Із чим «Молодості» точно пощастило, то це з погодою. Помічено закономірність: у ті поодинокі роки, коли погода на Лазурному березі підводила, журналісти у своїх виданнях куди більш похмуро відгукувалися про Каннський фестиваль, аніж зазвичай. І в цьому немає нічого дивного – мистецтво не може сприйматися поза емоційним контекстом.
Дорога до кінотеатру «Київ», основного майданчика «Молодості», за хорошої погоди займала трохи більше часу, ніж зазвичай, принаймні в автора цих рядків, що приїздить до української столиці лише в міру потреби. Треба і по боках озирнутися, і запах пожовклих лип вдихнути, і біля «автокави» зупинитися, дивуючись, що хороша кава може коштувати не чотири долари, як у Москві, а лише п’ятдесят центів. До кінотеатру вже підпливаєш у такому настрої, що, здавалося б, посередній, недоладненький конкурс не те щоб дуже злить, радше засмучує. Ось, приміром, німецька стрічка «Пікко» – апофеоз безглуздя. Уся друга половина фільму – затяжне вбивство трьома юними зеками сусіда по камері. Поміж незаперечних переваг – дуже натуральна сцена агонії в петлі, детальний розтин чужих вен, досконально відтворене око, що витікає, лікнеп зі зґвалтування йоржиком для унітаза. Або голландська мелодрама «Приходить жінка до лікаря», у якій красень-чоловік доглядає за дружиною, що помирає від онкології, милуючись сам собою. У темряві глядацької зали крихітними вітрилами біліли носові хустинки – дами схлипували. І справді, до сліз прикро за «Молодість». Утім, і на Сонці бувають плями, а Каннський фестиваль теж часом змушує себе брати в конкурс відвертий мотлох. Саме по собі мистецтво від політики та бізнесу може відгородитися стіною катарсичних образів, але його споживачі, особливо на наших теренах, цю стіну ламають усіма підручними засобами.
Сергій Лозниця ось уже півроку зі своїм «Щастям» їздить світом. І стогне: чому на Заході ніхто не вбачає в його стрічці політики, тільки в Росії та Україні намагаються руки викручувати, схиляючи до визнання таємного наміру посварити Москву і Київ? Лозниця взагалі трепетний, тонкий. Сиділи з ним перед прес-конференцією. Запитую: «Страшно?» Дивиться нервово великими сірими очима: «Згадайте Сочі». Ще б пак. Він ще, напевно, довго пам’ятатиме. На останньому «Кінотаврі» його фільм був у конкурсі. Після показу – традиційна прес-конференція. Журналістів повнісінький зал. «Ви нас образили!» «Ви обмовили мою батьківщину!» «Фашистський фільм!» Олег Кохан, продюсер, загартованішим і спокійнішим виявився, а Лозниця весь тремтів у прямому розумінні слова. Відтоді остерігається спілкування з російськими журналістами. Утім, київські не образили, вийшов після прес-конференції усміхнений і навіть, здається, гордий за «своїх»: «Ось бачите, а ви боялися». Ну то про те ж і є невеселий фільм Лозниці – про російську нетерпимість.
На теренах колишнього СРСР народилася сила-силенна фестивалів. Бюджети неабиякі, амбіції наполеонівські, кіно – як кіт наплакав. У «Молодості» майже все навпаки: бюджет невеликий, кіно навіть занадто багато, бігаєш між залами, чимало не встигаєш. А ось щодо амбіцій – гм… як би делікатніше висловитися? Загалом, якщо їх стримувати, ніхто не образиться. Можна й не 400 фільмів за тиждень показати, а трохи менше. Адже все це чимало коштує. І чи потрібно ґвалтувати у відверто садистському дусі бюджет фестивалю, запрошуючи до Києва Жерара Депардьє і Фанні Ардан? Софі Марсо та Крістофера Ламберта на відкритті невже недостатньо? А відкриватися і закриватися в Національній опері – хіба це не перебір? Це взагалі не стикується із загальною молодіжною, трохи недоладною (хочеться сподіватися, концептуально недоладною) атмосферою. Все тут дуже ліберальне і модернове, щоб на запрошеннях на закриття було зазначено: «Dress code: black tie». Один із найпримітніших персонажів «Молодості» – французький режисер, композитор, каннський лауреат Зігфрід у рожевому балахоні, в штанях, у яких помістився б увесь французький кінематограф, у ковпаку, що піднявся на півметра до небес, – тут уже ніби талісман, уособлення вільного молодого духу. А йому – ось, візьміть запрошення до Національної опери з дрес-кодом. Та й сама Опера, здається, була проти: монітори як вийшли з ладу на початку, так навідріз і відмовилися в нього увійти. Андрієві Халпахчі довелося самому попрацювати монітором, тільки вербальним: «На цьому екрані ви могли б побачити…» Але найбільш ніяково йому, звичайно, було оголошувати вихід Наталії Шмаренкової, відомої тут як Камалія Захур. Та ще й з її підтанцьовкою в червоно-прозорому. Андрій узагалі людина відважна – з року в рік безстрашно показує тут добірку найновіших українських фільмів. Як казав один із персонажів «Того самого Мюнхгаузена»: «Це, звісно, не подвиг, але щось героїчне в цьому є».
«Ні-ні, – кричала бабуся-кіноманка біля входу до кінотеатру в трубку, – я тобі за кілька днів зателефоную, у мене поки що «Молодість» триває!» А звучить як, еге ж?