Вишеградська група (Вишеградська трійка — V3, а з 1993 року Вишеградська четвірка — V4) утворена 15 лютого 1991 року внаслідок зустрічі президентів Польщі — Леха Валенси, Чехословаччини — Вацлава Гавела й Угорщини — Йожефа Анталла, — що відбулася в замку в Вишеграді, завдяки чому й отримала свою назву. З’їзд лідерів цих країн таким чином символічно порівняли зі з’їздами королів: Польщі — Казимира Великого, Чехії — Яна Люксембурзького й Угорщини — Карла І Роберта, — які відбувалися у цьому самому місці 1335‑го і 1338-го чи 1339 роках. У 1993 році Чехословаччина поділилася на Чехію і Словаччину, і так V3 стала V4.
Безпосередньо до утворення Вишеградської групи спонукало кровопролиття литовських протестувальників у Вільнюсі 13 січня 1991 року, скоєне радянськими військами, коли було вбито 14 литовських цивільних, а понад 600 — поранено. Це стало спонукою до співпраці трьох згаданих держав задля виходу з-під домінування Москви. У Варшаві, Будапешті й Празі усвідомили, що зміни в нашій частині Європи не незворотні, комунізм ще не повалений, а Москва не відмовилася від своїх імперських амбіцій. У цій ситуації першою метою утвореної за місяць по тому Вишеградської трійки стала безпека. Шлях до неї пролягав не лише через вихід із радянської сфери впливів — необхідно було також не допустити потрапляння до сірої буферної зони між НАТО й Росією. Цієї мети досягли доволі швидко (розпуск РЕВ 28 червня 1991 року і Варшавського договору під час конференції у Празі 1 липня 1991 року), і V4 з головою пірнула у свою наступну роль — «ясел європейської інтеграції», в якій зі змінним успіхом функціонувала в 1991—2004 роках, тобто в період, коли її держави-учасниці докладали зусиль для вступу до Європейського Союзу.
Усі три держави Вишеградської групи могли засвідчити про себе історіями масового бунту проти комунізму й радянського панування (Угорщина в 1956 році, Чехословаччина в 1968 році, і Польща в 1956, 1968, 1970, 1976 і 1980—1989 роках). Вони також мають давні демократичні й парламентські традиції, котрі сягали угорської станової демократії, що розвивалася від Золотої булли Ендре ІІ з 1222 року, шляхетської демократії та парламентаризму в Речі Посполитій Обох Народів, що сягали XV століття, конституційних традицій Австро-Угорщини після 1867 року і чехословацької демократії 1918—1939 років. Держави Вишеградської групи представляли також свою закорінену в європейську традицію культуру, яку символізували три їхні найдавніші університети — Карлів університет у Празі, заснований 1348 року, Ягеллонський університет у Кракові (1364 рік) і угорський університет у Печі (1367 рік) — давніші, ніж найдавніший університет на території сучасної Німеччини (Гейдельберзький — 1386 рік). Завдяки своїм традиціям, культурі й масовій суспільній підтримці для прозахідної орієнтації країни Вишеградської трійки на момент її утворення символізували Центральну Європу з іншою політичною якістю, що відрізняла її від радянського Сходу й «старого» Заходу. Бурхливий 1991 рік у його очах утвердив важливу роль V3. Вона зросла блискавично за три дні путчу, що намагався зупинити «перебудову» й відновити ортодоксальний комунізм. Держави Вишеградської групи тоді перетворилися на доволі крихкий, але монолітний щит між потенційним хаосом, що охоплював радянську імперію в дні її розпаду, і Західною Європою. Психологічний ефект був сильнішим ще й тому, що з червня 1991 року на всю посткомуністичну Європу на Заході дивилися крізь призму розгортання югославської війни, уявляючи, як цей сценарій може повторитися на землях від Одри до Берингової протоки.
Читайте також: Жан-Сільвестр Монґреньє: «Європа має визнати існування євразійського фронту поряд із середземноморським та близькосхідним»
Переворот не удався, але подіяв на владу Угорщини, Польщі й Чехословаччини як мобілізаційний чинник. 6 жовтня 1991 року у Кракові відбувся другий саміт Вишеградської трійки. Під час зустрічі ухвалили декларацію, згідно з якою три держави Центральної Європи спільно засвідчили свою готовність вступити до Північноатлантичного альянсу. Порівняно мирний розпад СРСР у серпні–грудні 1991 року, щодо якого вирішальним було рішення України про оголошення незалежності (24 серпня 1991 року), ухвалене в загальнонаціональному референдумі (1 грудня 1991 року) і закріплене припиненням існування СРСР у Вискулях (8 грудня 1991 року) нівелював ці побоювання й дозволив завершити процес зближення держав V3 з європейськими спільнотами. Всі держави Вишеградської групи підписали договори про співдружність із європейськими спільнотами 16 грудня 1991 року.
Співпраця в межах Вишеградської групи не має розгалуженої інституційної структури. Держави-учасниці очолюють її по черзі на однорічний термін, що триває з 1 липня до 30 червня наступного року. У 2020—2021 роках у Вишеградській групі головує Польща, після чого її замінить Угорщина. Зустрічі прем’єр-міністрів держав V4 відбуваються що пів року — зазвичай у червні й грудні, а зустрічі президентів із періодичністю раз на рік — переважно у вересні. Так само раз на рік (зазвичай у червні) зустрічаються голови парламентів.
Єдина постійна структура V4 — це Міжнародний Вишеградський фонд (International Visegrad Fund — IVF), заснований 9 червня 2000 року та розташований у Братиславі. Офіційна мова IVF — англійська. Бюджет Фонду постійно збільшується, але залишається невеликим. Та його частка, що складається з внесків держав-учасниць, нині становить €10 млн.
Фонд надає дотації на заходи в галузі культурного співробітництва й у сфері освіти, наукових обмінів і досліджень, молодіжних обмінів, прикордонної співпраці й туризму. Фонд є юридичною особою. Гранти сягають від €6 тис. до €30 тис.
Вишеградська група не має постійного «політичного палива», тобто перманентного завдання. Після звільнення від радянського панування рушійною силою співпраці у цьому гроні стало спільне прагнення його держав-учасниць вступити до НАТО і Європейської спільноти (з 1993 року — Європейський Союз), однак після 1993 року вони вже не погоджували своїх зусиль щодо євроінтеграції. Упродовж певного часу влада Чехії, яка вважала себе лідером реформ у Центральній Європі, була націлена на те, щоб країни регіону вступали до НАТО і ЄС окремо залежно від виконання умов, які висуває Захід. Однак як Вашингтон, так і Брюссель все ж воліли приймати держави разом, а не кожну окремо. З цього блоку випала лише Словаччина, яка за правління Владіміра Мечіара (1993—1998) почала дрейфувати в іншому геополітичному напрямку. Тож у 1997—2004 роках спільним завданням Вишеградської групи стало «підтягнути» Словаччину, яка відставала від Польщі, Чехії й Угорщини та втрачала міжнародні позиції.
Заходи Варшави, Будапешта й Праги дали результат, і 1999 року Польща, Угорщина й Чехія вступили до НАТО (Словаччина долучилася до них лише в 2004 році). До Європейського Союзу всі країни Вишеградської групи прийняли одночасно в 2004 році.
Після 2004 року (успішне завершення процесу приєднання всієї четвірки до ЄС, а Словаччини до НАТО) V4 водночас зі співпрацею в гроні Вишеградської четвірки розвинула формати найширшого співробітництва в регіоні: «Вишеград плюс» (V4+, де цим плюсом у ролі партнера найчастіше виступає Україна) і V4+NB8 (Вишеградська група, п’ять країн Північної Європи і три балтійські). Цілісність і масштаб співпраці V4 бували різними залежно від періоду й предмету спільної діяльності. Пожвавлення в цьому напрямку настало 2015 року через імміграційну кризу, яка зміцнила Вишеградську групу у спільному спротиві щодо прискореної переважно державами ЄС і Європейською комісією концепції примусового розподілу квот на мігрантів. Пліч-о-пліч V4 діяла також 2019 року, висловлюючи незгоду з кандидатурою Франса Тіммерманса (якого вважала неприхильним до держав Групи) на посаду голови Єврокомісії. Захід непокори завершився успішно, чим продемонстрував можливості спільних дієвих починань на майданчику ЄС. Коли це потрібно Європейському Союзу, V4 споряджає Вишеградську бойову групу (European Union Battle Group V4 — EU BG V4), що налічує близько 1500 солдатів. Її вже залучали як багатонаціональну бойову групу під польським командуванням, вона провадила бойові чергування в лавах європейських сил швидкого реагування в першій половині 2016 року (EU BG 2016—1 — за участі контингентів України та Хорватії) і другій половині 2019 року (EU BG 2019—2 — за участі Хорватії). Її наступне бойове чергування заплановано на першу половину 2023 року (EU BG 2023—1).
Чехія та Угорщина налічують близько 10 млн населення, Словаччина — 5 млн, а Польща — 38 млн і єдина в цьому гроні має доступ до моря, а також спільний кордон не тільки з Україною, а й із Росією. Вона єдина також розташована північніше Карпат, які створюють суттєву перешкоду в сполученні, ускладнюють обмін товарами і послугами. Чехія натомість єдина не має кордону з пострадянським простором, а всі її сусіди є членами ЄС і, окрім Австрії, ще й НАТО. Своєю чергою, Угорщина — єдина неслов’янська держава V4, яку відділяє від інших «міцний» мовний бар’єр. Такі відмінності вимагають тактовності та розуміння інших пріоритетів у міжнародній політиці окремих держав Групи, а також зусиль щодо подолання природних перешкод, що ускладнюють економічну співпрацю.
Всі держави V4, а найпаче Польща й Чехія, перебувають у порівняно позитивному економічному становищі, попри пандемію COVID-19, і протягом останніх років розвивалися дуже швидко. Внаслідок цього ринок самої Польщі — більший за російський, а всі ринки держав V4 разом складають найбільший у світі ринок збуту для Німеччини, більший за французький, китайський чи американський. Чехія ж для Польщі, залежно від року — це другий (після Німеччини) чи третій (після Німеччини й Великої Британії) ринок збуту, тобто більший, ніж Росія, якій Словаччина й Угорщина лише трохи поступаються місткістю своїх внутрішніх ринків. Адже ринок — не територія чи кількість населення. Його розмір залежить від заможності потенційних клієнтів; їхньої купівельної спроможності; густоти проживання, що впливає на кошти на транспортування, юридичну безпеку, політичну (відсутність ризику санкцій) і підприємницьку діяльність компаній, що працюють в галузі торгівлі та послуг; масштабу корупції та злочинності; ретельності юридичного супроводу (чесні суди); прозорості й стабільності законів тощо. Належність усіх держав V4 до ЄС дозволяє їхнім фірмам користатися всіма привілеями цілісного європейського ринку, коли йдеться про співпрацю. Географічні бар’єри держави V4 намагаються долати, спільно працюючи над інфраструктурним розвитком у рамках Тримор’я.
Усі держави V4 належать до Ініціативи Тримор’я (ІТ — майданчик інфраструктурної співпраці 12 центральноєвропейських держав у галузі транспорту й сполучення, енергетичної інфраструктури й цифровізації), а також до Бухарестської дев’ятки (B9) — лобістської групи всередині НАТО, що об’єднує держави її східного крила (Болгарію, Чехію, Естонію, Литву, Латвію, Польщу, Румунію, Словаччину й Угорщину).
Читайте також: Брак волі. Чому європейці не знають, як упоратися з Росією
Участь держав V4 в ІТ, з огляду на їхнє осередкове географічне розташування, необхідна для успіху всієї ініціативи. Умова членства в ІТ — членство в ЄС. Однак можливе партнерство з Тримор’ям і держав з-поза Європейського Союзу, чого прагне Україна, беручи повноправну участь у кількох важливих проєктах ІТ (наприклад Via Carpatia). Перспективи зміцнення співпраці Києва з Тримор’ям цілком оптимістичні.
У межах В9, під враженням від російської агресії в Україні, всі держави V4 в 2015 році на мінісаміті в Брюсселі підтримали постулати зміцнення східного крила НАТО шляхом розміщення на ньому військ провідних держав Організації та підтримали цю позицію у наступні роки. Однак самі не звернулися до НАТО з проханням про розміщення військ на своїх територіях. Єдина держава Вишеградської групи, яка входить до складу натівської програми розширеної передової присутності, — Польща.
Історія Вишеградської групи — це історія успіху. V4 виробила імідж стабільного й передбачуваного угрупування, міцно вкоріненого в демократичній традиції й позбавленого загрози гегемонічних амбіцій із боку будь-якої з її держав-учасниць. У 2019 році польська дипломатія спонукала найбільш ефективні на шляху до євроінтеграції держави Східного партнерства — Україну, Молдову й Грузію — повторити досвід Вишеграду й створити таким чином політичний імпульс у співпраці з ЄС на кшталт того, який на початку 1990-х років створили держави Вишеградської групи. Ця ідея досі варта уважного розгляду.