Нещодавно вийшов ваш п’ятий спільний проект із гуртом Karbido — альбом «Літографії», текстовою основою якого став однойменний цикл віршів, надрукованих ще у 1980-ті. Розкажіть історію вашої співпраці з Karbido. І чи коректно називати Karbido польським гуртом після того, як до нього приєднався український ударник?
— Наша співпраця почалася ще 2005 року у Вроцлаві, де відбувався щорічний фестиваль поезії. Організатори запросили Karbido бути своєрідним музичним тлом для виступів поетів. Гурт не мусив знати напам’ять тексти, однак мав реагувати на те, як людина читає, і створювати атмосферу своїми музичними імпровізаціями. Зі мною було трохи інакше, бо на той момент уже мав записаний диск із польським джазменом Миколаєм Тшаскою, тому організатори вирішили, що було б непогано, якби я приїхав на день раніше й спробував попередньо створити щось із Karbido. Ми тоді непогано порозумілися.
У поетичному вечорі брало участь близько десяти митців, із них семеро чи восьмеро українців, оскільки того року фестиваль мав особливий тематичний акцент на Україні. Тобто навіть поетичні заходи завжди крокують у ногу з нашими політичними подіями. Помаранчева революція відіграла свою роль, і в Польщі одразу ж видали антологію сучасної української поезії. Я мав довгий виступ, хвилин на двадцять, разом із Karbido.
Утім, склад гурту постійно зазнає змін. Karbido — пластична структура, у яку окремі музиканти об’єднуються задля одного чи кількох проектів. Із тодішнього складу в теперішніх «Літографіях» лишився тільки один музикант — басист. Томек Сікора, який сьогодні грає на саксофоні, у часи Вроцлавського фестивалю взагалі був нашим звукорежисером.
Читайте також: Баєт Росс Сміт: «Велика частина образу афроамериканців — це історія без них самих»
Виходить, Karbido — такий собі «корабель Тесея»?
— Саме так. Залежно від ідей, інструментарію, типу проектів змінюється склад гурту. У нашому випадку, тобто якщо говорити про «Літографії», йдеться не про польський, а про польсько-український чи українсько-польський гурт.
Чому ви обрали саме цикл «Літографії», а не пізніші тексти?
— Зовнішнім ініціатором проекту був фестиваль Porto Franko, серед пріоритетів якого — робота з конкретними франківськими локаціями, переосвоєння території міста, зокрема реанімація комплексу, який у нас називають палацом Потоцьких. Від палацу, де колись був розміщений військовий шпиталь, нині майже нічого не лишилося, однак активісти та організатори Porto Franko вирішили якось використати це місце до інноваційних мистецьких проектів. Тож ідеться про зовнішнє замовлення від організаторів Porto Franko, які були зацікавлені в тому, щоб ми створили щось нове, присвячене історичним аспектам розвитку нашого міста.
Ми не встигли втілити задум у 2016-му, тому презентували проект на фестивалі у 2017-му. Паралельно шукали нового барабанщика й знайшли Ігоря Гнидина, з яким у складі Karbido працювали над «Літографіями» в Біловезькій пущі. Нарешті підходжу до відповіді на ваше запитання. Коли треба було визначати, яким буде літературне наповнення проекту, я згадав про свій цикл «Літографії», що вийшов ще 1989 року в збірці «Середмістя» і більше ніде не звучав. Перечитавши його, подумав, що можу виправити приблизно піврядка, однак самі тексти варті того, щоб із ними працювати. Я писав цей цикл, орієнтуючись на чіткі критерії: вірші повинні бути добре проримовані, мати цікаві, навіть несподівані ритмічні структури. «Літографії» добре надавалися до музичних рішень, оскільки ще в 1989-му я докладав великих зусиль, щоб у них була власна внутрішня музика.
Тобто за символічним наповненням «Літографії» близькі до вашого проекту «Вісім екс-синагог»? Ідеться про оживлення забутого простору?
— Звісно, хоча «Вісім екс-синагог» — це значно раніша історія, то ще 2014 рік.
Читайте також: Славенка Дракуліч: «Немає такої війни, якій не передувала б концентрована пропаганда»
Популярні українські письменники, а тут і Жадан, і ви, і Ірена Карпа, прагнуть створити власні музичні проекти й працювати зі сформованими гуртами. Чому виникають такі тенденції? Йдеться про романтичне прагнення синестезії, поєднання різних медіа? Чи про невіру в те, що поетичне слово без супроводу досі може вражати слухачів?
— Не вживатимемо слово «невіра», бо про це не йдеться. Випадок Карпи окремий: вона музикантка, яка стала письменницею. Починала з того, що співала в панковому гурті «Фактично Самі», свої перші прозові речі писала як уже знана в субкультурній тусовці виконавиця.
А загалом багато хто з нас, умовно кажучи, дуже залежить від музики. Ми меломани. До якогось часу йдеться про її пасивне переживання, коли ти не можеш нічого написати, доки не увімкнеш відповідну музичну тему. За роки накопичується внутрішня фонотека, улюблені виконавці та твори. На певному етапі в декого з’являються особисті контакти з гуртами, як-от у мене з Karbido. Це не особливе українське явище, мені відомо щонайменше про три або чотири європейські фестивалі в Словаччині, Франції, Австрії, присвячені виключно таким альянсам: усю фестивальну програму формують виступи поетів із дружніми музичними гуртами. Думаю, це один із наслідків того, що в 1960-ті та 1970-ті з’явився й пішов у світ рок-н-рол і музика стала чимось набагато більшим, ніж просто заповнення часу окремими піснями. Вона проникла фактично в усі царини життя. І в певний момент у нас виникла потреба в різних варіантах подачі текстів, зокрема музичному.
Чи допомагає співпраця з Karbido залучати нову читацьку аудиторію? І хто ваш сьогоднішній читач? Його образ впливає на ваше письмо?
— Щодо нової аудиторії не знаю, не проводив таких досліджень. Після кожного концерту підходять слухачі сказати, що віднедавна почали читати мої книжки, однак не знаю, чи можна це визначати як статистично вимірюване явище.
Із масовим читачем у мене немає жодних шансів. Я взагалі не можу собі уявити його. Отримую стимули від окремо взятих читачів, які для мене наділені впізнаваною індивідуальністю. Це люди, що розповідали мені, як під впливом моїх книжок зненацька змінювали своє життя. Скажімо, кидали насиджене місце зі звичною роботою та побутом і їхали кудись, наприклад до Індії, де проводили кілька років в ашрамі, хоча я не пропагую це у своїх книжках. Однак то персональні історії, я знаю імена й прізвища таких людей, ми тримаємо зв’язок.
Читайте також: Клаудія Ландсберґер: «Те, що ми в себе вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак»
Складно оцінити загальну кількість читачів, бо аудиторія багатоступенева. Хтось — і таких більшість — стежить за публіцистичними виступами та інтерв’ю, не певен, чи можна їх називати моїми читачами. Дехто читає колонки, і це вже точно мої читачі. А скільки насправді читає романи, зовсім незрозуміло. Мабуть, поезію ще менше. Мені не вдається уявити сформульований попит чи запит на свій наступний твір і виконати його, прорахувавши заздалегідь, чого сподіваються та очікують. На мою думку, це нереально.
Чи може такий письменник, як Юрій Андрухович, прожити лише завдяки письму? Чи все як у музикантів: диск так-сяк продається, але основний прибуток дають концерти? Недарма ж у вас уже п’ятий альбом із Karbido.
— У жодному разі не зміг би, якби прибутки надходили тільки від продажу книжок. Я думаю, в Україні немає письменників, які живуть лише з книжок.
Три дні тому я був на літературному фестивалі «Вілениця» в Словенії, де для всіх авторів-учасників проводили круглий стіл на тему «Writing and surviving» («Письмо і виживання». — Авт.). Сформульоване вами запитання обговорювалося не лише на загальноєвропейському, а й на загальносвітовому рівні (було кілька письменників із Канади). Абсолютно всі промовці підкреслили, що письменник не може, як вони висловилися, survive, тобто виживати, а я сказав би проживати лише завдяки продажу. Автори також підкреслили, що суспільство має накопичений соціальний капітал. Що воно цивілізованіше та демократичніше, то цього капіталу більше. І він дає змогу багатьом авторам, попри скромний результат продажів, отримувати постійні прибутки від власної діяльності. Враховується не тільки реалізація книжок, а й публічні виступи, участь у фестивалях, індивідуальні читання, за які платяться непогані гонорари, виступи в медіа.
Читайте також: Жан-Клод Маркаде: «Мистецтво справді поза часом, проте воно має коріння»
Такі форми діяльності не є літературними творами, але так чи інакше пов’язані зі статусом письменника. Також не можна забувати про літературні премії та стипендії для авторів, зокрема молодих, а це письменники 40 чи навіть 45 років. Звісно, учасники фестивалю були занепокоєні, що ті часи минають, закінчується період ліберальних політиків при владі, а популісти скорочуватимуть такі програми. Соціальний капітал лишиться сферою лише громадянського суспільства, участь уряду та державних структур у його формуванні йтиме на спад.
Можливо, нині людство прощається з епохою, яка почалася в Давній Греції. Ви знаєте походження слова «паразит»? Це людина мистецтва, яка їсть із чужого столу, дослівно «особа, яка харчується при чужому столі». У Давній Греції при будинках заможних людей поставали цілі артистичні комуни, де мали прихисток, у хорошому сенсі «паразитували» актори, блазні, поети. Мабуть, людство вже прощається із цією епохою. І не завжди буде так добре, як тепер.
Українські письменники непопулярні за кордоном тільки через брак перекладів? Чи все ж таки поки що вони не завжди дотягують за естетичним рівнем до європейських колег?
— Думаю, все ж таки є об’єктивна причина: серйозна прогалина в популяризації української мови. У багатьох країнах немає взагалі нікого, хто перекладав би з української. Така ситуація, мені здається, й у Швеції, тому говорити про Нобеля поки що передчасно. Немає хороших перекладів шведською саме з української, перекладають за посередництва інших мов. І навіть там, де вже було реалізовано успішні проекти, як-от у німецькомовному просторі чи Польщі, перекладачів можна полічити на пальцях однієї руки. З українського боку об’єктивно зростає пропозиція, кількість цікавих текстів та авторів збільшується, а от перекладачів — ні. Залишаються ті самі люди, які працювали з текстами Жадана, моїми, інших письменників, вони хочуть і далі працювати з нашими творами. У них немає фізичної можливості перекласти ще п’ятьох чи шістьох авторів, і з цим треба щось робити. Я не раз казав, що держава має створювати стипендії для іноземців, запрошувати їх пожити в Україні рік чи більше, вивчаючи українську. Адже тоді вони не тільки вивчають мову, а й починають розуміти ментальність та багато різних контекстів, а все це необхідно для перекладача. Має прийти усвідомлення, що культура потребує великих інвестицій. До них, власне, й треба ставитися як до інвестицій і не шкодувати коштів на виховання, вирощування майбутніх перекладачів української літератури.
Читайте також: Жан-Ґі Буен: «Якщо ми даємо волю електронним книжкам, то це вбиває книжкову екосистему»
Остання ваша персональна, написана не в колективі авторів книжка — роман «Коханці Юстиції». З одного боку, вже звичні теми, мотиви та навіть тексти, які вже бачили світ, і це деяких читачів розчарувало. З другого — невластиві вам релігійні мотиви, про які ви побіжно згадуєте в кількох інтерв’ю. Звідки в автора «Рекреацій» релігійність? І чи чекати нам далі романів у дусі Валерія Шевчука?
— Сподіваюся, що ні. Я дуже шаную його творчість, але не хотілося б її якимось чином наслідувати.
Мені нецікаво просто продумати сюжет чи вибудувати історію з численними розгалуженнями. У романі мене цікавить незвичність, зокрема й композиційна, щоб люди сумнівалися, чи це взагалі роман. Утім, у випадку «Коханців Юстиції» такі сумніви свідчать про серйозну прогалину в читацькій пам’яті українців, бо навіть у 1970-ті, час поганого українського радянського літературознавства, розуміли, що жанр роману у ХХ столітті може означати будь-що. Тоді спокійно ставилися до химерних, магічних, інших незвичних романів.
Я заборонив собі підлаштовуватися під будь-які читацькі очікування і перебуваю у вільному польоті. Найцікавіше для мене — надати роману нової, несподіваної структури, відкривати щось всередині жанру, якщо це ще можливо. Тому не виключаю, що всередині мого наступного роману буде п’єса, якій передуватиме поема. А між ними кілька розділів традиційної прози. Я не люблю банальностей, тому й не виправдовую очікувань читачів.
Оповідання в «Коханцях Юстиції» дуже різні. Від простіших, грайливих текстів ви рухаєтеся до складніших і, як на мене, цікавіших оповідей. Така структура була свідомою? Чи вона сформувалася ситуативно?
— Абсолютно свідомою. Я виходив із того, що мав чотири тексти, які до певного моменту вважав оповіданнями, хоча в далекому майбутньому бачив їх під однією обкладинкою. Писалися вони в широкому часовому проміжку, і в них відобразилися різні стадії мого письменницького становлення, здатність до глибшого прописування нюансів і деталей. Наприклад, оповідання «Самійло Немирич», яке відкриває збірку, — це взагалі жарт, літературна містифікація, легка й доволі поверхова, написана лише за три чи три з половиною години. А над пізнішими розділами я працював місяцями або навіть півроку. Така еволюція всередині тексту — свідчення розвитку окремого автора. Те, що «Коханці Юстиції» мають бути не збіркою, а романом, я вирішив уже у 2013 році. Незвичайним, дивним романом, який сприйматимуть як збірку оповідань, хоча моя авторська концепція була романною.
Герої ваших текстів, та й загалом текстів вашого покоління, зазвичай митці або наближені до мистецького світу. Я розумію, що перші твори письменник завжди пише про себе, тому йдеться про виразне автобіографічне начало. А як щодо наступних? Чому ви боїтеся змінити звичну романну схему?
— Думаю, це дуже звужений професійний погляд. Він, звичайно, виправданий, однак я виходжу з думки, що митцем є кожна людина. Хоч би про кого писали б, ми пишемо про митців, просто часом вони наділені ще однією професією, що насправді несуттєво. Важливо те, що наратор — митець по суті.
«Коханці Юстиції» були, зокрема, і моєю спробою писати про не зовсім митців. Немирич, звичайно, пише сонети, але він розбійник. Вироземський хоча й цирковий штукар, а насправді шахрай. Підпільник Сансара — просто читач книжок, радше спортсмен, ніж митець.
Читайте також: Ден Кінкед: «Місто має бути готовим адаптуватися та, хай там що, змінюватися»
Ви казали, що не маєте шансів сподобатися масовому читачеві, однак, як на мене, це топос скромності. Бо Юрій Андрухович для багатьох упізнаваний бренд, від якого читач має низку очікувань. Ви ніколи не боялися стати заручником власного образу?
— У мене немає виробленої лінії поведінки з набором певних принципів. Іноді я думаю, чи варто висловлюватися в той чи інший спосіб, бо це позначиться на очікуваннях чи сприйнятті. Втім, частіше я про це не думаю, бо мені важливіше висловити те, що здається важливою та добре сформульованою думкою. Належу до людей, які, усвідомлюючи можливі неприємні наслідки, часом можуть висловитися заради потреби, щоб думка жила. Тому радше ні, я не моделюю свій імідж, не підлаштовуюся під якусь аудиторію.
Однак, попри потребу висловлюватися, ви лишаєтеся одним із небагатьох українських авторів, хто не має власної сторінки у Facebook. Не вважаєте соціальні мережі важливим майданчиком? Чи боїтеся, що необережну фразу або пост можуть витлумачили не на вашу користь?
— Іноді я шкодую, що не маю сторінок у соціальних мережах, бо часом постає конкретна потреба інформувати якомога більше людей про певні події, як-от про нинішній тур (ідеться про тур Україною з альбомом «Літографії». — Ред.). Однак соціальні мережі забирали б страшенно багато зусиль і часу, якого в мене й без того бракує. За моєю відсутністю у Facebook не стоїть велика ідея, що, мовляв, соціальні мережі шкідливі і я не хочу мати з ними нічого спільного. І так пишу мало, а то нічого взагалі не писав би, бо сидів би й спілкувався з незліченними друзями. Мені достатньо того, що емейли забирають кілька годин щодоби.
Ви відповідаєте на листи читачів про ваші тексти?
— Так, обов’язково. У мене вже виробився рефлекс: не можу бачити на пошті листи без відповіді, мушу зайти й відповісти.
У нас від кожного помітного українського письменника читачі вимагають бути ще й експертом у політиці, дипломатії, економіці — мало не всіх сферах життя. До письменників приходять по рецепт розбудови європейської країни, питають поради, за кого голосувати на виборах та як подолати економічну кризу. Часто ми забуваємо, що автори не експерти широкого профілю, не вчені епохи Відродження і навіть не моральні орієнтири людства. Це люди, які добре розбираються насамперед у літературі.
— Навіть це необов’язково! Є багато письменників, які в літературі не аж так розбираються, але добре пишуть.
Як до того ставитися? Це не суто українська, а загальносвітова тенденція. Днів десять тому ми з колегою, іспанською поетесою, обмінялися про це думками. І вона, як на мене, пояснила такий феномен вичерпно: «Ми, на відміну від справжніх експертів, які говорять зважено та нудно, висловлюємося яскраво, метафорами. І медіа це потрібно». Журналісти люблять звертатися до нас тому, що наші формулювання привертають увагу до публікацій. Ми даємо їм метафоричні, дзенівські спалахи. Тут ідеться про ринок збуту інформації, новину треба подати в найефектніший спосіб. Відповідно серед інших там має бути непередбачуваний, некерований тип, який скаже щось абсолютно дивне.
Вам подобається роль такого експерта?
— Залежить від теми. Скажімо, якби мене запитали про ставлення до абортів, я розгубився б, бо це багатоаспектна тема. Але коли питають про футбол чи судочинство, де щось відчуваю і розумію, охоче погоджуюся. Однак оскільки мене немає в соцмережах, останніми роками не так часто звертаються. Усе ж таки соцмережі створюють постійне тло для новинарів, які можуть витягти коментарі з особистих сторінок письменників, а вже мені журналісти телефонують в останню чергу.
Взаємовплив культури і політики — болюча тема, зокрема сьогодні, коли український режисер Олег Сенцов голодує вже 120-й день (інтерв’ю записане 10 вересня. — Авт.). На його захист виступили мало не всі притомні діячі культури — від режисера Педро Альмодовара до нобеліата Джона Максвела Кутзее. Однак за великим рахунком нічого не змінилося, здається, ніби культура безсила перед тиранією. Це так?
— Ні, це не так, але іноді культура не має важелів безпосередньої дії. Часом владоможці почуваються цілком вільними від громадської думки: у випадках із диктаторами, країнами, де блокується свобода слова, де панують цензура та цькування інакодумців. Там культура не може впливати безпосередньо. Однак навіть тоді вона готує можновладцям бомбу сповільненої дії. Кожен виступ важливий, це робота з перспективою, з майбутнім. Натомість у демократичних суспільствах, де представники влади дуже залежні від громадської думки, культурні ініціативи мають безпосередню, пряму дію. Якби Сенцов із якогось дива сидів у демократичній країні, збір підписів мав би моментальний наслідок — негайне звільнення. Тож тут говоримо не про безсилля, а про відкладений термін дії. Знущання із Сенцова поховає Путіна, він стане жертвою власної жорстокості.
Цієї весни у вас був тур Сходом у межах мультимедійного проекту чи, як ви самі його називаєте, лекції-колажу «Безкінечна подорож, або Енеїда». Згодом в інтерв’ю ви розповідали, що на виступи приїжджали глядачі навіть зі Станиці Луганської, а це фактично лінія фронту. Чи актуальний Еней на Сході? І що таке лекція-колаж?
— Наша творча група від початку поставилася до цього проекту як до просвітницького. Хотілося, щоб нашими напрацюваннями користувалися вчителі в школах, викладачі університетів та студенти. А колаж — це нетрадиційний підхід до викладання лекцій, фрагментована, кліпова подача інформації, яка тримає увагу аудиторії. Організаційна та фінансова підтримка в нас була саме завдяки тому, що ми показували проект на Сході України, щоразу виступаючи в закладах освіти: університетах, школах, музичних училищах. На виступ у Сєверодонецьку приїхав цілий автобус зі Станиці Луганської, де «АртПоле» вже проводило кілька культурних ініціатив. Тобто там склалися дружні людські стосунки, і тому мешканці Станиці Луганської подалися й на «Енеїду». Я був зворушений: люди виїхали о шостій ранку, щоб о дванадцятій подивитися виставу, а потім їм знову доводилося повертатися додому.
Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»
Вас запрошували читати лекції у відділі славістичних студій Берлінського університету. Чи помітили різницю між українською та німецькою молоддю?
— Суто німців на моєму курсі було відсотків тридцять. Освіта в Європі інтернаціональна, у мене були студенти з колишнього СРСР, Іспанії, Італії, і всі вони навчалися в Берлінському університеті Гумбольдта. Не можу порівнювати з українськими студентами, бо не маю досвіду викладання в нас, однак мені здається, що в Берліні всі студенти мали дуже високий рівень підготовки й зацікавленості. Наприклад, на парах ми придумували поетів, яких ніколи не існувало, створювали їхні біографії, а потім від їхнього імені писали вірші.
Закінчу темою творчої молоді, але вже не німецької, а нашої. Якщо називати сильних авторів із нового покоління, кого згадали б передусім? Чи в українському літпроцесі є конфлікт поколінь?
— З одного боку, начебто без конфлікту поколінь не буває поступу. Але мені здається, що значно гостріше я відчував, коли прийшли дев’яностики, які постійно акцентували, що пора вісімдесятників закінчилася. А згодом, після 2000‑го, я вже не відчував жодних конфліктів. Здається, з роками з’являється взаємний респект. Про наймолодших можу сказати лише те, що дехто надсилає мені рукописи, і таких я знаю більше, ніж тих, кого вже опублікували. Постійно живу в очікуванні, що одного дня мені трапиться текст, який переверне мій світ.