Тиждень.ua: Багаття з шин на порозі НХМУ для багатьох під час Революції гідності стали шоком. Проте ще більшим шоком став початок бойових дій на Сході України, і музеї, які опинилися на лінії артилерійського вогню. Чи спілкувалися ви зі своїми колегами з музеїв Луганщини і Донеччини?
Можливо, музейній сфері пощастило більше з того огляду, що туди приходять люди не з вулиці. Ті, що з вулиці, довго в нашій сфері не витримують. Музейники свідомі своєї роботи, місії і функції. Завдячуючи усвідомленню того, що потрібно зберегти, втрати не такі, які могли би бути за інших обставин. Музейник хоч ляже, а не віддасть музейних експонатів. Тому величезна подяка тим, хто ні за яких причин не може евакуюватися із зони АТО, зберігаючи музеї. Не правда, коли кажуть, що хотіли б, то вже й втекли звідтам. Особливо хранителі, матеріально відповідальні особи, які звідтіля нікуди не підуть, і музейні фонди нікому не віддадуть.
Звісно, в державних мужів мало би бути розуміння того, що культура – це рівень національної безпеки. Те, що культуру не прирівнюють до зазначеного рівня , це наш глибокий сон.
Ті, хто воює проти України на сході, зазіхали на музейні колекції. Першу хвилю цікавила зброя, але щоб всі розуміли, музейна зброя – це муляж. Внутрішній бойовий механізм виймається і утилізується. Музей не має права зберігати зброю. Ще одна річ: треба розуміти, що в експозиції музею знаходяться не найкращі речі. Багато чого значно цікавішого може бути у науково-дослідних фондах.
Є також відкрита інформація про те, що Донецька обласна адміністрація вся виїхала, крім відділу культури, який увесь перейшов в «ДНР.» У них є інформація, що знаходиться в колекціях місцевих художніх музеїв. Ті, хто нині заправляють на тій території, все прекрасно знають.
Зараз головна небезпека, як на мій погляд, полягає в тому, що фізично може бути знищено, розбомблено, як сталося із Донецьким краєзнавчим музеєм. Фізичне знищення колекції – це найстрашніше.
Тиждень.ua: Як склалася доля музеїв після анексії Криму Росією? Український мистецький спадок тепер незрозуміло чий?
Музейники за будь-якої влади лишаються музейниками. Мені важко сказати, які зараз у них настрої в Криму. Знаю, що вони стали обережнішими. Якщо на початку кримських подій вони були значно відкритіші у своїх оцінках та діях, то зараз вони майже з нами не спілкуються. На півострові бюджетникам підвищили зарплати, і вони, певно, отримують більше, ніж за української адміністрації. Це певною мірою затикає тамтешні роти.
Знаючи традицію Росії все у всіх відбирати, я просто впевнена, що надійде той момент, коли вони почнуть забирати музейні експонати. Позиція України навіть у гучній справі скіфського золота є дуже правильною: не можна віддавати. Це музейний фонд України. Україна витрачала кошти на все, від навчання музейних співробітників до усіх археологічних розвідок. Віддавати не можна, бо музейні об’єкти можуть бути просто втрачені.
Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін
Буквально перед початком усіх наших подій я була на конференції з нових музейних технологій в Ермітажі. Нас водили по експозиції золота, де є експонати майже з усіх пострадянських країн, крім країн Балтії. Мої колеги з Казахстану, Узбекистану та Азербайджану були просто в шоці, бо не розуміли, що їхнє національне надбання робить в російському музеї? Тіпало не тільки мене, одним словом. Питання про повернення цього золота назад не стоїть взагалі.
Після зруйнування Михайлівського собору в Києві всі твори звідти, зокрема фрески, направили до нашого музею, де вони були обліковані. 1939 року вони начебто на тимчасове збереження, виставку, відправлені до Москви. До цього часу їх не повернули. Вони чудово прикрашають експозицію Третяковської галереї. Після війни твори мистецтва до України поверталися через Новгород і Ленінград. Не факт, що все те, що у нас вкрали нацисти, знаходиться в Німеччині чи десь в Європі. Так само не факт, що ті художні твори, які були у кримських музеях, досі знаходяться в Криму. Україна має змінити ставлення до свого національного надбання.
Тиждень.ua: За останній неповний рік в Україні змінилося два міністра культури. Спочатку було призначено Євгена Нищука, а потім В’ячеслава Кириленка. Що в Національному музеї змінилося за рік після революції, які сподівання щодо нового міністра культури? Які корективи в життя музею внесла війна?
Ми готові до розвитку подій, в якихось моментах не сподіваючись на велику допомогу держави. Українські музейники певною мірою навчилися самоорганізовуватися. Впевнена, що міністерство культури і теперішнє його керівництво не буде заважати у тому процесі, який був розпочатий попереднім керівництвом. Звісно, багато чого у нас впирається в кошти. Для колекцій інколи страшніше переїхати, ніж залишитися на місці. У звичний невоєнний час коли організовуєте виставку, то страхуєте свої експонати, то найбільший страховий ризик – це час транспортування.
Нове керівництво Мінкульту трошки більше місяця обіймає свої посади. І цей місяць якраз припав на зимові свята. Побачимо згодом, як воно буде, хоча я налаштована доволі скептично. Рятування потопельників – справа рук самих потопельників. Не скажу, що це погано, тому що має змінитися розуміння функціонування таких установ, як музей не тільки для цілої держави, а й для невеликих міст. Громада має змінити своє ставлення до музеїв у тому, аби зрозуміти, що вони – це пам'ять громади в тому числі. Це важливо для їхнього осередку культури.
Звичайно, нарешті хотілося б отримати якісь зміни в управлінні музеями. Я маю на увазі те, що останні роки ми були загнані до такого стану, що нічого не могли. Дійсно, держава нам платить зарплату і сплачує комунальні витрати. Щодо охорони, то витрати на неї все зменшуються і зменшуються. Скоро дійде до того, що музейні співробітники будуть днювати і ночувати в музеї, аби його охороняти. Є ще ті гроші, які заробляє сам музей і може бути благодійний рахунок. Але всі ці рахунки відкриті в Казначействі. Тобто ми своїми грошима не розпоряджаємося абсолютно. А тут ще вийшла 65 постанова, згідно до якої абсолютно нічого не можна закупити. Навіть якщо всі дозволи у всіх інстанціях на закупівлі отримано, то Казначейство проплатить лише тоді, коли буде вважати за потрібне.
Тиждень.ua: Нині в Національному художньому музеї триває виставка «Спецфонд», на якій експоновано в прямому сенсі слова репресовані мистецьки твори. Очевидно, що за виставкою є довга історія. СРСР любив різні спецфонди, зокрема бібліотечні і архівні. З мистецтвом відбувалося те саме?
Історія дійсно класична для архівів і бібліотек радянського періоду, ви не помилилися. Історія нашого художнього спецфонду почалася 1937 року, коли до Національного художнього музею почали звозити різні твори. Відбувалося це під час сталінських репресій, коли частина художників вже була розстріляна. В основному твори надходили з Харківської картинної галереї, з Дирекції української художньої виставки, також з Російського музею. Зазначу, що колекцію Нацмузею також було переглянуто, і звідтіля було вилучено певні твори. Також надходили архівні матеріали з Дніпропетровська, Полтави, Одеси. З останньої надходили навіть не твори, а ілюстрації з книжок того чи іншого автора. Одесити творчо підійшли до самоцензури, і не стали вилучати із власної колекції твори. Спецфонд налічував 1747 одиниць, серед яких був живопис, скульптура, графічні твори, архівні матеріали, фотографії, ікони, частини окладів. До цього треба додати інвентарні книги, вилучені в нашому музеї. Найбільше мистецьких творів було вилучено саме в Нацмузеї, і заховано подалі від людських очей.
Читайте також: Широко розчинені двері
Систему мистецьких спецфондів було створено у Росії, а в УСРС її було подано в готовому вигляді. Але сам масштаб був значно більший, ніж російський, або будь-де у союзних республіках. Україна як тепер, так і тоді була головним ворогом, дуже і дуже непокірним. Спецфонди створювалися за спеціальним наказом НКВС. Потім створювалася комісія. На приклад, в комісії був директор музею, з якого вилучали твори, хтось з НКВС, також могли залучати своїх художників. З Російського музею до комісії входив директор Раєвський, художник Кодієв та ще декілька осіб. Вони визначали, що саме треба в музеї вилучити. Далі вилучене потрапляло до Національного художнього музею, де складувалося у спеціальному приміщенні. Номер 25/15 – це стовідсотково спецфонд.
Дійсно, твори із спецфонду могли бути знищені, і ми експонуємо акти, де чітко прописано, хто автор і як та коли має бути знищено його твір. На момент кінця 1930-х років система допрацювалася до того, що у всьому НХМУ від сили працювало близько 5-х осіб, які боялися всього, чого тільки можна. Думаю, вони мали певний страх дуже швидко виконати згаданих рішень в дію. Як показує досвід музейників, краще буває сховати, і зачекати, бо знищити встигнуть завжди.
Спецфонд уже повністю був заповнений 1939 року, на початку ІІ Світової війни. Тоді було вже трошки не до картин. Твори заховали подалі. Періодично навідувалися співробітники НКВД, які складали акти перевірки, чи все із спецфонду є. Право входу у ключ від цього приміщення мав тільки директор музею. Головний хранитель знав про це, міг цей ключ попросити, і тихенько зайти подивитися, а що ж такого сховано у тій кімнаті. Був в Нацмузеї такий період, що один директор знімався. Призначався інший, вони мінялися, наче рукавички, а далі надходить 1941 рік, коли вже зовсім не до спецфонду. Невелика частина спецфонду разом із основним фондом вивозиться в евакуацію до Уфи. Директор реставраційних майстерень Кодієв від’їджає разом з цими творами. Частина спецфонду лишається в Києві з приходом німців. Останні уважно передивилися все, що в музеї було, і якась частина творів від’їджає разом із ними.
Твори почали вертатися назад після війни, через Ленінград і Новгород. Там існували спеціальні комісії, які твори сортували і направляли до Києва, до історичного музею, а далі й до Національного художнього музею. З 1944 до 1949 року усе, що могло повернутися, повернулося. Усі твори, які були у спецфонді до війни, переобліковуються так само до спецфонду. До інвентарної книги 1948 року вписали лише тільки художні твори із спецфонду. Проаналізувавши інвентарні книги 1939 і 1949 років, можемо детально вивчити, що пропало.
Якщо говорити про художників, твори яких потрапили до спецфонду, то йдеться про тих, хто хоч якось був під підозрою в націоналізмі. Ми всі знаємо картину Миколи Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Це величезне полотно також було у спецфонді. Та й сам Івасюк був розстріляний у дуже літньому віці за націоналізм. Інколи до спецфонду потрапляли твори художників, які достатньо успішно уникли репресій. На приклад, Петро Кодьєв, який свого часу очолював реставраційні майстерні, і навіть входив до комісій, які вилучали неугодні твори з різних музеїв. Тим не менш його власні твори потрапили до спецфонду. Амплітуда досить дивна. Звісно, більш за всіх постраждали бойчукісти, зокрема Іван Падалка, Іван Липківський, Онуфрій Бізюков, Віра Волянська, сам Михайло Бойчук, його дружина Софія Налипінська-Бойчук, і його брат Тимко. На момент створення спецфонду Тимофій Бойчук вже був мертвий, але його твори потрапили до спецфонду. Також туди потрапили твори тих художників, які жодного відношення не мали до бойчукістів, наприклад, твори Абрама Черкаського. Як на мене, його твори – це суто реалізм, але прикметно те, що всі до одного твори його пера потрапили до спеціального фонду. Його доля склалася не так трагічно, як багатьох з тих, чиї твори було вміщено до спецфонду. Чи хтось його попередив, чи він сам відчув якусь небезпеку, що підштовхнуло його дуже вчасно втекти з Києва до Казахстану, де мешкав до кінця свого життя. Однією з найцікавіших творів з тих, які ми експонуємо у нашій виставці, є твір Черкаського «Приїзд робітників», де зображені негри, велике полотно, а в Казахстані він змалів, мімікрував в художньому плані. Коли вже надійшли часи відлиги, то він сам казав, що на нього відкрито кримінальну справу, проте ми її не знайшли. Зокрема, його родичі підтвердили, що таку справу дійсно заведено не було.
Тиждень.ua: За якими критеріями відбирали твори до спецфонду? Яка мистецька цінність того, що ховали з людських очей подалі з прицілом знищити?
Насправді нічого такого дивовижного, як на сучасний погляд, там сюжетно немає. Але на погляд радянської системи 1930-х років все, що могло спаплюжу вати образ робітника, усе віддалене від реалізму. Негри Черкаського цей образ, очевидно, паплюжили, та й не в такій, як треба, манері були зображені. До речі, в спецфонді є картина, на якій зображений Лєнін. Не можна було зображувати щось, що було пов’язане із українським, навіть якщо манера зображення була реалістичною. Соцреалізм мав свої канони зображення різних національних груп. Зразок таких зображень можна побачити в московському метро на станції «Київська». До спецфонду включали також і за формалізм.
Зараз дуже важко зрозуміти речі, про які говоримо, особливо враховуючи варіативність сучасних художніх віянь. Все це було пов’язано перед усім з політичною обстановкою в державі. В ході сталінських репресій художники постраждали останніми, після літераторів, театралів, письменників.
Читайте також: Творець кризового житія
Справи проти українських художників були сфабриковані. Аби зрозуміти, що ж тоді відбулося, треба повернутися до передісторії, заглибитися у специфіку каральної системи. Були такі слідчі НКВД, які мали знаходити в мистецькому та культурному середовищі того, хто мав доносити. Серед бойчукістів сталося саме так. Була людина, співробітник Національного художнього музею, яка систематично надавала інформацію до НКВД. Згідно цієї інформації дуже швидко виносилися постанови про арешт. Каральна машина пройшлася найбільше по бойчукістах через те, що вони – найяскравіше серед усіх мистецьких об’єднань того часу показували традицію українського народного мистецтва, зверталися до візантійського фрескового живопису. Їх карали за демонстрацію українського. Згодом до цієї воронки потрапило все більше і більше людей.
Коли на думку самої системи достатньо людей було знищено і залякано, система зупинялася, і того, хто писав доноси для НКВД, арештували. Також було відкрито кримінальну справу, в якій слідчого, який завербував цього сексота, було звинувачено у тому, що він своїми непрофесійними діями звинуватив людей у тому, чого вони не робили. І слідчого НКВД, і сексота розстріляли. На момент цього розстрілу Налипінська-Бойчук була ще живою, але буквально через місяць її також розстріляли. Система працювала таким чином, що всіх ненадійних зачищали, ховали кінці у воду.
Тиждень.ua: Ви зазначили, що під час ІІ світової війни з Національного художнього музею нацистами було вивезено низку творів для музею фюрера, і, очевидно, тими, хто займався такою справою, дещо і для себе прихоплено. Чи стосувалося це також і спецфонду?
Це трошки інший аспект, який торкається не лише спецфонду. Після війни було складено списки того, що пропало. У наших колег з Німеччини є потужний сайт, де міститься найповніша інформація щодо того, з яких країн і що саме було вивезено нацистами. Національний художній музей України також має свій список пропалих об’єктів. Нам пощастило у тому, що збереглися старі інвентарні книги. Але потрібно з цим питанням розбиратися далі, бо після війни було маса неточностей. Інколи писали, що твори пропали, а насправді вони не вивозилися з території музею. Ми втратили твори Васильківського, Орловського, Бурачека, Бурлюка. Треба віддати належне німцям, які вивозили твори: усе було інвентаризовано, і в архівах збереглися детальні переліки вивезеного. Дійсно, ви праві, що дещо, очевидно, захопили німці для себе. Те, що вивозили для фюрера, було під чітким обліком. Те, що пропало – не зовсім зрозуміло, як воно могло пропасти.
Є ще проблема з ідентифікацією творів із спецфонду. Інвентарна книга 1949 року писалася поспіхом, явно не музейним працівником, до того ж суржиком. Інвентарний номер наносився олівцем або на полотно, інколи на підрамок. Останнє просто вбивчо, бо після війни твори із спецфонду з підрамків познімали і намотали на величезні вали. Розібратися, що і де – дуже важко. На цю роботу в мене пішло останніх 4 роки.
Але я не першовідкривач спецфонду. Після 1949 року твори було заховано, ніхто їх не чіпав. 1956 року сталася переінвентаризація, і саме в цей час над усіма радянськими спецфондами нависла загроза. Вийшов наказ Міністерства культури СРСР зібрати усі спецфонди Радянського Союзу, і перевезти їх до Загорська. Людмила Семенівна Міляєва розповідала про те, що з Росії приїжджали комісії, але вони складалися з музейників, що врятувало тоді ситуацію. Вони порадили перегглянути категорійність усієї колекції. Фактично увесь спецфонд отримав п’яту категорію, тобто статус «творів не музейного значення», і начебто його не стало. Перевіряли першу категорію творів, а про всілякий дріб’язок навіть і не питали. У 1956 році спецфонд востаннє побачили, накрутили їх на вали, і остаточно спустили до фондосховищ. У 1960-х роках в Нацмузеї працював Дмитро Горбачов, який недовгий час був головним хранителем музею. Він не просто сходив подивитися спецфонд, а й взяв із собою людей. Це була одна з причин, чому його згодом звільнили. Головні хранителі після нього поводилися обережніше, навіть якщо і ходили до спецфонду, то про це ніхто не знав. Був такий час, коли навіть співробітники музею на знали, що у фондосховищах є заборонені твори.
Наприкінці 1980-х почався великий процес переінвентаризації, і саме тоді Екстер, Богомазова, Лисицького, Пальмова вивели зі спецфонду і почали експонувати. Але все одно залишалися вали із намотаними на них картинами, які лишалися у нульовій категорії як твори невисокого музейного значення. Звісно, твори стали їздити на виставки. 1998 року Світлана Рябічева разом із Дмитром Горбачовим вирішили додивитися те, що ще лишалося у спецфонді. Ще одну частину творів було виведено з найнижчої категорії, і експоновано на виставці. До 2002 року частина картин зі спецфонду побували на виставках закордоном. Потім все повернулося назад. Дещо можна бачити у постійній експозиції. Зал українського авангарду практично увесь належав до спецфонду.
Я вирішила поставити в цьому процесі хоч якусь крапку, бо маю відчуття, що багато творів лишаються не ідентифікованими. Ще один момент, який мене цікавить – це втрати Нацмузею під час ІІ Світової. Після нинішньої виставки буде видано каталог, куди увійдуть 300 робіт. Не всі вали ще розкручені, і ще біля 50 робіт треба ідентифікувати.
Біографічна нота:
Юлія Литвинець – мистецтвознавець, головний хранитель фондів НМХУ. Після закінчення інституту працювала в Національному художньому музеї України старшим науковим співробітником, потім головою Фонду сприяння НМХУ, а з 2003 року – головним хранителем музейного фонду. Куратор виставок «Олександра Екстер. Амазонка авангарду», «Микола Глущенко. Дорогами мандрів» (2009). Від 2008 року – виконавчий секретар Українського комітету ICOM (Міжнародної ради музеїв).