ж хохляцкая твоя душа делает-то?». Тоді з харчами там було складно: розпад Союзу, на пайок сподіватися не було сенсу. От у сараї я й тримав кабанчика. На мене дивилися як на дивака, то й що? Зате я знав, де рибу ловлять. Тож коли дружина Рябова одного ранку побачила повну ванну риби, спитала: «Ты, наверное, из куркулей?». Я пригощав їх і салом, вони смакували, але нас нічим не пригощали. Зрештою прийшла до мене дружина Рябова і каже: «Возьми моего долбо… на рыбалку!». Листопад, –3, холодно. Картина прекрасна: припливли. З одного боку рибінспекція, прикордонники, а з другого — ведмідь. Треба було так усе влаштувати, щоб нас не зловили, і з ведмедем теж радості мало. Я лишив Рябова, щоб поставити сітки, а він мав вогнище розпалити. Повертаюся — той собі випив «За успех безнадежного дела» і хропе. Річ не так у тому, щоб риби наловити, а в тому, щоб її додому привезти. Сіли на мотоцикл — і в ніч. Удома дав я капітану мішок риби, і тоді вперше його дружина на стіл накрила. І сказала: «Вы не люди…» Але не я один українець був на Камчатці. І з земляками здружився, і з росіянами не скандалив. Але, коли написав рапорт на переїзд до України, як змінилося ставлення «русскіх товаріщєй» до мене… Те, що говорилося в 1990-х у них на кухнях, сьогодні вилилося на Україну: тут і Крим, і Донбас, і решта…
Читайте також: Агенти впливу. Як працює п'ята колона Росії
Хто такий сучасний українець? Насамперед це вільна людина. Вільна внутрішньо від «гомо совєтікуса». Біда в тому, що багато українців заражені цим вірусом, котрий передається від старшого покоління, яке із совєтами не може ніяк розпрощатися: «Ах, как била харашо прі совєтах…» Крім безплатної медицини що ще в Союзі було доброго? Про які здобутки можна говорити? Про те, що тракторист загинув, а трактор ціною його життя вцілів? Життя людини в Радянському Союзі не важило стільки, як трактор. Життя людини було знецінене. На жаль, 1991-го очільники нашої держави не зуміли зробити так, щоб спалити ці мости. Минуле залишити в минулому, усвідомити: перед нами чиста сторінка, починаємо жити по-іншому, рухатися далі. А вірусом, на жаль, заражені й молоді люди, і це найбільше помітно на Сході України. У Facеbook я посилав подалі всіх тих, хто мене вітав «с 23 фєвраля». Торік таких вітальників було понад 300, цього року 40. Тобто вже небагато, але такі ще є. І серед них чоловіки, які в жодній армії не служили, для них «23 фєвраля» — свято, коли можна набухатися.
Нам завжди нав’язували принцип «моя хата скраю, я нічого не знаю». Це неправда. Навпаки, українець заради побратима міг життя віддати. Моя хата скраю — перший ворога зустрічаю. Нас стільки часу намагалися переробити. Ментально, психологічно. А українська ментальність така, що воля козака незламна. Українці — це творці. Українець не крастиме, а прагнутиме створити. Міста й села серед степу широкого чи на високих пагорбах.
Українська ментальність — це жага до творчості. Козак побудував хутір, завів господарку й пішов воювати. А від жінки залежало, що буде на тому хуторі, яке буде його наповнення. Українська жінка — вправна господиня. Взаємоповага між чоловіком і жінкою — основа добробуту. І любов до тієї землі, яка родить. Землі, на якій живе. Не колонізація по-російськи: вирубати ліс та й по всьому. Щось не складається — далі собі пішли кочівники. Інша річ — українці. Козацькі клейноди. Коли козак отримував наділ землі, то зобов’язувався зберігати дерева, які там росли. Попри війни, репресії, голодомори, український дух трударя жоден ворог не витравив.
Найперші, з ким має знайти спільну мову нинішня влада, — вчителі й священики. Незважаючи на те що релігія і держава відокремлені. Священики — це ті, хто може пропагувати. Щодо педагогів. Реформи освітньої галузі: у кожній школі, ПТУ, університеті. Це дуже важливо. Я хотів би зробити так, щоб, наприклад, у ПТУ працювали бійці, які пройшли війну. Виховання на справжніх ідеалах — це ще й донести до покоління, що підростає, ті речі, які зараз у країні відбуваються. Бо складається враження, що більшість молодих людей живе в якомусь ілюзорному віртуальному світі телевізора та соціальних мереж. Це діти, найуразливіші організми, які легко піддаються згубному впливу.
Нинішня Україна у своїй історії має сторінки, які були також у Держави Ізраїль. Країна постійно в оточенні ворога. У мене немає відрази до арабів чи ізраїльтян, лише беру як приклад. Ізраїль вистояв. І таке саме чекає на нас, іншого варіанта немає. Наш кордон — від Білорусі до Туреччини з усіма умовностями — це Росія. Ворожа країна. Чого ми від неї можемо очікувати? Нічого доброго. Що ми можемо зробити? Побудувати велику китайську стіну? Сумніваюся.
Читайте також: Бур’ян. Чому проросійські виступи стають можливими
Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства. Поруч із нами в кафе сидять люди, сміються-веселяться, їм байдуже, що йде війна. Коли це зачепить їх за живе і на фронт піде їхній син, брат, чоловік, батько, тоді вони замисляться. Але в цій байдужості не вони винні, а держочільники. Бо виходить так, що в нас ніби і йде війна, і ніби її немає — АТО. Але це справжня війна. Я не маю жодного сумніву. Проблема ще в тому, що підіграють так звані патріоти. Нема єдиної національної політики, яка об’єднувала б усіх громадян України. І все одно ми повертаємося до того, що нам потрібна національна ідея. Для мене це мілітаризація. Скажу неприємне: ми маємо дякувати росіянам, що вони на нас напали. Це мобілізовувало суспільство. І викристалізувало просте визначення: Україна — від Сяну до Дону. Так історично склалося, якщо говорити про географічні межі країни.
Хто винен і що робити? Керівники держави досягли багато успіхів на міжнародній арені, але, на жаль, їхні дії не збігаються з очікуваннями всередині країни. Розрив між зовнішнім баченням розвитку держави та внутрішніми процесами, подіями в державі надто великий. Майстерність очільників країни полягає в тому, щоб подолати цей розрив. Ні для кого не секрет, що Ахметов на Донбасі міг переграти ситуацію, і тоді все склалося б не так трагічно для держави. Чому він не зробив того, що мав? Він міг змінити хід подій навіть за бездіяльності міліції-поліції, СБУ та інших органів. У нього було достатньо ресурсів: і кошти, і люди — десятки тисяч озброєних чоловіків (є версія, що в березні 2014 року їх було 37 тис.). В українській армії на той час назбиралося… лише 5 тис. вояків разом із добровольцями. А міг би олігарх ще тоді зупинити напад і всіх божевільних, які захопили Донецьку ОДА, та й решту причетних. Чомусь не знайшлося і десятьох вправних правоохоронців, які зі зброєю вийшли б назустріч нападникам. Я мислю так: раптом у Дніпрі починаються якісь загрозливі рухи — дістаю зброю і даю команду. Якщо треба, то вбивати. По-іншому ніяк. Усі знають: Береза контужений — і мені не дивуються. Якби тоді вбили тих небагатьох, то нині ми не мали б тисяч загиблих українців.
Сильна армія. Всі чоловіки мають бути готові воювати. Бо воювати доведеться не лише у Facebook. Пройти підготовку в складі Збройних сил чи будь-де, щоб мати уявлення про зброю і про те, як вона стріляє. Набути навичок. Потім ці люди повинні об’єднатися в територіальних загонах оборони. А в кожного чоловіка, який був на війні й брав участь у бойових діях, має бути право тримати вдома автомат, кулемет і все інше, те, що дозволяють фінанси: можеш купити танк, то й танк. Але ти, звісно, маєш довідку, що психічно здорова людина. Українцям давно потрібне право на володіння зброєю. А чоловіки, які захищали державу, повинні мати це право в першу чергу.
Читайте також: Вадим Пристайко: “Рано чи пізно Росія змушена буде сісти за стіл переговорів”.
Якщо ти громадянин, мусиш скласти іспит на знання державної мови. Української. Ти не можеш працювати в держінституціях без знання державної мови. Це навіть не обговорюється. Усе, на що йдуть гроші з держбюджету, тотально українізувати. Про російську не може бути й мови. Хоча б на три роки так зробити — і проблеми немає. Така собі лагідна українізація.
І нарешті, ти маєш право на володіння землею. Земля — це товар, велика цінність. Тобто потрібні реформи ринку землі й створення громад. Але без монополії аграрних корпорацій: до 500 га в одних руках.
Щоб відбулися будь-які зміни в Україні, потрібна політична воля. І на те, щоб змінити Закон «Про вибори». Щоб мати право голосу, ти повинен бути українцем. Не просто повносправним, а повноправним: знати державну мову, сплачувати податки та багато іншого. У мене є друг, якому я врятував життя в Пісках. Він має бізнес на Закарпатті. Якось спитав у побратима: «Скільки ти заплатив податків?». А він: «Я?.. Та ну його!». Поясніть мені, чому державі платити податки люди не хочуть? Бо в багатьох немає розуміння, що таке Українська держава.
Для сепаратистів і колабораціоністів не тюрми, а заклади з жорстким режимом. Іншого способу я не знаю. Можна назвати по-різному ці місця: фільтраційні табори тощо. Але ті люди, які є загрозою для існування України, не мають права голосу на виборах, бо які ж це громадяни?
Має бути закон про позбавлення українського громадянства. Потрібен інститут українського громадянства. Це проста програма від Берези. Я нічого не хочу вигадувати, Коломойському ще у 2014 році сказав, що нам треба в Жовтих Водах будувати платформу, де ми перековуватимемо всіх тих, хто завинив перед Україною. Це смішно звучить, але правда гірка й страшна. Жовті Води, Вільногірськ — територія, куди було завезено багато росіян. Ми з вами візьмемо участь у перевихованні П’ятихатського району, російського анклаву в Україні. І тепер то Україна, там розмовляють українською мовою, це модно, як у класика було, «по-модньому».
Раніше українську сприймали як субкультуру, ти ж по-сільському не розмовляй! Поки жила в селі — говорила нормально, тільки повернулася з великого міста — «пірнуля і попліла». І що я роблю в П’ятихатському районі — борюся зі звичайним сільським жлобством. Пірнуля і попліла…
Жоден президент не потопить цю країну, а жлобство простих фермерів. Сидиш із ними й питаєш: що ви хочете робити? А вони що? «Держава нам нічого не зробила». Питаєш: «Скільки ти, чоловіче, податків заплатив?». А він: «Та все одно всі крадуть». Питаю: «Ти скільки податків заплатив? Скільки ви з гектара платили неофіційних податків потрібним людям? Ви щороку їм платили. Комусь. Я вас прошу по 100 гривень із гектара — і створимо нарешті фонд розвитку села. У кого найбільше землі, той найбільше сплачує. І на ці кошти розвиватимемо село». І що? Фермери купили квартири дітям у місті, дехто вже навіть у Києві. Але вкладати в село не хочуть. Вони вже подумують обзавестися житлом у Болгарії. Я міг би собі купити квартири і в Нью-Йорку, і в Женеві. Але не дозволю собі цього. Хочу жити там, де народився. Я й хоромів багатоповерхових свідомо не хочу. У більшості українських очільників такі будинки. У мене така хата, як у них туалет. Це моя рідна земля. За цей рік купив бійцям хати в українських селах — і вони туди поїхали жити. Їхні малі дітки бігають по землі в моєму рідному селі… Коли я пішов у батальйон «Дніпро-1», поміж односельців були такі сепаратистські настрої: вони ж прийдуть нас різати… І це козацьке село!
Читайте також: Ключ від півострова
2008 року поїхав до родичів по маминій лінії на Волинь, невеличке село під Ковелем. Прийшов на вінчання молодят до місцевої церкви, і священик сказав: «За нами Москва і Путін»… Я тоді в церкві зчинив рейвах: «А ви не о..ли тут?». Моя дружина мені докоряла, що зіпсував свято, мовляв, ну хіба можна в церкві таке казати. То я їй відповів, що московському попу можна, а нам ні? Повісити його мало. Дядьки місцеві тоді казали: «Ото Бандера приїхав…» Церкві 400 років, повно людей, всі одне одного знають. Я лаявся. Та для мене почути таке в Західній Україні — культурний шок. Але. Із Західної України поїхав кожний тридцятий воювати, а зі Східної — кожний п’ятий. Є різниця. У 2014 році в червневих-серпневих подіях, в Іловайському котлі, скільки бійців утікало. Гармати, БТР, повний боєкомплект, а драпали… і казали, що в них наказ. Психіка людська того пекла не ладна була витримати. Я кричав: «Що ви робите!?» Батальйони тікали, хто мене слухав… Така правда. Двоє етнічних росіян — Пермяков і Мітяєв. У Пермякова вся рідня в Росії. І йому відрізав Бєс голову і грав нею у футбол. Тому що той не став на коліна, а сказав, що є українцем. Не все так однозначно в цьому всьому, непросто розібратися, хто є хто.
Відома історія Артема Кравченка, наймолодшого голови Верхньодніпровської райради. В Іловайську йому прострілили руки та ноги. Українці, місцеві мешканці села Катеринівка, здали цього хлопця росіянам. А ті не взяли його, бо був для них «нєжилєц», попросив води — не дали, пив зі свинячого корита, а потім хлопця таки віддали Червоному Хресту. Він, на щастя, вижив.
Ми повернемо ще контроль над Донбасом, Луганськом і над Кримом — вогнем і мечем, іншого способу, як хорватський, у нас немає. Не бідкатися. Усі ці дипломатичні реверанси не допоможуть. Ми ж на Росію не нападали, а вони прийшли з мечем до нас.
Першу інформаційну війну проти Росії ми програли. Вона почалася у 1991-му й закінчилася в серпні 2014-го. У цій війні визнання Росією «ДНР-ЛНР», їхньої фейкової документації грає нам насправді на руку — це підстави для нас застосувати закон про позбавлення громадянства. Сьогодні головне — документування, документування, документування. Врешті-решт ці відступники там самі себе з’їдять. Повірте, так само в Криму можна зіграти на протиріччях. Країні необхідна сильна внутрішня політика, і тут президентові Порошенку має допомогти команда, але в нього її немає.
Україна для мене — це родина: мама, тато, сестра, дружина, мої діти та онуки. Це чиста квітуча Україна, де жити безпечно, можна вийти вночі з будинку і не боятися, комфортна країна для будь-якої нації, яка поважає цю країну та її історію, мову. Я хочу, щоб навколо завжди звучала українська мова. Не хочу чути російську попсу, вона мене бісить так, що можу такому меломану надягти на голову ноутбук як пілотку.
Україна — це моя рідна земля. Мені сьомий минало, я пас ягнята за селом. Мене, першокласника, тітка вела за руку на вівчарню і казала: «Ти хочеш сам собі купити портфель? Інакше в тебе його не буде, бо грошей нема». 54 карбованці отримав за перший місяць роботи і тішився, як дитина. Україна має бути заможною країною, де кожен може купити хліба і не тільки. Країна людей нелукавих. Щоб підлі боягузи не тікали з передової, коли потрібно захищати свою землю. І щоб поруч не було людей, які засовують ніж у спину. Незважаючи на пекло й зради Іловайська, все одно я люблю людей. Не забуду, як дванадцятеро бійців склали зброю і відмовилися воювати, тоді я хотів їх розстріляти. А потім мені стало їх шкода… Українці скрізь люди добрі й мирні, доки їм до живого не допекли.
Літературний упорядник Інна Корнелюк
——————————————————————-
Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок