Юний френд жахливої пані

Радіо передає прогноз погоди, який майже збігається з пейзажем за вікном нашого автомобіля: плюсова температура, вес­­на. Але щойно проминули знак, що ласкаво запрошував до партизанського краю, побачили по обидва боки траси засніжені ліси і поля. Ми – в найменш заселеній частині українського Полісся, на території Чернігівщини. А прямуємо в Славутич, наймолодше українське місто.

 

 

На тому місці, де воно розташоване зараз – тобто за 50 км від Чорнобильської АЕС – ніколи не було навіть хутора. Та раптом рвонула атомна станція, для ліквідації наслідків аварії потрібні були фахівці, причому багато, й жити їм передбачалося компактно, не далі як за 40 км від Зони. Тому рішення будувати не робітниче селище, а одразу місто з усією інфраструктурою керівництво тодішнього СРСР прийняло вже через півроку після чорнобильського лиха.

 

Перші мешканці нового міста отримали ордери на заселення квартир у березні 1988 року. Всі знають смаки радянських зодчих, і не можна сказати, що Славутич відрізняється аж надто оригінальною архітектурою. Але так само помилкою буде заявляти: це місто подібне до будь-якого спального району і є прикладом забудови зразка агонії Радянського Союзу. До процесу містобудівництва цього разу підійшли напрочуд творчо.

 

 

 

«Давайте я покажу вам усе», – пропонує новий знайомий, місцевий підприємець Юрій Єгоренко.

 

Таке щире бажання все ж дає надію на можливість побачити щось оригінальне. Бо якби тут, у Славутичі, справді вулиця, приміром, Енергетиків межувала з проспектом Атомників, і все це купно нагадувало легендарну «Третю вулицю будівельників», наш новий знайомий навряд чи захотів би хвалитися такою банальщиною.

 

Та вже за кілька хвилин прогнози поступаються місцем дійсно цікавій реальності. Стартувавши на машині Юрія від ресторану «Таллінн», опиняємося в справжній, хоч і маленькій Естонії. Це – Таллін­нський квартал, чи не найпрестижніший житловий масив Славутича. Котеджі на дві квартири стоять акуратними рядами, мало не на кожному даху – антена-сателітка, і всюди дуже тихо. Та-а-ааак, одразу перехотілося кудись поспішати, аби відчути себе автентичним неквапним героєм анекдотів про естонців.

 

«Влітку тут котеджі в зелені потопають, повітря чисте, – пояснює Юрій. – Ось по цій алеї я гуляю з дітьми. Зверніть увагу: дитячі майданчики тут скрізь, це було спроектовано від самого початку».

 

Для Славутича характерний незвичайно високий рівень народжуваності. Тут впроваджується програма UNICEF «Славутич – територія, сприятлива для дитини».

 

Крім того, що мешканці нового міста отримували зручне житло – або пів одноповерхового котеджу з окремим входом, або квартиру в багатоповерхівці, де б на сходовому майданчику сусідили лише по дві квартири. В ці житла безперебійно надходила гаряча та холодна вода – не те, що в більшості малих містечок України! – а також справно працювала каналізація. І найцікавіше: вже тоді у кожній квартирі люди мали кабельне телебачення, аж кілька програм.

Не стримуюся, цікавлюся в Юрія, що ж там за кабель такий був? Тут до розмови долучився ще один корінний славутянин – Сергій Чесноков.

 

«Ось рахуйте, – почав він загинати пальці, – три програми, загальні для всіх у СРСР. Потім ще білоруський канал, адже Білорусь тут недалеко. Ще російські регіональні плюс київське обласне телемовлення. В сумі з десяток і набігало. Звісно, зараз їх набагато більше. Але зверніть увагу: за вікном щебетала весна далекого 1988 року!»

 

А ще тепер кожна квартира підключена до мережі, інтернет-послуги надають кілька провайдерів.

 

Помандрувавши Талліннським кварталом, сідаємо в машину і за якихось п’ять хвилин опиняємося зовсім у іншому світі – на Кавказі.

 

 

 

Бакинський квартал впадає в око насамперед архітектурою та оздобленням: модерновий варіант старого Баку, бачений мною на листівках та в кіно. Камінь, який постачали на фундаменти Бакинського кварталу, спеціально возили з… Вірменїї. Славутич складається з 13-ти кварталів, кожен із яких має власну архітектуру і, відповідно, атмосферу. Місто зводили будівельники з восьми тоді ще союзних республік – Росії, України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Латвії, Естонії, Литви. Така була політика «дружби народів»: на Кавказі, як відомо, вона не дуже спрацювала, а ось тут, у Славутичі, цілком.

 

– Щоправда, якість будування могла б бути кращою, – зітхає Юрій Єгоренко. – Бригада будівельників виявилася не надто сумлінною. Доводилося потім до цих будинків людям ще рук докладати.

 

– Зате, – вставляє Сергій Чесноков, – тут у зонах відпочинку кавказці проектували спеціальні місця для смаження шашликів – так звані мангальні.

 

Між Бакинським і Тбіліським кварталами можна побачити фонтан, у центрі якого височить грузинський витязь із бронзи. Фонтан унікальний, бо за 21 рік жодного разу не запрацював. Через якісь технічні прорахунки воду до нього не підключили. Але ко­­ли цей фонтан вирішили переобладнати на декоративний монумент, такий собі символ кварталу, місцеві жителі заявили протест: нехай собі буде як є. Адже діти звикли там гратись, а їхні бать­­ки – прогулюватися довкола… Так і залишили.

 

Центр міста перетинає Московський квартал. Але, за словами наших знайомих, він якраз найменш престижний. Загалом юне місто-супут­­ник жахливої пані – Чорнобильської атомної – вийшло своєрідним, дещо навіть романтичним.

 

 

Сергій Чесноков – росіянин, при­їхав у Славутич із Воронежа. Тут і залишився жити – привабила тиша, комфортні умови для побуту. Очевидно, не він один отримує від цього задоволення: кидаючи виклик загальному спаду народжуваності по Україні, Славутич звітує своїм гостям стабільною демографічною ситуацією. В народжуваності тут нема кривої – лише пряма, що веде вгору. Нове місто заселяли переважно молоддю, середній вік якої тепер – усього 35 років.

 

«Не тікають?» – цікавлюся. «Для чого? – дивується Юрій Єгоренко. – У Славутичі – філіали найкращих київських та чернігівських вишів, зокрема, Національного технічного університету України «КПІ», університету імені ­Тараса Шевченка. Ми не відчуваємо тут жодного інформаційного вакууму. Та й зарплати майже на рівні київських».

 

Справді, Славутич має статус особливої економічної зони, а всі, хто живе і працює в місті, отримують певні бонуси. Після офіційного закриття Чорнобильської АЕС кількість працівників там скоротили, і більшість колишніх її обслуговува­чів-атомників пройшли перенавчання. Ось тоді, нарешті, мешканці міста відчули, як сильно залежить їхній добробут від ЧАЕС. Та, не бажаючи аж надто узалежнюватися від «пані Атомної станції», славутяни, як кажуть, ввімкнули мозок. Спільно з експертами США і Євро­спільноти вони підготували План дій, у якому накреслили шляхи вирішення соціальних проблем робітників Чорнобильської атомної та міста у зв’язку із закриттям ЧАЕС.

 

Яскравий приклад реформуван­­ня по-місцевому – супермаркети: продуктовий, будівельний та інші, зручно розташовані біля залізничної станції. Раніше в цих величезних приміщеннях діяли санітарні пропускники. Вийшовши з квартири, мешканець Славутича, який працював на станції, мусив по дорозі на роботу кілька разів перевдягнутися, пройшовши санітарну обробку. Так само – дорогою назад. Таким чином, за робочий день людина переодягалася аж 16 разів! Розповідаючи це, Сергій Чесноков жартує: «Вдома вже й штани скидати не хотілося!».

 

 

Чомусь вважалося, що атомникам бракує в житті свят. Тож Славутич із середини 1990-х років став епіцентром проведення найрізноманітніших масштабних мистецьких акцій. Коли почав моніторити знайомих, так чи інакше причетних до українського фестивального руху, виявив: майже кожен хоча б раз, та й фестивалив тут або навіть організував щось для славутян. Причому більшість цих імпрез одразу мали міжнародний статус – вочевидь, завдяки тому, що поблизу Росія й Білорусь, і щоб приїхати звідти – не треба віз.

 

На території Славутича співали все: від авторської пісні до рок-музики, а також гули фестивалі акторської майстерності, кіно, дитячої творчості, телебачення та преси. Якщо перелічувати всіх зірок та мегазірок, які перебували у місті хоча б за останні десять років, доведеться виписувати окремий пантеон, щось на кшталт «Алеї зірок». Проте один візит славутяни, як і всі культурні українці, пам’ятають особливо.

 

Якось навесні сюди приїхала Патрисія Каас. Мадемуазель Блюз перебувала в ті часи на вершині популярності, тож забезпечення приїзду виконавиці такого класу коштувало чималих грошей. Та за організацію взявся відомий у 1990-х роках незалежний режисер-постановник масових дійств, а нині – міністр культури України Василь Вовкун. Шоу «Україна. Весна. Славутич», яке відбулося в травні 1995-го, Василь Володимирович сьогодні згадує як один із найбільш успішних проектів за свою режисерську кар’єру.

 

Крім культури естрадної, оскіль­­ки тут багато молоді, у славутян цінується фізична: діє 6 спорткомплексів, 12 басейнів, великий міський стадіон, яхт-клуб. традиційними є змагання з футболу, художньої гімнастики, шахів та пожежно-прик­лад­­­них видів спорту.

 

 

Віднедавна в Славутичі відкрилася велика книгарня. Це стало приводом для мене і ще кількох письменників поїхати туди. Як виявилося, попри безперебійне фестивалення, в Славутичі давно вже нема де купити актуальну книгу.

 

«Телевізор дивитися неможли­­во! – не скаржиться, а заявляє Тетяна Іванівна, славутянка, яка прийшла до книгарні разом із півсотнею інших місцевих книголюбів. – У різних телешоу тільки нагнітають. Ми побоюємося, що нас позбавлять чорнобильських пільг і грошових надбавок. Наче поки що платять вчасно, але все одно – про кризу з телевізора чути набридло! Отже, читання – розумна альтернатива телевізійній жуйці».

 

Місцеві жителі розповіли цікаву річ: виявляється, цю книгарню вже нещодавно офіційно відкривали. І, мабуть, відкриватимуть ще раз – спеціально для мера, бо він не зміг прийти ні тоді, ні зараз. Ну, люблять же в Славутичі різні свята відродження духу – нехай буде ще одна Імпреза нововідкриття.