«А кайф у тому, щоб не вбитися», – каже мені товариш по нещастю, коли разом учимося кататися на лижах. І ось стоїмо перед ділянкою схилу, що складається з кучугур снігу, а між ними – до льоду роз’їжджена лижня. Що робити? Треба їхати, бо назад не полізеш – півдороги здолали. Мій напарник катається дещо краще за мене і вирушає першим. Біля найближчої кучугури робить дивовижний пірует – я бачу над снігом лише його лижі. Відштовхуюся й їду – одну кучугуру вдалося проскочити, другу… і раптом боковим зором бачу підлітка, якому, схоже, невідомо, що таке повороти. Зі зловісним мовчанням він мчить просто на мене – очі, як блюдця, палки – у сторони. Намагаюся втекти, та мене розвертає і я падаю обличчям униз, їду зледенілим схилом на пузі і, зачепившись за купку снігу, лежу
Дитяча лижна школа в Санта-Крістіні. Найняти персонального інструктора для дитини коштує 30 євро на годину, ще 5 євро – за оренду лиж, шолома та черевиків
Спуск на «п’ятій точці»
Помилка була в тому, що першого ж дня ми, як вівці, чомусь поперлися услід за товаришами (які давно і гарно катаються) на «чорну» трасу. Що вона чорна, зрозуміли не одразу. Мене дратували лижні черевики, які всіляко заважали, лижі, які падали із плеча, шапка, окуляри, рукавиці – усе на світі, що на чорну табличку я не звернула уваги. Перед цим ми півдня вибирали черевики та лижі в «рент-скі», тож на схил прибули аж мокрі. Незабаром друзі почали нас учити. «Ноги плугом і поїхали», – каже подруга дитинства. Я починаю їхати, та за поворотом виявляю, що траса вузенька, а збоку урвище метрів зо 20, без жодної огорожі – туди одне за одним «пірнають» досвідчені лижники, щоб з’їхати незайманим схилом. Знімаю лижі і з надією, що далі буде ліпше, дибаю трасою вниз.
Ба – ні, там ще гірше: іти вже нікуди, бо траса закінчується таким же урвищем, щоправда, 40-метровим. Мене охоплює безпросвітний відчай – я сідаю і, на самі знаєте якому місці, спускаюся. Характерно, що при цьому не переймаюся тим, що про мене подумають інші. «Боже, яке щастя дістатися донизу», – думаю я. Унизу траса дещо пологіша – стаю на лижі, у рукавах та кишенях сніг. Що люди в цьому знаходять? Час од часу падаючи, потроху їду. На складних ділянках скидаю лижі та йду. «Та щоб я коли-небудь! Та за такі гроші! Та пішли ці лижі!!!» О, щастя – проміжна станція підйомника. Я сідаю і спускаюся до нашого містечка Санта-Крістіна. Згадую слова подруги – письменниці і головного редактора модного столичного журналу: «Я ненавиджу альпіністів, бо всі вони – ідіоти! Себе треба любити і цінувати! А не бринькати на гітарі біля вогнища, а потім зриватися у провалля на горе рідним!». Здається, починаю її розуміти…
На висоті понад 2000 м. Цей пес щодня чергував біля ресторану, а за подарунки приймав лише м'ясо і ковбаски
Душ, вечеря, кайф!!! За столом, потираючи різні місця, розповідаємо одне одному про пригоди і виявляємо, що двох новачків із нашої компанії немає. Телефонуємо. Вони вдома, щойно повернулися з гори (уже пізній вечір!). З’ясовуємо, що вони заблукали, спуск долали в темряві, на лижах і різних інших позах; що вони в синцях, але нічого не зламали; що в них мокрі від поту навіть шапки і що за десять хвилин вони приєднаються до нас у ресторані. Кілька чарок граппи і продовжують лунати різні вигуки. Із вуст досвідчених: «а я його!», «клас!», «а потім обгон!», «а який ресторан на горі», із вуст новачків: «та я ніколи!», «та не хочу я інструктора!», «завтра ж усе здаю!» Мораль: не знаючи броду, не лізь першого дня невідомо куди!
Антоніо
Наступного дня я знову сиджу у вагончику підйомника. Зі мною всі початківці, які вчора в ресторані кричали «ніколи!». Ми взяли інструктора на дві години – віддали 115 євро (на чотирьох). Його звати Антоніо. Симпатичний невеличкий італієць із лагідною усмішкою говорить лише італійською та німецькою. Мовчки усміхаючись, він везе нас ще вище в гори – на «синю» трасу. Розпочинаємо. Якби ж то так учора! Тут і говорити не треба – Антоніо вказує кожному на його недоліки (ноги, руки, лижі), і ми намагаємося робити все так, як він показує.
Майже щодня Санта-Крістіну засипало снігом, але господарі будиночків та снігоочисна техніка справно чистили доріжки, тротуари і дороги
На деяких пологих ділянках я навіть починаю помічати пейзажі. Боже, яка краса! Засніжені ялини, як борода Санта Клауса, спускаються схилами. Сяє сонце. Сяє так, що я раптом втрачаю рівновагу і мене несе просто в сніг, лижі вгрузають, руки обнімають кучугуру. Стою в цікавій позі. Трохи нижче Антоніо піднімає когось із наших. Їдемо далі. Повторюю за інструктором – ось так, нахил, поворот, підняти одну ногу, другу. Їхати приємно, коли все вдається. Та ось знову крутий спуск – «червоний» відрізок «синьої» траси. Перед ним стоять лижники, не наважуючись вирушати. Ми теж стоїмо. Антоніо показує: слід їхати по краю. Я навіть уявити не могла, що їздити так страшно. Страшно не лише мені – на схилі там і тут падають лижники. Я падаю лише двічі. Непогано!
Відпустивши інструктора, катаємося самі. На горі, у ресторанчику просто неба, підставляючи обличчя сонцю, їмо чудовий суп із перловкою та м’ясом і поленту – пшоняну запіканку з розтопленими на ній різними сортами сиру. Біля столика тусується величезний кудлатий пес – ми кидаємо йому шматок сиру, він хапає і з відразою випльовує. Докірливо дивиться в очі – хоче м’яса. Обід запиваємо гарячим вином. Це було даремно! Після глінтвейну на лижах падаю, як груша.
Увечері знову щастя – звільнення від лижних черевиків, свиняче коліно в ресторані, а потім, уже в готелі, – сауна і гра в «Ерудит». Це улюблена гра нашої компанії – викладаючи слова, отримувати бали. Ми брали її навіть у круїз Карибами. Напівсонно мудруємо над словами, попиваючи трав’яний чай.
У Північній Італії будинки часто розмальовують
Красоти Валь Гардени
Усі наступні дні ми каталися, їздили на екскурсії, милувалися пейзажами. Краса Валь Гардени нас зачарувала. Старовинні містечка, засніжені луки та ліс, смачна їжа в ресторанах. Зранку ми підхоплювалися з ліжок, відкривали фіранки і не могли відвести погляд – щоночі падав сніг, величезні сніжинки летіли строго перпендикулярно до землі (вітру в долині узагалі не буває), температура повітря була мінус 2 – 4°С. Сніг під нашими вікнами, чистий і свіжий, щоранку був поцяткований маленькими слідами, напевне, зайців чи косуль. А коли вранці піднімаєшся на підйомнику, то сніг між деревами помережений десятками видів звіриних слідів.
У Північній Італії дуже гарно обробляють дерево, так, що нам і не снилося! Тут усе з дерева – будинки, вікна, меблі, предмети інтер’єру, сувеніри.
«Ну що, поїдемо наступного року на лижі?», – цікавляться друзі. Фанатами лиж ми не стали, може, це ще попереду, але все треба сприймати в комплексі: адже лижний відпочинок – це не лише спуск, а й радість від свіжого повітря, красоти засніжених гір, посиденьок у ресторанчику на вершині, дружньої компанії, вечірніх розмов за «Ерудитом», снігової баби, зліпленої нашими дітьми у дворі, що дивилася нам у вікна всі дні. Тож ми пообіцяли: поїдемо!
Довідка МАНДРІВ
Містечко Санта Крістіна (в Альпах Північної Італії) розташоване на висоті 1500 м у долині Валь Гардена, за 250 км від Венеції та 300 від Мілана. Ця місцевість стала відомою після проведення тут у 1970 році лижного чемпіонату світу. Сусідні містечка – Сельва Гардена, Ортізея. В останньому є ковзанка і комплекс басейнів та спа. Адміністративний центр регіону – місто Больцано (40 км від Санта Крістіни).
Зона катання: 1060-2518 м, «синіх» трас – 90 км, «червоних» – 157, «чорних» – 18. Є 12 лижних шкіл та дитячі садки в кожному містечку. Скі-пас діє на всіх підйомниках курортів, що входять до Валь Гардени, Валь Пасси та Пасси Гардени.
Скі-пас на два тижні щоденного катання коштує 320 євро, на 14 днів, з яких катаєшся 10, – 280 євро, на тиждень – 180, на день – 35 євро.
Вартість проживання в апартаментах (40 кв.м) із кухнею – 500-600 євро на тиждень, в апартаментах (65 кв.м) із двома спальнями та кухнею – 700-800 євро на тиждень. У готелях за ту ж ціну менші номери, але з харчуванням.
Обід у ресторані: 30 євро на сім’ю із трьох осіб. Велика піца – 7 євро, тірамісу – 5, свиняча нога – 12 євро.
У магазині кілограм дуже якісного прошуто – 10-25 євро (залежно від витримки), кілограм мандарин – 1-2 євро, великий пакет в’ялених на сонці помідор – 2 євро. Кілограм ковбаси з оленини – 70-80 євро, свинячого шпигу – 10-15. Пляшка граппи – 8-10 євро, вина – 4-6.
Серце Мілана – площа Дуомо і найбільший у світі готичний собор Дуомо, оздоблений незліченною кількістю фресок, скульптур та вітражів. Так виглядає собор зовні
Що потрібно знати
Летіти краще до найближчого великого аеропорту (Мілан, Венеція, Інсбрук). Там орендувати машину і добиратися до гір самостійно, бо маленькі аеропорти залежать від погодних умов і можуть не приймати літаків.
Орендувати на два тижні авто в великому місті коштуватиме 700-800 євро. Те саме авто в горах коштуватиме чи не удвічі дорожче.
Орендуючи авто, звертайте увагу на те, чи стоять на ньому зимові шини і чи є ланцюги в багажнику, бо деяких туристів у Валь Гардені знімали з перевалів, бо їм здали авта з літніми шинами.
Краще за все їхати автобаном якомога довше. Якщо хочете пообідати, зробіть це в ресторані на трасі. Якщо ж плануєте заїхати в якесь мальовниче містечко, погуляти в центрі та поїсти – це ризиковано. Погуляєте, а от чи пообідаєте… У малих, нетуристичних «райцентрах», навіть у центрі міста може не виявитися жодних закладів, окрім крихітних кав’ярень.
На Півночі Італії з англійською проблема – тут говорять італійською та німецькою і навіть в інформаційних туристичних центрах максимум, на що спроможеться працівник, на мигах показати вам напрямок.
Якщо з вами щось сталося на італійському гірськолижному курорті і вам потрібно викликати лікаря, будьте готові до 30-хвилинного чекання. Швидко приїдуть лише тоді, якщо ви впадете на трасі і лежатимете. Тут вам за п’ять хвилин і санітари з ношами і гелікоптер. Гірська медицина орієнтована на переломи та розбиті голови. Наприклад, коли нам знадобився лікар, чекали хвилин сорок. А їхати йому 2 км без жодних пробок. Вони там, напевне, допили чай, розчистили сніг і виїхали.
Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу