Отже: Віктор Ющенко заявив, що братиме участь у наступних виборах за партійним списком "Нашої України": "Я не можу піти за мажоритарним списком (очевидно, обмовка, малося на увазі "округом" – Ред), бо це може сприйнятися просто як нечесна політична гра. Я мушу відповідати за партію, а не за самого себе. Тому провести політичну силу – це набагато більш лицарське завдання, ніж пройти самому".
Крім того, Ющенко переконаний: опозиції не вдасться об’єднатися в єдину структуру, яка б могла спільно йти на вибори: "Я розумію, що не вдасться об’єднати всі ці сили в єдину інституцію, яка б ішла єдиним списком – чи то БЮТ, чи то політичну силу Арсенія Яценюка, чи то "Свободу". Але принаймні багато для чого – спільних засад, спільної поведінки, недопущення взаємопоборення, узгодження округів і багато чого іншого, включаючи уникнення взаємної критики – для цих речей всі політичні сили повинні бути відкритими".
Що ж, певна логіка у такій заяві є. Як у намаганні вести на вибори власну партію (дарма, що твій рейтинг – десь так 0,5%), так і у констатації істотних розбіжностей та конкуренції між провідними гравцями на опозиційному полі. Хоча, з іншого боку, одразу виникає підозра, що екс-президент або не бачить світу за вікном, не розуміючи безперспективності спроб "Нашої України" з ним на чолі пробитися до Верховної Ради, або вже зараз має запевнення від своїх партнерів за "меморандумом про порозуміння" та "універсалом" щодо гарантій здобуття прохідного бала при підрахунку голосів. Бо ж "правильна", а водночас і неефективна опозиція страх як потрібна чинній владі, щоби виглядати пристойно перед європейцями…
Натомість Юлія Тимошенко наголосила – у заяві журналістам під час технічної перерви у судовому засіданні, – що опозиція повинна об’єднатися для участі в парламентських виборах 2012 року: "Я вважаю, що це єдине правильне рішення, якщо об’єднаються всі демократичні опозиційні сили і єдиною командою, в тому числі, якщо здатні на це рішення політичні сили, і з єдиним списком підуть на парламентські вибори".
Тільки такий підхід, на думку Тимошенко, дасть можливість ліквідувати чинний режим – не тільки в політичній, а і в економічній сфері. "Вважаю, що олігократія мусить в 2012 році відійти", – наголосила вона і додала: "Я вважаю, що всі опозиційні сили мусять бути разом, якщо вони дійсно з себе представляють те, що вони говорять, і всі повинні робити одну справу. Наша політична сила до цього готова цілком і повністю, причому ще від того моменту, коли ми перейшли в опозицію до Януковича".
На перший погляд, такий підхід є чистісінькою утопією, хоча й красивою. Адже амбіції опозиційних партійних лідерів, включно із самою Тимошенко, стали вже загальником політичного життя. А різниця в ідеологічному спрямуванні програм тих чи тих опозиційних партій дуже значна – тут і націонал-радикали, і ліберали, і консерватори, і соціальні демократи, і просто гарні хлопці та дівчата… Хіба ж існує хоча б якийсь шанс на їхнє об’єднання та успішний спільний похід на вибори-2012?
Справді, шанс майже відсутній. Але треба давати собі звіт у головному: за відсутності такого об’єднання участь опозиції у виборчих перегонах чи то наступного року, чи то ще будь-коли в осяжній перспективі виглядатиме чи то дешевою клоунадою (бо йтиметься про фактичну легалізацію чинного режиму – мовляв, дивіться, у нас є й опозиціонери, тільки вони самі винні, що не потрапили до парламенту, їх народ не підтримує), чи то безнадійним дійством ("правильно" рахувати голоси "підрахуї" всіх рівнів уміють дуже добре, тим більше, що перед очима "передовий" російський досвід). Отож усі балачки про "лицарські завдання" та "спільну поведінку" – не більше, ніж пустопорожнє і політично небезпечне базікання новітнього Манилова (вам не здається, що Гоголь, описуючи цього прекраснодушного персонажа, а водночас і кріпосника, прозирав крізь віки?).
Разом із тим Тимошенко сьогодні прагне об’єднання всіх демократичних сил не для того, щоб самій на білому коні очолити його. Згадаймо, де про це було сказано – у залі суду, у день, коли прокурорственна дама зажадала семи років ув’язнення для екс-прем’єра. Отож ідеться про принцип, а не про амбіції.
І головне – про утопічність широкого опозиційного об’єднання зі спільним списком і спільними депутатами в мажоритарних округах. Пробі, а польська "Солідарність" кінця 1980-х хіба не об’єднувала і лібералів, і консерваторів, і навіть поміркованих соціалістів у спільних діях з демонтажу режиму? Хіба не був Народний Рух 1990-го року (і керований ним виборчий Демблок) об’єднанням дуже амбітних політиків й ідеологічно помітно різних сил? Ба, а 2004 року хіба не вдалося погамувати на якийсь час претензії на власне лідерство цілого ряду персонажів – і це стало запорукою майже неможливої перемоги "помаранчевої команди" та громадянського суспільства над не надто демократичним, якщо не сказати більше, режимом? Усе це було. І зміна в Україні режиму, а не декорацій, можлива тільки на такому шляху.