Дослідник і популяризатор східноєвропейської історії Іван Гоменюк записав свої багатолітні нотатки на манжетах історії Галичини, Буковини та Закарпаття як книжку з назвою «Мурашник». Розібратися в складній багатокамерній будові мурашника непросто, але спробуймо.
Турбота про громадян як запорука стабільності держави
Автор починає з короткого екскурсу в давню історію династії, коли Габсбурґи ще не могли похвалитися родоводом, як у давніх монархів, однак у XIII столітті отримали шанс стати першими в Австрії. Далі були віки спроб об’єднати під одним скіпетром землі Священної Римської імперії, Чехії, Угорщини й низки інших теренів. Позмагатися було за що: «серце континенту, багате містами, рудниками, лісами, підперезане торговими шляхами, сповнене шумом військових таборів, базарних площ, свят і паломництв».
Габсбурґи мали свої непрості стосунки з турками. Як і в українській історії XV століття, османська загроза була визначальним фактором для імперії Габсбурґів. От тільки, на відміну від українських земель, володіння Габсбурґів захищала ціла коаліція християнських монархів. Після двох століть спільної боротьби з агресором європейські володарі взялися за переділ сфер впливу, і Центральна Європа на тридцять років стала ареною бойових дій, забравши життя восьми мільйонів людей.
Потому, у XVII–XVIII століттях, для Габсбурзької монархії настав час становлення абсолютизму, бюрократизації та військових реформ. Черговим випробуванням виявилася Війна за австрійську спадщину після смерті імператора Карла 1740 року: попри обіцянку визнати за монарха його доньку Марію-Терезію, європейські правителі заходилися ділити між собою австрійські володіння. На відміну від Станіслава Понятовського, на очах у якого розчленували Річ Посполиту за три етапи, Марія-Терезія втримала державу, утратила багату Сілезію, натомість здобула нові землі на сході — насамперед Галичину й Буковину.
Автор зауважує, що терезіанська та йосифінська епохи заклали фундамент для спільного й порівняно мирного співіснування націй і культур у Центральній Європі протягом наступного століття. Стабільності сприяли підтримка торгівлі й сільського господарства, обмеження розкоші, реформа марних посад («Нам би таке!» — нотую подумки), упорядкування фінансів, скасування панщини, відкриття лікарень, реорганізація армії. Парадокс у тому, що головною метою реформ була централізація влади, а не турбота про підданих, однак побічно їхнього добробуту теж було досягнуто.
Призначення в Галичину ставало для урядовців майже вироком, бо «тут не було навіть доріг, лікарень, шкіл та мануфактур, не кажучи вже про театри чи музеї».
Ерцгерцогиня Софія із сином Францом-Йосифом, 1832
Автор не транслює ані віктимний наратив про «загарбання», ані стокгольмський — про «славну бабцю Австрію». Він пише про «колонізацію (у позитивному значенні цього слова)». Це, за теоретиком постколоніалізму Едвардом Саїдом, і досі колонізатор, що представляє себе цивілізатором. Однак проти досвіду російського колоніалізму інший об’єктивно видається менш травматичним. Іван Гоменюк показує, як працювала «імперія здорової людини»: послідовно впроваджувала для зміцнення держави реформи, які водночас сприяли покращенню життя своїх підданих. Перший розділ книжки — це радше погляд на те, як функціонувала держава, а не кут зору пригнобленого бездержавного народу.
Подолавши османську загрозу й територіальні зазіхання сусідів, держава Габсбурґів постала перед новим викликом — зростанням національної свідомості народів, що мешкали в імперії. Тут красномовною є характеристика Франца-Йосифа I, який зійшов на престол під час Весни народів: «вирощений на ідеалах абсолютизму і служіння призначенню свого роду, він змушений був миритися з тим, що світ неминуче змінився». Події 1848–1849 років для українців стали важливим прецедентом боротьби за визнання, однак суб’єктами політичного життя вони так і не стали: зрештою в обмін на лояльність до престолу Відень зробив ставку на польських магнатів і шляхту, ігноруючи інтереси рутенів-українців. Далі тривали «Азбучні війни» за заміну кирилиці латинкою, Росія відпрацьовувала свій інструментарій підкупу й підступу, підгодовуючи москвофілів.
Іван Франко з членами Чернівецького студентського товариства, 1913. ЦДАВО
Чи не найцікавішу сторінку цієї хроніки становить співпраця галичан з наддніпрянцями. Як формувалася національна ідея на землях, розділених між двома імперіями? Іван Гоменюк наводить різні приклади взаємонасичення фінансами, людьми та ідеями. Так полтавська поміщиця Єлизавета Милорадович, тітка майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, профінансувала створення «академії наук бездержавного народу» — товариства імені Т. Шевченка (спершу літературного, згодом наукового). З 1860-х галицька молодь зачитувалася Шевченком і пізнавала міф козацтва, яке на цих теренах героїчним не було. Ба навіть брошура наддніпрянця Миколи Міхновського «Самостійна Україна» побачила світ 1900 року саме у Львові зусиллями Лонгина Цегельського. Кінець ХІХ століття став також часом зародження українського жіночого руху в Галичині, і тут теж не обійшлося без співпраці галичанок і буковинок з наддніпрянками.
Ліворуч Ольга Косач (Олена Пчілка), праворуч Наталя Кобринська. Листівка кінця ХІХ століття
Ще один украй важливий висновок автора: тодішня проблема західних українців у спілкуванні з державою полягала у відсутності власної еліти. Габсбурґи розмовляли з тими, хто має статус. Поява Андрея Шептицького з графським титулом у Галичині й нащадка руського боярського роду Миколи фон Василька на Буковині відчинила двері до владних кабінетів.
Атентат, учинений Мирославом Січинським проти поляка графа Потоцького, намісника Галичини, набув європейського розголосу: довелося визнати, що українці не лише існують, а й ладні відстоювати свої позиції. Окрім нашумілих подій, автор розказує і про життя типових містечок Галичини, зростання внутрішньої мобільності підданих імперії, забудову, рекрутство, багатоголосся й соціальні проблеми, що, однак, не зашкодили постанню габсбурзького міфу після падіння імперії.
Велика війна
У війні, у якій взяли участь 38 з тодішніх 59 держав, українські землі були однією з головних арен протистояння. Розділ про Першу світову автор починає з міркувань про контексти й причини. Чи чули ви про проєкт «Сполучених Штатів Великої Австрії», до яких, зокрема, мали ввійти як автономні штати Західна Галичина (польська) та Східна Галичина (українська)? Книжку з такою назвою 1906 року видав трансильванський румун Аурел Попович, і ерцгерцог Франц Фердинанд її докладно студіював. Однак не судилося.
Війна, на переконання автора, розпочалася не через політичне вбивство, а через те, що ключові гравці — передусім Німеччина, Росія та Франція — приховано чи явно її бажали. А решта країн, як-то Австро-Угорщина, Італія, Об’єднане Королівство й далекі США, опинилася в окопах поза власним бажанням.
Цікаво, що до Львова звістки про сараєвське вбивство прийшли під час Шевченківського свята, організованого товариствами «Сокіл», «Січ» і «Пласт» для засвідчення української присутності в Галичині й спорідненості з наддніпрянськими українцями. Марширували тут і озброєні січові стрільці, члени парамілітарної організації, створеної напередодні в передчутті війни й під враженням від повстання аналогічних польських формувань на чолі з Юзефом Пілсудським.
Бездержавний народ, розділений між двома імперіями, був приречений воювати в обох таборах: у Російську імператорську армію було мобілізовано від 3,5 до 4,5 мільйона українців, у збройних силах Австро-Угорщини служили від 300 до 400 тисяч українців.
Візит імператора Карла I в Снятин, липень 1917 року. Крайній праворуч Вільгельм Габсбурґ
Розділ про Першу світову — це історія про першу російську окупацію, мародерство, переслідування за «мазепинство» й військові злочини: стиль ведення війни не змінювався в росіян протягом століття. Це битва за Київ за участі «Січових стрільців». Це битва за Львів із залученням усіх засобів з польського боку. Це постання й утрата державності.
Зрештою, Перша світова, яка є найпоширенішою темою історичного фікшну й нонфікшну в Європі, досі не відрефлексована як належить в українській культурі.
Боротьба триває
Західноукраїнські землі поділили ті, хто з ласки Антанти опинився в колі країн-переможниць. Польська й Чехословацька республіки постали в останні дні Першої світової війни, однак їхні лідери спромоглися переконати західних колег у потребі незалежності, а вояки їхніх легіонів підкріпили це збройно.
Українці втратили державність, а сусіди не лишили без уваги їхню відчайдушну боротьбу й прагнення об’єднати українські землі в одну державу. Тож національна політика Польщі та Румунії, які дрейфували в бік авторитаризму, була відповідною. Чехословаччина мала більш ліберальний режим, тут українцям удалося заснувати заклади вищої освіти й налагодити культурне життя. Та це не була своя держава, і свідомі українці, яких ставало дедалі більше, те розуміли й готували ґрунт для продовження боротьби за незалежність, щойно настане слушна нагода.
Як і у випадку з Габсбурзькою імперією проти імперії Романових, далеке від ідеального міжвоєнне життя в Галичині, Буковині й Закарпатті було годі порівняти з Голодомором і репресіями в СРСР. Тут бодай в обмеженій формі були можливі підприємницька діяльність, культурно-освітній розвиток і напівтаємне політичне життя.
Водночас автор не будує жодних ілюзій, пишучи про жорстокість «пацифікації», коли підрозділи армії та поліції заходили в замешкані українцями села Східної Галичини (третину населених пунктів регіону, за українськими підрахунками), знищували майно й будівлі кооперативів, клубів, бібліотек, без рішення суду застосовували фізичні покарання й відверто знущалися.
Рахів, гуцульські діти на поштівці міжвоєнного періоду
Тим часом Москва засилала диверсійні групи, не відмовляючись від ідеї експорту революції, і навіть здобула прихильників серед місцевих, які повірили в облуду комунізму. Польська влада й собі намагалася розвинути відчуття окремішності субетносів — лемків, бойків, гуцулів.
Не минулося й без внутрішніх чвар: еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем перейшов на радянофільські позиції, дискредитувавши себе в очах галицького загалу. Найвпливовішою лишалася легальна партія УНДО (Українське народно-демократичне об’єднання), яка 1935 року погодилася на «нормалізацію» стосунків з поляками. За це частину українських політв’язнів звільнили з табору в Березі-Картузькій, а українським кооперативам надавали державні позики. У такий спосіб польська влада прагнула здобути гарантії підтримки урядових ініціатив, а також послабити вплив Організації українських націоналістів.
У третьому розділі, присвяченому міжвоєнним часам, автор розповідає і про перебіг польської окупації на новопридбаній Волині, що варта окремої книжки.
Особливо цікавими є факти про український бізнес. Іван Гоменюк рефлексує, що зазвичай «історичні книжки (і ця не виняток) концентруються на питаннях політичних, мілітарних та/або економічних, а люди переймалися буденними справами… Поруч із політичними пристрастями вирувало звичайне життя: змінювалися фасони одягу, кулінарні вподобання, технічний прогрес змінював засоби транспорту та зв’язку».
Відчувається авторова залюбленість у цей регіон і цю епоху, що тривалий час підживлювали спільноту «Пустощі східноєвропейської Кліо», а тепер втілились у книжці, яка потрапила в довгий список премії імені Юрія Шевельова.