Ідеальний, та від того більш бажаний результат — це відхід від сприйняття історії в Україні як лише набору дат та фактів про найважливіші події. На жаль, поки що, наприклад, у школах усе саме на такому рівні — таки хоч щось. Якось у відповідь на те, що я люблю історію та склав гарно ЗНО з цього предмету, хтось мені відповів: «То в тебе пам’ять, мабуть, дуже гарна!». Довго мені довелося пояснювати, що зазубрювати цифри, імена чи події абсолютно неефективно й фізіологічні особливості пам’яті тут ні до чого. Але, здається, тоді це було безрезультатно. Завчити якийсь фактичний матеріал з історії, звичайно, краще, аніж нічого взагалі не знати, але от як запобіжник від майбутніх помилок така стратегія навряд чи спрацює. Змінювати цей підхід — глобальна справа, якою мають займатись історики, розробляючи шкільні та університетські програми, доступно популяризуючи науку в суспільстві, потроху змінюючи стандарти. Наприклад, уже стає нормальною практикою, навіть на заняттях у школі, розглядати окремо позиції західної та радянської історіографії, аналізувати відмінності, розуміти, що підручникам не завжди можна вірити. І такі процеси на, скажімо, макрорівні актуальні, необхідні та мають довгострокову перспективу.
Читайте також: Ігор Гошовський про інтерес до родоводу
Але залишимо цей високий рівень спеціалістам і розглянемо рівень звичайних людей, який може формувати основу для глобальних змін. Впевнено переконаний, що інтерес до історії не виникає без надважливого початкового етапу — зацікавленості у вивченні долі різних поколінь власної родини. І тут навіть можна не наводити приклад успішних країн, де встановлення родинного дерева, дослідження десятків поколінь є масовою справою. Бо обґрунтовується все набагато легше — через банальну цікавість. Нам, звичайно, цікавіше дослідити себе самих, свою сім’ю, аніж гетьмана чи князя Київської Русі, хоч би якими важливими історичними постатями вони були. Відповідно якщо в українському суспільстві з’явиться така дуже корисна звичка чи традиція — зберігати родинну історію та шукати відомості про своїх предків, то з вивченням історії країни й світу проблем точно має бути менше. Бо наразі ми намагаємося перестрибнути перший рівень, не знаючи майже нічого про своє коріння, вивчаємо долю Наполеона чи Івана Мазепи. І тоді ці постаті чи пов’язані з ними дати стають лише об’єктом запам’ятовування до наступного екзамену.
Почавши свій шлях у вивченні історії з чогось апріорі цікавого — свого коріння, є великий шанс надалі побачити вивчення історії загалом досить цікавим для себе процесом. А тоді ці історичні постаті зможуть розглядатися все-таки як люди, а не просто імена на папері. Люди, що займалися не тільки підписаннями договорів, важливими битвами, а й звичайними людськими справами. Вони також мали родини, когось любили, а когось ненавиділи. Усе це формує історію, і головне — то цікаво й не потребує зазубрювання. Це шлях до встановлення аналогій, причинно-наслідкових зв’язків. Шлях до справжнього вивчення досягнень та помилок нашої історії, а отже, і до їх виправлення в сучасності.