Історичні проходи Конотопом

Що ви знаєте про Конотоп, окрім того, що там повно відьом? Принаймні було у XVIII столітті, про що повідав колись світу наш великий письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Сам він тих відьом не бачив, історію цю йому розповіли згодом, але це аж ніяк не означає, що відьми з Конотопа вивітрилися. Можливо, цілком навпаки. Принаймні люди, які мають хоч якийсь стосунок до цього містечка — жінку звідти, чи тещу, переконують, що популяція тільки збільшилася й розквітла.

Однак місто за останні століття зазнало таких грандіозних втрат і руйнувань, що не виключено, що відьми самі з нього повтікали. На мітли — і полетіли. Тут точно потрібне дуже ґрунтовне дослідження, щоб відповісти на це складне запитання. Та ще й із застосуванням найновіших технологій, а не так, як у сотника Микити Забрьохи: втоне чи не втоне.

Та й не відьмами єдиними. Конотоп, виявляється, ще та скарбниця історій, часто забутих, пошарпаних, перекручених, але цікавих і цінних. І їх гріх не почути. Бо це шматочок нашої великої історії, без якого картинка в голові точно буде неповною. Тим паче шматочок той вельми апетитний і майже не торканий. Блукаючи тут вулицями, спокійно можна стати першовідкривачем чи принаймні одним із небагатьох, кому пощастило бути посвяченим у якусь велику таємницю.

Моїм екскурсоводом по місту став Олександр Акуліч, який знає про Конотоп майже все й навіть трохи більше. Сьогодні він виконувач обов’язків директора Конотопського міського краєзнавчого музею імені О. М. Лазаревського, а до того як став музейником, просто безплатно проводив екскурсії рідним містом і втілював усілякі важливі краєзнавчі проєкти. Він може годинами водити гостей по Конотопу й весь цей час безперервно розповідати цікавинки. Сашко не професійний історик, за освітою — інженер-проєктувальник, але історія — його велика любов, і він нею буквально живе. Саме завдяки йому й таким, як він, Конотоп потроху повертається до себе, віднаходить себе й видобуває з глибин пам’яті свої скарби.

Від Києва до Конотопа 250 кілометрів по трасі, три години в авто чи потягом, не так уже й далеко. Проте навряд чи багато киян вибиралися коли-небудь сюди на вихідні. Розвіятися від великого міста, поблукати крученими вулицями Загребелля, подивитися на місце, де козаки москалям голови шаблями стригли, де цвіт московської, так би мовити, нації вдобрив наш і без того родючий чорнозем. Це дуже цікава й повчальна історія — і дуже актуальна сьогодні. Якщо її добре вивчити й правильно переосмислити, то зроблені висновки точно допоможуть нам перемогти кацапську заразу, яка руйнує нашу країну.

Але Конотоп не тільки про це. Хоч я їхав сюди побачити й розповісти, як місто переживає воєнне лихоліття, та зрозумів, що варто пірнути набагато глибше. Щоб збагнути й відчути це місто, треба обов’язково зануритись у його минуле, яке стараннями зайд, на жаль, добряче потерте й понівечене. За часи більшовицької окупації місто пережило жахливу зачистку історичної спадщини. Місцеві й заїжджі пролетарі так старалися, що не залишили майже нічого цінного, що нагадувало б про минулу велич Конотопа. Буквально стерли з лиця землі унікальні пам’ятки.

Олександр каже, що в старому центрі Конотопа залишилося приблизно десять відсотків історичної забудови, усе інше зруйновано. А з десяти великих храмів, які були в місті після більшовицького перевороту, знищили вісім. Тому «смутний i невеселий» виглядає сьогодні Конотоп, перефразовуючи класика, бо з перлини перетворився в занедбане постсовєцьке містечко, у якому вітер часу стирає останні сліди старої величі. І все ж таки сюди варто приїхати, і я розповім чому.

Хоча б для того, щоб помилуватися старими різьбленими віконницями на вікнах із розкішними візерунками. У Конотопі чимало давніх будинків, де ще збереглися такі дива. А ще побачити, як виглядають дерев’яні жалюзі на вікнах, яким півтори сотні років. Це майже неймовірно, але такі доволі складні механізми хтось колись додумався робити з дерева, і вони набули чималого поширення в місті. Іноді люди роками живуть у помешканнях, не знаючи, що на їхніх вікнах чи навіть дверях стоять такі диво-жалюзі. У Конотопі є будинки, яким понад сто років і в яких живуть люди. Деякі з них чудернацького планування зі сходами, що ведуть одразу на другий поверх, як у старій Одесі, тільки дерев’яні.

А ще тут збереглася легендарна чарочна, якій не менше ніж двісті років. Вона більшості відома як «Метро», і через неї пройшло не одне покоління конотопців. Збереглися двері, які пам’ятають молодого Казимира Малевича — майбутнього автора відомого шедевру «Чорний квадрат». Кажуть, у крамниці, до якої вели ці двері, він продав першу картину. 2023 року Олександр з друзями відреставрував ці двері, відновив дашок над ними й навіть знайшли оригінальну дверну ручку. «Тепер ручка виконує бажання», — каже Сашко. Уже не одна людина після екскурсій телефонувала йому й дякувала за те, що загадані бажання здійснились.

А ще неподалік дверей Малевича можна подивитися, як виглядає справжній американський гідрант, як у голлівудських фільмах. Брутальний американець патенту 1897 року. В Україні всього шість міст, де є такого відкритого типу гідранти. У Чернівцях ще з часів Австро-Угорщини, по кілька в Одесі, Харкові й Києві, у Гуйві коло Вінниці, де була резиденція Гіммлера «Гегевальд», символічний у Сумах, поставлений нещодавно, і вісім гідрантів у Конотопі. Деякі навіть працюють.

Майже зберігся в Конотопі будинок, де під час Російсько-японської війни (1904–1905) проживав японський військовий аташе, якого вислали з Петербурга. Коли японці почали в промислових масштабах громити кацапів на Далекому Сході, йому заборонили перебувати у великих містах Російської імперії, тож він подався до Конотопа. Ще до середини двотисячних у будинку працювали якісь державні установи, потім вони виїхали і, як це зазвичай буває, сталася пожежа. Через те що нікому до нього не було діла, будинок почав розвалюватися й нині перебуває в аварійному стані. Теоретично його можна відремонтувати, на ньому також є унікальні дерев’яні жалюзі та красиві віконниці, але немає охочих.

А ще в Конотопі є дуже великий аеродром. У часи Другої світової війни тут базувався штаб другого флоту люфтваффе й місто фактично відігравало роль технічного авіаційного хабу. Звідси німецькі літаки летіли бомбардувати Москву, сюди поступали всі машини, які призначалися для роботи на Східному фронті, проходили обстеження, доозброєння й відправлялися на інші бази від Кавказу до Північного моря. Сьогодні аеродром не використовують, бо надто близько до фронту. Та й злітна смуга, яку під час відступу пошкодили німці, непридатна до роботи. Зате тут працює унікальний музей авіації, в експозиції якого представлено чимало гелікоптерів, зокрема єдиний у світі збережений повітряний пункт управління Мі-22, багато авіаційних агрегатів, колекція військових форм різних часів тощо. Та, мабуть, найцікавішим експонатом є не так давно відреставрований і відкритий активістами-краєзнавцями унікальний підземний бункер люфтваффе, у якому відтворено все з точністю, як було в роки Другої світової війни.

З тих часів, до слова, збереглося й чимало цікавих фото, з яких, наприклад, можна дізнатися, що в центральному парку Конотопа навпроти тодішнього Будинку Рад, а нині — центру дитячо-юнацької творчості, що біля міськради, у роки війни був великий цвинтар солдатів рейху. За даними Фольксбунду, німецької гуманітарної організації, яка опікується похованнями вояків за межами Німеччини, цвинтар був заповненим, але фактично під час розкопок 2017 року там виявили порожні ями, каже Олександр. Не виключено, що тіла покійників під час відступу німці зуміли якось евакуювати. Хоча, можливо, зачистка — справа рук піонерів, які оселилися в Будинку Рад після війни.

Зрештою, нічого особливого. Із цвинтарями в конотопського пролетаріату якось не дуже складалося. Їх тут за часів совка чомусь традиційно руйнували. Наприклад, центральний кінотеатр міста стоїть на цвинтарі, бо іншого місця для його будівництва не знайшлося. Кілька старовинних єврейських кладовищ, де нібито були могили аж п’ятьох цадиків (в Умані, куди відбувається масове паломництво, похований один), також зруйновані. На території одного кладовища сьогодні меморіал, на території іншого — торговий центр.

А ще перша багатоповерхова кам’яна будівля, яку збудували в Конотопі, — це тюрма. Вона триповерхова, зведена 1857 року. За місцевою легендою, цю тюрму побудував колись один єврей, щоб так відкупитися від ув’язнення, яке йому загрожувало. Наскільки правдивою є ця легенда, не знаю, але чому б і ні. В’язниця, до речі, досі працює. Ще донедавна була чоловічою, але більшість мешканців зголосилася в ЗСУ, місце звільнилось і сюди перевезли жіночу з-під Харкова.

Неподалік тюрми є, мабуть, найцікавіший туроб’єкт Конотопа — гіперболоїдна водогінна вежа архітектора Шухова, збудована 1929 року. Вона була основним елементом місцевого водогону, але прослужила недовго. Її було пошкоджено 1943 року, і вона більше не відновлювалась і просто стояла собі, поки у 1980-х роках її не почали використовували як телевізійну вежу місцевого телебачення. Конструкція вежі — однополосний гіперболоїд обертання, створений 25 парами металевих кутових стрижнів. Стоїть на кільцеподібній залізобетонній основі діаметром 16 метрів. У верхній частині башти є кільцеподібний металевий майданчик для бака, до нього ведуть гвинтові сходи. Висота вежі еквівалентна висоті одинадцятиповерхового будинку. Звідси все місто видно як на долоні, тож мешканці використовують її як оглядовий майданчик. Ну і як адреналіновий детонатор. Вежа сьогодні перебуває не в найкращому стані, тож підняття наверх — іще та розвага. Олександр Акуліч каже, що хоче реставрувати вежу, щоб залазити на неї було більш безпечно й усі охочі могли помилуватися з її висоти красою міста.

В Україні, до слова, таких гіперболоїдних об’єктів збереглося близько десятка, але кожен особливий. Деякі з них, скажімо, дніпровські маяки на Херсонщині, на жаль, опинилися під окупацією і невідомо, у якому вони стані. Вежі такого типу були популярні в першій половині ХХ століття, бо за малої ваги конструкції вони витримують набагато більші навантаження, ніж цегляні.

Точної дати народження Конотопа не знає ніхто. Зате відомо, що 2024 року виповнюється 390 років від першої згадки про місто або радше про укріплення на прикордонні з Московією. У жовтні 1634 року король Речі Посполитої Владислав IV Ваза надав землевласнику Миколі Цетисову та його нащадкам у володіння землі під Конотопом… Десь тоді на місці злиття двох річок — Єзуча та Конотопки — будували фортецю, яка стане потужним форпостом Речі Посполитої.

Історики стверджують, що фортеця не з’явилася на порожньому місці. За півтори сотні років до того на цій території було поселення часів Київської Русі, яке дехто схильний ідентифікувати як літописне місто Липовицьк, що було центром однойменного князівства. На жаль, коли в другій половині XX століття забудовувалась територія старого міста, ніхто не проводив археологічних розкопок, тож великий культурний історичний пласт, який міг би багато розповісти про це, було знищено. Покопати археологам вдалося вже на межі міленіуму десь у районі старого базару, і тоді, кажуть, було таки віднайдено деякі докази на користь цієї гіпотези. Але справжні дослідження, схоже, ще попереду.

Варто також не забувати, що після монголо-татарської навали ці краї були малолюдні й заселялися в XVI–XVII столітті повторно, переважно вихідцями з Правобережної і Західної України. Олександр Акуліч каже, що козацька старшина в Конотопі в більшості була родом з Коростенщини. Це, зокрема, підтверджує багато прізвищ, які тотожні з тими теренами. А за 22 кілометри від Конотопа є село Старий Самбір, назва якого дивно нагадує назву містечка на Львівщині, неподалік якого в селі Кульчиці народився козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Цілком можливо, що заснували його саме вихідці з Бойківщини й назвали так на згадку про малу батьківщину. Власне, це типова практика в переселенців.

Залишки валів і ровів конотопської фортеці збереглися донині, і по них можна полазити, якщо є бажання. Фортеця була майже квадратною, проіснувала до 1816 року. Виглядала, як і більшість форпостів на Лівобережжі: рів, земляний вал і частокіл. У найбільш захищеній частині — панському дворі, або дитинці — була скарбниця, порохові склади, будинок полковника. Щодо існування під фортецею підземних ходів можна й не сумніватися: провали ґрунту на території старого міста — явище звичне.

Збереглося й річище Конотопки, у болотах якої в’язли московські вояки, коли 9 травня 1659 року штурмували фортецю Конотоп. Нині Конотопка, щоправда, нагадує звичайний рівчак, у якому вода з’являється лише навесні й восени, як ідуть дощі. На те, що тут колись була річка, вказує хіба що специфічний рельєф, хоч і забудований, і ледь помітний місток, якому вже понад 130 років.

За легендою, яку вигадала колись російська пропаганда, назва Конотопа й, відповідно, річки Конотопки, походить від цариці Єкатєріни ІІ. Мовляв, їхала цариця, у неї потопли тут коні й вона назвала це місце Конотоп. Проблема лише в тому, що не причетна ніяка Єкатєріна до заснування міста, бо зійшла на трон більш як на століття пізніше, аж 1762 року. От до чого вона причетна, так це до знищення козацького самоврядування на цих землях і початку їх нещадної русифікації. Але творців імперських міфів такі дрібниці, звісно, ніколи не цікавили.

З моменту заснування, чи то перезаснування, і аж до другої половини ХІХ століття, коли до міста прийшла промислова революція, Конотоп був типовим козацьким містечком, у якому козаки становили переважну більшість населення. Уже із середини XVII століття, з часів Хмельниччини, стало сотенним містечком, яке, стоячи на перетині шляхів, інтенсивно розвивалося. І не лише як форпост, а й як великий центр торгівлі.

Головним обов’язком конотопських козаків, звісно, була військова служба, яку більшість із них відбували в складі Конотопської сотні Ніжинського полку. Але у вільний від походів і війн час вони, як і всі нормальні люди, вели господарство. Хто мав землю, працював на ній, більш заможні займалися винокурінням, бджільництвом і торгівлею, але переважно козацька братія володіла ремеслами: кушнірським, шевським, ткацьким, кравецьким, ковальським, гончарським.

Про ті далекі часи в Конотопі нагадує цілий район Загребелля, який дивом зберігся якщо не в первісному вигляді, то в досить наближеному. Можливо, тому що був далі від центру міста й нікому руки не дійшли до його перепланування. Олександр Акуліч каже, що Загребелля — це скансен часів Гетьманщини, його вулички майже не змінилися з 1600-х років, в’ються, як і колись, вигинаючись хоч на 80, хоч на 180 градусів. А будинки переважно середини XIX століття хіба трохи осучаснені, бо на дворі все-таки XXI століття.

Власне, про своє козацьке походження мешканці Конотопу не забували ніколи. Це підтверджують численні документи, скажімо, на право власності. Виявляється, козацький стан був ліквідований лише 1927 року (не минуло ще й 100 років), і до того часу нащадки козаків не соромилися вказували, хто вони, якого стану. Підписуватись: козак такий-то…

Спорудження Київсько-Курської залізниці в другій половині XIX століття (1861–1868) через Конотоп дало місту інтенсивний поштовх до розвитку, але водночас суттєво змінило його. І не лише кількісно, а і якісно. На засновані тоді в Конотопі залізничні майстерні приїздили працювати робітники навіть із сусідньої Курщини, відповідно, кількість російськомовного населення зростала. Залізничні майстерні, до слова, які за совка гордо перейменували в Конотопський вагоноремонтний завод (КВРЗ), дожили навіть до наших днів. Але десь із 2017 року старовинні будівлі, пам’ятки місцевого значення нові власники почали розбирати. Тепер кожен, хто приїжджає в Конотоп поїздом, може помилуватися мальовничими руїнами за вокзалом, які нагадують чи то давньоримські терми у Вічному місті, чи то руїни Бахмута або Авдіївки.

А ще в Конотопі була залізнична станція першого класу, яка мала змогу приймати царських осіб. Таких станцій на цій гілці було всього три: в Києві, Конотопі й Курську. Будівля її не збереглася, німці зруйнували станцію під час відступу 1943 року. Вони тоді взагалі багато чого знищили, а вже коли відступили, то радянська авіація ще для певності зачистила Конотоп килимовими бомбардуваннями.

Про ті страшні події залишилися спогади безпосередніх учасників як з одного, так і з іншого боку. Доволі цікаво описав своє перебування в Конотопі відомий французький ілюстратор Гі Мумін, який був легіонером дивізії «Велика Німеччина» й помер 2022 року. У книжці «Забутий солдат» він розповідає, як через неможливість евакуювати склади, забиті продуктами й продовольством, він і його товариші тяли звідти все, що могли винести. Набивали кишені цигарками, шоколадом, консервами, адже склади все одно мали знищити.

Під час совєцької окупації Конотоп славився як потужний індустріальний центр. Окрім КВРЗ, тут був ще один гігант — КЕМЗ, Конотопський електромеханічний завод, один з двох в СРСР, який спеціалізувався на виробництві повного спектра обладнання для шахт: від балок до автоматичних систем. Ці два гіганти між собою конкурували й активно розбудовували місто. Наявність трамвая в Конотопі — також їхня робота. КВРЗ і КЕМЗ скооперувалися, збудували колію, і 1949 року в місті з’явився трамвай, а потім ще й пам’ятник трамваю.

А втім, совковий період не варто ідеалізувати й сприймати як золотий час. Якраз навпаки, це був час нищення міста й утрати його ідентичності, яку містяни, схоже, досі не можуть віднайти. Одна з останніх сутичок боївки УПА на Конотопщині з військами НКВС, кажуть, була аж у 1950-х роках  під Кролевцем. Повстанський антибільшовицький рух тут, звісно, не був таким масовим, як на Західній Україні, проте місцевим феноменом стало те, що ряди підпілля дуже часто поповнювали червоноармійці, які демобілізувалися. Люди поверталися додому з однієї війни й вступали в ОУН чи повстанські загони, щоб знову стати учасниками іншої війни. Таких людей були сотні, і це багато про що говорить.

В історії Конотопу є ще чимало трагічних і комічних сторінок, є події та люди, якими можна пишатися, а є й таке, за що соромно. Розповісти все цікаве в одному тексті неможливо. Але ще більше в історії цього міста є білих плям, які треба потроху заповнювати й розкривати. Бо, повірте, воно того варте.