У 1900-х австрійські прикордонники затримують Йозефа Лея. Хлопака перебрався жінкою і десь нарив собі виїзні папери на ім’я Марії. Йозеф і Марія! Хотів іммігрувати до Бразилії. Затриманий виявився дезертиром із чернівецького піхотного полку. І на цьому кумедна частина пригоди закінчується. Наступного дня арештували батьків Лея за організацію втечі для сина, усіх жорстко покарали. Цю байку розказує Мартін Поллак у репортажній прозі «Цісар Америки». Лише одна з обширу історій трудової еміграції з Галичини до США, у якій акцентують на буднях найбіднішого регіону імперії, а не на звичних для сучукрліт уявленнях про лагідну «бабцю Австрію». На цю ж тему націлена «У пошуку Єви»: книжка розказує про втечі зі злиднів імперії за будь-яку ціну й про важкі наслідки добровільного та не дуже повернення.
Крута історія, еге ж? Тільки про Лея ми знаємо лише факт спроби перетину кордону, далі має включатися читацька уява: як потрапив у військо, де взяв документи, які стосунки з батьками, де почув про Бразилію. Так роблять репортажі: залишають на розсуд читача те, що не можуть довести. Історії Єви Ориняк пасувало б бути епізодом у чомусь на кшталт «Цісаря» Поллака, чесно. Там, де на одному боці спектра випасаються авантюристи типу Йозефа (за вчинки яких тут-і-зараз розплачуються родини), а на іншому — зачаїлися тихоні Єви (життя і смерть яких впливає на силові поля роду навіть тоді, коли нащадки давно про них забули).
Та в чомусь літератор Беспалов авторитарніший і тим самим милосердніший за репортажиста Поллака: український автор заповнює простір, відведений для роботи уяви, вигадує за нас, чим заповнити лакуни в давно забутих історіях. Так роблять романи-реконструкції. Отже, Єва стає самостійною історією, а не епізодом у репортажі: у такого способу розказувати про історію є переваги та із цим таки й проблеми (а в книжки Беспалова проблеми є — і то грубі).
Містечко Централія в Пенсильванії відвідує український професійний мандрівник Максим. 2013 рік. Нині від міста залишилася греко-католицька церква на пагорбі, з якої від гріха подалі вивезли церковні книжки, лавка для спраглих фото туристів, гар-дим і чотири кладовища. Шахтарське містечко припинило існувати через підземну пожежу, що почалася 1962-го й триває досі (передбачають, що палатиме ще чверть століття). На кладовищі Максим, який змалечку має слабкість до руїн і закинутих будівель (тому, власне, й завітав до Централії), бачить надпис українською на надгробку: Єва і Марія Л. Ориняк. Обидві жінки походили із села Сможне й померли того самого року — 1918-го. Марії було шість, Єві — двадцять сім, вони мати й донька, напевно. Десять років по тому Максим збирає інформацію про Ориняків. Відвідує село, звідки вони виїхали. Списується й зустрічається з їхніми нащадками або з тими, хто може ними бути, — у США та в Україні. Відвідує архіви в нашій країні, а з електронними працює в Штатах. Консультується з істориками. Знову повертається до Централії. Нарешті він дізнається, ким були ці жінки, як вони опинилися в Америці, від чого померли й хто залишився за ними тужити — і все те нам перекаже. (Не буду псувати сюрпризів, бо та третина «У пошуках Єви», яка розказує власне про Єву, цікавезна).
Один з потужних моментів роману-реконструкції Беспалова: сам процес пошуків інформації про Єву стає частиною її життя, ба більше, лише цей детально документований пошук і є її життям. Існування, даруйте, дискурсивне; неіснування, власне, теж. Такий підхід — дослідження джерел плюс реконструкція події на їхній основі — у прозі може давати блискучий результат. (Історичний роман Лорана Біне «ННhН» — найочевидніший тому приклад, напевно).
«Єва» непослідовно тримається заявленого способу, але там, де його використали, вона працює ідеально — на правах роману-реконструкції. Дослідник щойно дізнався про еміграцію братів Ориняків — гоп і ми опиняємося серед пасажирів трансатлантичного рейсу. Дослідник здобув підтвердження, що Єва та Марія померли від іспанки, — вжух і ми серед уцілілих на великій війні людей, що живуть під загрозою пандемії, вивчаємо разом санітарні заходи й статистику смертності. Єва не вперше намагалася емігрувати — овва й ми поруч із нею намагаємося пройти фільтрацію мігрантів на Острові Свободи. Ориняки поселяються в Централії — ми занурюємося в історію «іржавого поясу» США.
А за таким підходом — документ плюс реконструкція — стоїть визначальний культурний феномен: перетворення людини на історію про неї.
У пролозі є одна сцена, якась, на перший погляд, до несмаку готичненька. Максим завмер біля могил Ориняків і відчуває, як його торкнулася холодна долоня. Автор пройшовся по могилі героя. Усі здригнулися. Але от у чому річ. Усе, що може довести існування Єви, — надпис на могилі й оцифровані архіви з актами громадського стану (на ancestry.com). Кладовища й документи. Там, де упокоїлося тіло, і там, де зберігаються історії про людину, коли вона перестає бути тілом та стає записом. «У пошуках Єви» почнеться на кладовищі, а закінчиться документом з архіву. Папери врятували з Централії, цвинтарі тут залишилися свідчити про те, що місто колись жило. Архіви довго будуть недоступні для Максима: через пандемію їх не можна відвідувати в Україні й до них не долетіти в США. Кладовища й архіви тут — не лише альфа і омега людського життя, а й два різновиди пам’яті: щось типу різниці між мимовільним пригадуванням і вольовим спогадом. Отож сцена з дотиком холодної долоні на могилках набуде притомнішого звучання, якщо читати далі книжку про архівні пошуки як спробу надати тіло жінці, від якої не залишилося навіть історії. Через розповідь, звісно.
Зафіксована історія і розказана історія — то докорінно різні підходи, це ж ясно, правда? Різницю між ними в Беспалова проілюструє один кумедний насправді момент. Максим-оповідач досліджує перепис населення в Централії та не знаходить там Ориняків (а мусять бути). Але тут в око впадає величезна кількість Воллі, у яких чомусь рідною є русинська мова. І він вирішує перевірити, чи не приписали українських емігрантів до іншої великої національної групи тамтешніх робітників — до ірландців. Так і є, там знаходиться родина рутенців на прізвище O’Renoch. Дотепно й з глибоким смислом. І коли Максим включає в історію Єви свідчення (на рівні прямої мови) своїх приятелів, як вони перенесли ковід чи яким мав бути для них день 24.02.22, якби не почалася велика війна, то тут так само йдеться про різницю між фіксацією і розповіддю. Історію Єви розказують. Свідчення про те, у кого була яка температура під час хвороби, — фіксують. У чомусь це навіть дотепніше за О’Риняків.
Тим часом, поки Максим збирає фрагменти із життя Ориняків, додумуючи те, чому не може знайти документальні підтвердження, його заносить у, на перший погляд, не дотичні до сюжету «ліричні відступи» — власне вставні есе (є тут ще мемуарні фрагменти, про них окрема розмова).
Він міркуватиме про те, як спростив дослідницьку роботу письменника інтернет. Максим розкаже, що соціальні мережі скоротили між нами дистанцію і деперсоніфікували одночасно. Природно багато говоритиме про епідемії, адже сам живе під час ковіду, а на долю Єви випала іспанка. Він роздумуватиме про війну — з тих же причин. І очевидно, що знову й знову рефлексуватиме міграцію. А якщо треба вичленувати найменшу одиницю «У пошуках Єви», то це буде шлях, буквально: водні, залізничні, авто- й авіатраси. Опис битої дороги десь у Карпатах, який розтягнувся на кілька сторінок, зрештою має свій зміст і сенс. Бо мало-помалу всі ці есе, що містить роман-реконструкція, розкривають культурний контекст, у якому людина стає розповіддю про людину (а часом і навпаки).
Інтернет, соціальні мережі, пандемії, світові війни, міграція — метонімічні поняття. Кожен з них і вони разом означають глобальність та глобалізацію, принципову прозорість кордонів, яка раптом може стати абсолютно нездоланною. В одній зі сцен розкішне авто з бравим водієм несеться розбитою карпатською ґрунтовкою паралельно трасі Київ — Чоп до переїзду, де є хутір і живе людина, з якою треба поговорити. Сутеніє. Поки вони долають той десяток кілометрів, падає ніч. От авто стоїть напроти будинку, де вже запалили світло, а у двір випустили собак. І ніхто не ризикує вийти й постукати в браму: уночі в дім незнайомців не пустять… Розумієте, про яку нездоланну прозорість я тут говорю?
Історія загубленої в мертвому містечку в США могили українки німецького походження й австрійського підданства раптом стає кейсом глобального сучасного світу. І це таки красиво зроблено.
А тепер про головну проблему «Єви». Мова йде про ті дві третини книжки, у яких вона чомусь перетворюється на мемуари. Про Єву замало інформації, хоча та цікавезна. Про Максима — забагато, і вона до непристойного зайва.
Десь на середині книжки Беспалов чомусь полишає спробу реконструювати життя емігрантки з Галичини й починає натхненно мало не по хвилинах переказувати життя Максима. Ідея в принципі симпатична: два непримітні персонажі, які опинились у вирі катастроф, перегукуються через століття. Але з реалізацією проблеми: отруту визначає доза, як то кажуть. (І ні, я зараз не про міркування від сорокарічного чоловіка, що коли росіяни ввійдуть у Львів, він кучерявими стежками вшиється через кордон, і тим часом дуже нудиться на письменницьких резиденціях. Йому шанс-от втрачати не можна, поки Україною так жваво цікавиться світ, а в післяслові за все подякує ЗСУ. Я не цільова аудиторія таких послань, то й ігнорую їх). А от нескінченні самоповтори…
Перша вакцина від ковіду — три десятки сторінок з довгим переказом усіх реплік лікарки й захвату автора від пережитого, який мало із чим можна порівняти. Детальні описи кожного чхання, будьте до них готові. «Я сів працювати й нічого не написав, тому пішов читати фб» — цей сюжет назбирає ще з пів сотні сторінок. Історія про те, як Максим надибав могилу Єви, повторюється вісім разів — часто з дослівними збігами. А це я вам ще не розказала про захопливу пригоду на кілька сторінок «Як я постригся, коли послабили карантин». В одному хорошому кіно про такий авторський стиль жартував чорноротий полковник: «Історія моєї шкіри. Том третій».
Назва книжки відсилає, зокрема, до багатотомного багатослівного автофікшену Марселя Пруста. Тож цей балакучий Максим у «Єві» може бути іронічним омажем Беспалова герою «У пошуках втраченого часу». Обоє готові утопити читача в деталях чужого життя — ба більше, життя людини-спостерігача, що десятиліттями готується писати геніальний роман, який ніхто так і не дочекається. Омаж — най і на рівні дотепу — я враховую. Але все-таки твір Пруста цікавий не тим, чим снідав оповідач (при всій повазі до сніданків).
Централію в 1960-х підпалили, бо використали стару шахту для того, щоби спалити сміття після великого міського параду. Поклади вугілля зайнялися — і гопа: замість міста — чотири старих кладовища. Історія, що почалася зі сміття. Це слово антропологи визначають як «речі не на своєму місці»… Я ось подумала, куди прикордонники поділи сукню, яку зняли з Йозефа Лея? Віддали в пункт переробки? А хтось доношував весільне вбрання Єви, у якій її зазнімкували на єдиному фото, що збереглося? Перешили на щось? Уже ж точно не спалили.