80 років тому, у таку ж сувору зиму, Україна, як і зараз, страждала від російської (а тоді — радянської) політики. Нині ворог намагається виморозити нас, вбити холодом. У 1940-ві його зброя була іншою, випробуваною раніше, — голод… Третій голод на теренах України — після нестачі продовольства у 1920-ті роки та геноциду 1930-х.
Так, у 1940-ві роки для голоду була низка об’єктивних причин — щойно завершилася німецько-радянська війна, і селяни потерпали від дефіциту робочих рук, браку сільськогосподарського реманенту та худоби. До того ж додалася посуха, яка фактично прирекла на неврожай іще навесні 1946-го.
Але СРСР не був би собою, якби не додав до цієї біди ідеологію, якби не почав брехати, не надсилав дорогоцінне і таке дефіцитне збіжжя прорадянським режимам, які постали у східній Європі після поділу континенту на капіталістичний та соціалістичний табори.
Детальніше про це Тиждень говорить з кандидатом історичних наук, дослідником політичної та соціальної історії України другої половини ХХ століття Віктором Крупиною.
— Пане Вікторе, однією з причин голоду 1946–1947 років була посуха, яка вплинула на майбутній врожай. При цьому СРСР як переможець Другої світової отримував репарації від Німеччини та міг вирішити проблему дефіциту продовольства. Чому цього не було зроблено?
— Дійсно, прояви продовольчих ускладнень — назвемо це радянським евфемізмом — мали місце ще у 1945-му. Чому проблема не була вирішена за допомогою репарацій? Тому що репарації перш за все складалися з обладнання — станків, верстатів, — яке демонтували на німецьких заводах та відправляли в СРСР. Такі репарації, як і іншу міжнародну допомогу, Радянський Союз не міг приймати у вигляді продовольства.
Тут зіграв роль ще й ідеологічний фактор: перемога Радянського Союзу у війні була представлена як перемога комуністичного ладу та певної моделі економічного господарювання. Вона підважувала ефективність та успішність радянської системи, її здатність швидко впоратися з труднощами, які виникли після війни.
Читайте також: Фантомний біль? Україна у черзі до клубу переможців Другої світової
Тому міжнародна допомога, яка надходила за лінією UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration — Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги та відбудови, — Ред.), не стосувалася продовольства. Вона була спрямована на відбудову, а не на підтримку голодуючих.
— А загалом за кордоном знали про цю проблему? Якщо знали, то чи пропонували допомогу в приватному порядку? Словом, чи був у 1940-ві свій Ґарет Джонс, який відкрив світу очі на Голодомор 1933-го?
— Ні, після Другої світової війни склалася зовсім інша міжнародна ситуація. Як ми добре знаємо, 5 березня 1946 року тоді вже колишній прем’єр Британії Вінстон Черчіль виголосив свою знамениту фултонську промову, яка вважається початком Холодної війни. І тут уже Захід з СРСР почали воювати всією наявною зброєю. Не «гарячою», а іншими методами протистояння — економікою, культурою… Радянський Союз закрив свої кордони, в тому числі інформаційні.
Пересування іноземців країною було регламентовано, а в кожному представникові капіталістичної країни вбачали шпигуна, агента, ворога, який збирає якусь розвідувальну інформацію. Тому й обмежена кількість іноземців, і дуже дозована та контрольована подача інформації унеможливили обізнаність європейських кіл із голодом. Крім того, Радянський Союз відправляв зерно та кукурудзу до європейських країн, тим самим спростовуючи інформацію про голод, якщо така інформація — попри всі застороги — все ж просочувалася на Захід.
— А ось тут дуже цікаво. Радянський Союз відправляв зерно, але що це було за зерно? Адже країна потерпала через неврожай та посуху. Чи це було останнє зерно, яке у селян викачували тими самими методами, що й у 1933-му?
— Власне, зерно збирали з усього Радянського Союзу, тобто з регіонів, де його можна було вирощувати. Багато де ситуація була кращою, ніж в Україні. Бо в Україні врожай був мінімально достатнім, щоб забезпечити першочергові продовольчі потреби. Якби мета полягала у тому, щоб зберегти життя людей, і якби зібране в Україні зерно залишили селянам, а не вивозили за кордон, трагедії можна було б уникнути.
— Але, звичайно, нікому не спадало на думку залишити це зерно людям і врятувати їх, не наражаючи на небезпеку голодної смерті.
— Саме так. Політику Радянського Союзу аж ніяк не можна назвати антропоцентричною та зверненою до людини… У 1945 році був проголошений та ухвалений черговий п’ятирічний план — це була вже четверта п’ятирічка. А зосереджувалася вона на так званій «групі А», тобто на важкій промисловості, металургії, хімії. Чому на цих галузях? Бо домінувало очікування нової війни — багато хто передбачав, що розпочнеться третя світова, і цього разу між вчорашніми союзниками. Тобто між Радянським Союзом з одного боку, і Францією, Великою Британією та Сполученими Штатами — з іншого.
На таку війну, до речі, розраховували й українські повстанці… А всередині СРСР були, як ми зараз сказали б, «яструби», котрі казали, що дарма ми зупинилися в Берліні, треба було йти далі й розбити клятих капіталістів остаточно…
Тому влада продовжувала розвивати військово-промисловий комплекс і надавала важкій промисловості пріоритет — за рахунок сільського господарства, та й загалом за рахунок інтересів людей. В офіційному дискурсі все виглядало добре, бо турботою були буцімто охоплені всі сфери, але насправді інтереси пересічного громадянина були на маргінесі політики радянської влади.
— Але не можна казати, що цей голод був геноцидом, як Голодомор 1933-го року?
— Не можна. Хоча в тому, що це був штучний голод, який виник не без старань влади, сумнівів нема. Про це говорять і плани хлібоздачі. Але при цьому продовольча допомога селянам була все-таки надана на початку 1947 року. Тоді на полях відкривали їдальні, щоб ті, хто працює, мали сили провести посівну. До того ж не вилучали всю їжу, як це було в 1932–1933 роках. Нестачу хліба так чи інакше компенсували картопля, інші овочі, яблука, ягоди тощо.
— Повертаючись до передумов голоду. Ми вже зазначили, що однією з причин була посуха, а іншою — ідеологія. Ще причини були?
— Ідеологія тут відігравала панівну роль. Радянський Союз прагнув продемонструвати ефективність радянської системи господарювання у швидкому й ефективному доланні негативних наслідків війни. До того ж, про що ми також говорили, йшла активна допомога тим прорадянським політичним силам, які приходили до влади в Чехословаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, тобто в країнах так званої народної демократії. Тут зерно виступало як продовольча зброя, продовольчий аргумент на користь союзництва саме з Радянським Союзом.
— Які регіони СРСР постраждали найбільше?
— Це перш за все південь України, в тому числі Одеса, Одеська область та Бесарабія (тоді існувала Ізмаїльська область, яка охоплювала ці регіони). А також Херсон, Миколаїв і частково Запоріжжя. Відчутні прояви голоду були на Буковині. А особливо сильно постраждала Молдова. А от російські чорноземні регіони, наскільки мені відомо, голод зачепив не так істотно.
— Рішення про те, куди скерувати допомогу, звичайно, ухвалювалося на найвищому рівні. Тому головним призвідцею і винуватцем голоду є Сталін. Але це на «союзній» площині. А як щодо українського керівництва? Даруйте за таку лірику, але чи не боліло серце у етнічного українця Хрущова за все, що відбувається в його країні?
— Одразу скажу, що його етнічність — питання дискусійне. Так, Хрущов народився на Курщині, розумів українську мову, та й загалом мав, напевно, українське коріння. Але його ідентичність була цілковито російською, або, краще сказати — радянською. Він не асоціював себе з Україною і в усіх офіційних документах фігурував як росіянин. А що стосується позиції Хрущова стосовно голоду, то не забуваймо передусім про те, що він був досвідченим політиком.
— Тобто добре пам’ятав про політичну кон’юнктуру?
— Так. Після повернення до Києва наприкінці 1943 року Хрущов знову став лідером республіки. Він очолив як Центральний комітет Компартії більшовиків України, так і уряд. Тобто дві найголовніші посади були в його руках. До речі, Сталін також поєднував дві посади… Таким чином, Хрущов як ідеологічний лідер мусив впроваджувати політику партії, а як глава Радміну — виконувати її розпорядження. Він мусив вимагати виконання планів хлібоздачі, хоча, звісно, не міг не звернути увагу на перші ознаки біди.
Уже навесні 1946-го дала про себе знати примара посухи та неврожаю. Спочатку температура повітря прогрілася до понад 30 градусів, а потім дощів не було аж до липня — і так у багатьох місцевостях. Тож коли Хрущов побачив, чим це загрожує, то намагався, з одного боку, виконувати спущені йому плани, а з іншого — сигналізувати до Москви про те, що в Україні складається страхітлива ситуація, яка загрожує голодом.
Тобто займав таку от гнучку позицію… Сталіну ця гнучкість, до речі, зовсім не сподобалася. Він — як свідчить Хрущов у своїх спогадах — обізвав його м’якотілим і заявив, що Хрущова обдурюють, намагаючись розчулити його та приховати хліб. І стілець під Хрущовим захитався.
— Тож на підмогу «м’якотілому» і нерішучому Хрущову з Москви прислали Лазаря Кагановича…
— Так, він прибув наприкінці лютого 1947-го і став першим секретарем Компартії України, а Хрущов залишився головою Ради міністрів. Офіційно це виглядало як підсилення Хрущова. Але насправді Каганович прибув, щоб забезпечити твердість радянської політики у виконанні планів хлібоздачі.
Бо вже було понад мільйон хворих на дистрофію, до того ж стали проявлятися негативні тенденції — вбивства активістів тощо. Ситуація ризикувала стати неконтрольованою. Тож Каганович передовсім зайнявся сільським господарством. Двічі на тиждень проводив засідання, видав кілька постанов —словом, усю увагу зосередив на сільському господарстві.
Але що цікаво — проїхавши Україну, він переконався в тому, що ситуація плачевна. І вже з травня разом з Хрущовим писав різноманітні доповідні та просив Москву про допомогу. Тобто визнав, що Хрущов писав правду і що посівна під загрозою. Відтак Україна отримала допомогу, але у вигляді позики, яку потім слід було повернути.
— Москва надавала Україні позику? І це в межах єдиної держави?
— Саме так… В історичній літературі стверджується, що Каганович забезпечив виконання планів хлібоздачі. Тож на початку жовтня 1947 року Каганович із Хрущовим надіслали бравурну телеграму Сталіну про те, що Україна виконала цей план. Але насправді це було не так. Українські дослідники, проаналізувавши звіти, які впродовж кількох місяців надсилали до Москви, стверджують, що насправді план виконаний не був. Точніше, був виконаний лише на 94 %… Тому республіка продовжувала збирати хліб. І до кінця року дотягнула до 98 % виконання плану.
Навіщо був потрібен цей обман? Передусім щоб Кагановичу та Хрущову врятуватися самим. Тож, просячи допомогу для колгоспників, вони в першу чергу просили її для себе. Адже треба було засвідчити, що ці двоє — молодці й цілком справляються. Тобто тут не обійшлося без таких типових радянських практик, як приписки, обман, фальсифікації тощо.
— Цікава історія… Але давайте про Буковину. Ви сказали, що цей регіон відчутно постраждав від голоду. До Другої світової він перебував під владою Румунії. Потім Буковину окупувала радянська влада зі своїми порядками, які призвели до голоду. Чи посилило це спротив радянцям, чи стимулювало додатково поширення партизанського визвольного руху?
— Так, серед інших областей заходу України Буковина дійсно постраждала від голоду. Щодо спротиву, то, наскільки я знаю, на Буковині УПА не була настільки сильною, як на Галичині й особливо на Волині. Там навіть ландшафт сприяв — ліси, гори тощо… Але факт голоду, звісно, посилив позиції ОУН-УПА. Бо після війни в західному регіоні залишилась напружена ситуація, пов’язана з тим, що радянська влада нав’язувала тут свою політику, впроваджувала свої інституції та порядки.
Мешканці Галичини, Волині, Буковини познайомилися з радянською владою ще у 1939–1940 роках, вже тоді бачили в ній ворога і чинили всілякий спротив. Тому регіон був накачаний військами та спецслужбами, які понад усе прагнули побороти УПА і, власне, забезпечити виконання лінії партії.
Водночас влада в західному регіоні контролювала здебільшого міста і містечка, і доходила далеко не до кожного села. Вона просто боялася — банально боялася, — і про це є маса свідчень. Тож, відповідно, колективізація там у 1946–1947 роках йшла доволі мляво. І це — знову ж таки — через значний опір УПА.
— Але все ж таки йшла, якщо ми говоримо про Буковину як про постраждалий регіон.
— Так, але наявність опору допомогла врятувати десятки, навіть сотні тисяч життів. Зокрема, й так званим мішечникам, тобто мешканцям центральних та південних областей України, які були вражені голодом. Звідти люди, чіпляючись за вагони, на їхніх дахах — як тільки могли — потягами добиралися на захід України, щоб там щось заробити, купити чи обміняти.
А це, відповідно, дозволяло УПА проводити ідеологічну роботу, показувати всі «переваги» (в лапках!) радянського ладу і таким чином поширювати свої ідеї. Через націоналістичне підпілля колективізація на заході України закінчилася аж у 1949 році, і тільки тоді тамтешнє селянство було позбавлено ресурсів та достатніх засобів для існування. Воно опинилося на межі виживання і вже не могло допомагати упівцям, а тим паче надавати допомогу мешканцям інших регіонів України, які постраждали від голоду.
— Ще про спротив. Ви сказали, що коли в Україну приїхав Лазар Каганович, він зіткнувся з тим, що вже почалися теракти, вбивства активістів тощо. А чи були спонтанні прояви протесту, які не вилилися у щось серйозніше?
— Ні, значних заворушень в цей час в Україні не зафіксовано. Спротив населення полягав, як я вже сказав, у вбивствах голів колгоспів, головних агрономів, активістів, тих уповноважених, які приїздили контролювати. Акції непокори, які траплялися, могли виглядати як блокування місць, де зберігалося зерно, перешкоджання вивезенню зерна в ті чи інші способи. Але все це були локальні протести на рівні окремих сіл.
Але загалом, окрім уже згаданих мною вбивств, селяни дуже часто псували сільськогосподарську техніку, щоб не збирати зерно і, відповідно, не вивозити його. Або порушували правила зберігання збіжжя, створювали умови з більш високою вологістю, ніж необхідно — зерно псувалося, а, будучи зіпсованим, для вивезення воно було вже непридатне.
— Якою була кількість жертв?
— Питання кількості жертв — одне з найважливіших, яке цікавить усіх, хто знайомиться з історією України… Так, воно надзвичайно дражливе, адже йдеться про людське життя, що є найціннішим. На перший погляд, порахувати тут нескладно — достатньо відняти від кількості населення на початку трагедії кількість населення наприкінці голоду. Але це дуже примітивний підхід, і він не витримує наукової критики.
Встановлюючи кількість жертв, науковці мусять враховувати і міграцію, яка відбувалася у повоєнний період (а вона була досить відчутною), і депортацію українського населення до Сибіру (йшлося про вивезення сімей так званих «банд-посібників»), і обмін населенням між СРСР та Польщею, Чехословаччиною тощо.
Відповідно, до жертв голоду неправомірно включати й абсолютно всіх тих, хто помер у ці роки, адже існує й таке поняття, як природна смертність. Тобто була б війна чи ні, був би голод чи ні — певна кількість людей усе одно померла б у ці роки. Тому до жертв голоду вчені зараховують так звану надсмертність — показник надмірної смертності. І ось такий показник у нашому випадку складає 700 тисяч осіб. Саме стільки людей померло від голоду 1946–1947 років в Україні.
— А демографічні втрати?
— Так, до жертв голоду включають також і тих, хто не з’явився на світ через погіршення репродуктивного здоров’я як чоловіків, так і жінок. Певна кількість немовлят не народилася, і таких демографи налічують 200 тисяч.
— Тобто разом виходить близько мільйона, а точніше — 900 тисяч?
— Так, близько мільйона жертв голоду, але іноді трапляються оцінки до й півтора мільйона.
— Вихід з голоду був, із ваших слів, таким. Каганович підтвердив правоту Хрущова, також забив на сполох, і Москва позичила Україні продовольство. Чи зробила з цього висновки радянська влада? І чи виникали в подальшому ситуації, які могли обернутися ще одним спалахом голоду, але навчена досвідом Москва вже запобігала подібним трагедіям?
— Вихід з голоду був важким, тому що, попри офіційні заяви про виконання планів з хлібоздачі, збирання зерна продовжувалось, адже належало не лише виконати той план, але й повернути позику. Тож навіть на початку 1948 року траплялися випадки голодування, але це був уже не той масовий голод.
Сільське господарство відновлювалося досить повільно, промисловість вийшла на довоєнні показники в 1949 році, а сільське господарство лише в 1950-му стало виробляти стільки продукції, скільки її було до війни, тобто у 1940-му.
Аграрна політика радянської влади не змінилася. Адже ставка, як і раніше, робилася на колгоспи та радгоспи, на колективне обробляння землі. Втім, загальне покращення стану економіки вже не призводило до таких трагедій.
1946–1947 роки були надзвичайно складними в матеріальному плані. Не вистачало обладнання, щоб розчистити поля від підбитої військової техніки, від залишків танків та всього іншого. Крім того, необхідним було ще й розмінування. Тому, щоб окультурити свою землю, селяни часто самі впрягалися в плуги — причому це були здебільшого жінки. Або ж використовували замість коней своїх корів. Надалі, у 1950-ті, матеріально-технічна база колгоспів поліпшилася, і вже не доходило до випадків голоду чи до інших значних продовольчих ускладнень.
Тож коли на початку 1960-х років у Радянському Союзі знову стався неврожай через непродуману аграрну політику, зокрема через засівання полів кукурудзою, СРСР вирішив проблему шляхом експорту зерна зі Сполучених Штатів, Аргентини і Канади… Але саме тоді, а конкретніше 1962 року, події у Новочеркаську призвели до масового розстрілу робітників.
— Так, у Новочеркаську в 1962 році відбувся страйк робітників електровозобудівного заводу, до них приєдналися й інші містяни. Але цей страйк був викликаний не так дефіцитом продуктів, як зростанням ціни на них. Хіба ні?
— Але давайте розбиратися, чому зросли ціни. Захоплення Хрущовим кукурудзою, яка виснажує ґрунт, а потім, відповідно, погіршує врожаї інших сільськогосподарських культур, які засівають на цій площі, спровокувало труднощі з виробництвом зерна. І якщо до цього моменту хліб у їдальнях був формально безкоштовним (насправді ні, бо його вартість уже була включена у ціну обідів), то тепер за нього раптом стали вимагати плату. Безкоштовний хліб забрали, і люди замислилися. А потім до тіста почали додавати різні домішки, і смак хліба змінився. І, знову-таки, постало питання — чому так сталося? Все це вкупі й призвело до масових протестів, які влада буквально втопила в крові.
Читайте також: 10 важливих текстів про Голодомор
— Чому у нас голод 1946–1947 років вивчений меншою мірою, ніж Голодомор 1932-1933 років? Адже ще живі свідки цього голоду.
— Дійсно, ви маєте рацію. Цей голод вивчений нами гірше, ніж геноцид 1930-х років. Чому так? Очевидно, через більшу кількість жертв Голодомору. Це по-перше. А по-друге, напевно, через те, що для голоду 1946–1947 років усе-таки існували об’єктивні причини. Це і неодноразово згадана нами посуха, і надзвичайне виснаження сільського господарства. З цих міркувань голод 1946–1947 років видається ніби як більш зрозумілим, більш об’єктивним. Хоча у нього були й суб’єктивні причини, які, звісно, замовчувалися…
А можливостей для дослідження цього голоду — як ви справедливо зазначили — є багато. Чимало є і архівних матеріалів, і ще живі свідки тих подій. Робота в цьому напрямку проводиться — є збірники документів, є свідчення очевидців, є спогади, так звана усна історія… Але хай би що в цьому напрямку не робилося, це все одно менше, ніж у випадку з Голодомором 1932–1933 років.
— Так, різниця між голодом 1946–1947 років та Голодомором 1932–1933 років очевидна. Це і причини, і масштаб, і геноцидальний характер останнього… Але в чому полягає різниця, якщо говорити про більш далекосяжні наслідки для українського народу?
— Відповім на це питання так. Якщо голод 1921–1923 років був невдалою спробою більшовиків насадити колгоспну систему, а геноцид 1932–1933 років «зламав хребта» українському селянинові, то повоєнний голод остаточно поховав надії на олюднення радянського ладу. На те, що колгоспи будуть розпущені абощо. Бо після Другої світової багато хто плекав ілюзії, що ось тепер людям точно дозволять жити вільно, дозволять функціонувати церкві, словом — що влада повернеться обличчям до людей.
Але радянське керівництво якраз вирішило, що змінювати нічого не треба, бо політична система, яка існувала, вже довела свою ефективність. А тому й повернулося на довоєнну модель політичного, економічного та соціального розвитку. Голод 1946–1947 років остаточно поховав надію на зміни, що й довели подальші події. Бо зміни на теренах СРСР почалися лише тоді, коли ця країна, власне, припинила існування.