12 липня 1941 року німецька служба безпека вбила понад два десятки євреїв у лісі біля Дрогобича. Пізніше знайдені тіла випадково прийняли за замордованих в НКВД українців, яких радянська влада знищила при відступі із Дрогобича. 23 липня 1941-го їх поховають як християн греко-католиків. Таких історій, як ця, з якої канадський історик Ян-Пол Химка розпочав свою лекцію в межах виставки “(не)означені” можна нарахувати сотні протягом довгого і кривавого XX cтоліття. Зокрема, їх багато на території нашої країни, що належить до тієї частини Європи, яку історик Тімоті Снайдер назвав “кривавими землями” – місцем, де нацистський та радянський режими “перетворили людей на числа”.
Читайте також: 100 років боротьби через 10 провідників
Виставка “(не)означені” цікава за своїм форматом. Вона поєднує візію художника і текст дослідника, точніше дослідників. Серед них філософи, історики, антропологи, психіатри. Всі вони по своєму проживають, досліджують, дискутують про “(не)означених”. Хтось, бачить їх, коли говорить про нову географію, ландшафт. Наприклад, австрійський історик та журналіст Мартін Поллак говорить про “отруєні пейзажі”, що постійно відсилають нас до минулого. “Ці пейзажі всюди. Отруєні невимовним. Це можуть бути поля, на які я дивлюся з вікна своєї бібліотеки. Ліси біля мого австрійського села. Зелені долини Словенії. Схили українських Карпат”, – пише він у супровідному тексті до виставки. Для американського історика Кейт Браун “кожна мапа – це трактат про насилля”. Для когось із них “(не)означені” – це про пам’ять та ритуал оплакування жертв.
Візуальна частина виставки – це роботи українського художника Нікіти Кадана. Вони складаються з трьох серій: “Хроніки”, “Погром” та “Ландшафт”. Кадан опрацьовує фотографії найкривавіших моментів в історії XX століття. Деякі із робіт Нікіти Кадана на виставці, зокрема, пов’язані із Львівським погромом 1941 року. Під час відкриття виставки директорка Центру міської історії Софія Дяк відзначала складнощі звернення до цієї теми, коли “треба було вийти поза межі етнічного”, говорити про події, а не виправдовувати.
Читайте також: Інша Донеччина. Поети, який стратили
Кадан відзначає, що розпочав створювати серію робіт, що склали основу візуальної складової виставки ще на початку минулого року. Те, що надихнуло художника на створення цих робіт, у чомусь схоже на ту “неозначеність” жертв, про яку говорить дослідник Ян-Пол Химка. Зокрема, відоме фото людини із понівеченою багнетами спиною. У фотографії є два протилежні підписи залежно від ресурсу, на якому його розміщували. Одне з них: “Б. Івахів, закатований поляками на Радехівщині”, інше – “Кароль Імах, убитий вояками УПА”. І таких фотографій, які залежно від ідеологічної забарвленості дискусії, мають різні підписи є безліч.
Кадан визнає, що оскільки він художник, то у нього специфічна оптика для читання історії, “з дилетантської позиції”. Однак, те з чим він прагне мати справу – це історичне повітря. “Історичне повітря – це матеріалізація недовіри”, – каже художник, тому його виставка не про минуле, а про сьогоднішній день.
Історична виставка, що має дві співмірні складові, – візуальну та текстову – це свого роду виклик і для її творців, і для відвідувачів. Вона потребує іншого занурення та глибшого осмислення і часом залишає ще більше двозначності від побаченого та прочитаного. Але точно закарбовується в пам’яті як і “(не)означені”.
Фотографії Ірини Середи та Матвія Пограничного