Колись я працював у «Газеті по-київськи». Її закрили, якщо не помиляюся, у 2011 році. Це можна пов’язувати з обранням Януковича, бо саме після репортажу з Межигір’я у видання почалися проблеми, або пов’язувати з Коломойським, бо все (принаймні багато чого хорошого), до чого він долучається, рано чи пізно закривається. Як-от футбольний клуб «Дніпро», який грав у фіналі Ліги Європи.
Після кількох років у щоденній газеті лишилося багато спогадів. Як про людей, так і про різні цікаві моменти.
Якось на ранковому плануванні вирішили зробити такий експеримент — простежити за колишніми даївцями. Я сів на зупинці поблизу перехрестя, на якому водії частенько порушували, а неподалік стояв патруль ДАІ. Коли даївці зупиняли машину, я засікав час. Якщо водія тримають хвилин двадцять, отже, оформлюють штраф. Якщо п’ять — дав гроші. Звісно, то були лише наші припущення, а остаточні висновки мали робити читачі. Треба ж було щось робити з тими даївцями… Ну й так вийшло, що було приблизно порівну тих, кого штрафували, і тих, хто, за нашим припущенням, відкупився п’ятдесяткою. Чи які тоді були «тарифи», у 2010-му?
Наступного дня після публікації здійнявся галас. У редакції, звісно. Мене, автора й виконавця завдання, викликали в ДАІ. Чи, точніше, запросили, бо ми ж могли й не йти. Але пішли. Пішли я і наш редакційний юрист Юра Лебедєв — розумний і досить кремезний хлопчина. Комусь із керівників ДАІ ми розповіли про свій задум і як утілили його в життя. І Юра заспокоював, мовляв, максимум, що вони можуть змусити нас зробити, — написати якесь спростування. Але й спростовувати було нічого, бо ми чітко пояснили, що то лише наші здогади.
Фото: facebook | Сергій Пантюк
Можна згадати не одну історію, коли ми з юристом Юрою їздили удвох на такі «розбірки». Інколи це було з моєї вини, а інколи, як із даївцями, ні. Газета щоденна: щовечора ти мав здати статтю. Інколи із чимось можна було й натупити.
Якось директор одного з комунальних підприємств після довгої розмови в ресторані «Опанас» у парку Шевченка попросив мене від руки написати йому розписку, що в такій-то статті стосовно нього була неточність. Мовляв, для його особистого архіву. Ми з Юрою перезирнулися й, звісно, погодилися, адже це навіть не спростування в газеті. Бо ми з Юрою, як завжди, у найгіршому випадку розраховували на спростування.
Днями Юрій загинув, захищаючи Україну. І як би хотілося, щоб можна було «в найгіршому випадку спростувати». Але ні. Непоправні втрати неспростовні.
«Юрко Лебедєв, позивний Товариш. Побратим із першого дня повномасштабки. Безстрашний Воїн. Інтелектуал. Син і молодий батько. Навіки у строю», — написав поет і військовик Сергій Пантюк.
Більше спогадів можна прочитати тут.