Учора відбулася презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива» в Києві. Серед промовців були Тімоті Снайдер, владика Борис Ґудзяк, Ярослав Грицак та інші інтелектуали. Вже на 14-й хвилині заходу почалася повітряна тривога, що нагадала про те, чому сформувати власний сучасний погляд на свою історію для українців сьогодні особливо важливо. Щоправда, Тімоті Снайдер, Голова Міжнародної академічної консультативної ради проєкту, зазначив, що спростування путінських наративів про минуле України не є головною мотивацією. До того ж ідея глобального погляду на історію України постала ще 2019 року, зауважив ініціатор проєкту Віктор Пінчук.
Вперше ідею платформи «Українська історія: глобальна ініціатива» було публічно озвучено наприкінці листопада 2023 року. Наразі над нею працюють понад 125 учасників — істориків, філологів, політологів, соціологів, природничників та інших фахівців із різних країн світу.
Учорашня презентація складалася з кількох частин. У першому блоці журналістка в галузі конфліктів Наталія Гуменюк почергово надавала слово промовцям, запитуючи про актуальність нового бачення історії України від давнини до сьогодення.
«Українська історія займає центральне місце у світовій історії, до ступеня, з яким може бути важко погодитись і який може бути важко визнати. У цьому світлі не дивують зв’язки між нинішньою війною і масштабнішими процесами в світовій економіці та політиці», — зазначено на сайті проєкту.
Тімоті Снайдер апелював до того, що Україна має велику цивілізацію з тривалою історією — люди жили тут дуже довго, тисячі років. У залі Дипломатичної академії України, де відбувався захід, було представлено кілька артефактів цієї великої цивілізації з колекції Національного музею історії України — від трипільського посуду до скандинавської зброї.
«Ми тримаємо у фокусі водночас сучасність і давнину. Ми робимо цей проєкт не через війну, а тому що Україна має одну з найцікавіших історій у світі. Пан Пінчук запропонував цю ідею, я пояснив, що це складна робота, потрібна команда з понад 100 людей, але він переконав мене за це взятися. Я роблю це тому, що мені цікава історія України. Інакше я б не витрачав понад три роки свого життя», — зауважив професор Єльського університету Тімоті Снайдер.
Наталя Гуменюк запитала у професора Українського католицького університету Ярослава Грицака, що для нього як для автора однойменної книжки глобальна історія України. Професор відповів, що такий підхід не є просто інтелектуальною модою.
Нині постає багато глобальних історій, бо ми маємо глобальні проблеми, що потребують ширшого погляду.
Що далі в минуле ми можемо зазирнути, то чіткіше бачимо можливі сценарії майбутнього. Грицак послався на ізраїльського історика Азара Ґата, автора глобальної історії війн. Україна в цій праці фігурує дуже часто: 6–7 тисяч років тому в наших степах вперше одомашнено коня, 800 років тому кіннота повернулася з монголами, щоб зруйнувати Київ.
«Початки війни як корпорації починаються в Україні. Нашими теренами пролягала величезна середньовічна магістраль, якою номади рухалися зі сходу на захід. На родючих українських землях вони зупинялися надовго, доки їх змітала чергова хвиля. В середині XVII століття Україна знов опинилася в центрі воєнної історії, а сьогодні й поготів. Отож Україна є однією з територій, з якими дуже пов’язана історія воєн. Наше розташування є нашою геополітичною проблемою, зоною, де виникають хижі імперії. Ми не можемо піти із цієї зони фізично — але намагаємося піти символічно. Адже інтеграція в Європу — це не лише питання добробуту, а й спроба вийти з простору степу і ввійти в інший географічний простір. Постійна присутність насильства і бідність — два головні вершники світової історії. Є група країн, що намагаються втекти від обох, і ми хочемо до них приєднатися», — підсумував Ярослав Грицак.
Далі Наталія Гуменюк нагадала, що владика Борис Ґудзяк захистив дисертацію в Гарварді є істориком за освітою, зосередженим на історії духовності. Вона запитала, чому архиєпископу і митрополиту Філадельфійському важливо бути в цьому проєкті.
«Мене в цьому проєкті найбільше цікавлять сенси, — зазначив владика Борис. — Ми не можемо їх осягнути, якщо ми не бачимо конкретні контексти — економічні, соціальні, політичні, військові процеси. Мене цікавлять пріоритети людей, які жили на цій землі і в якійсь мірі є нашими предками. Хотіли жити, мати щастя, дітей, красу. Як це відбувалось, як вони міряли час і дивилися на вічність, що для них будо життям і смертю? Цей міждисциплінарний проєкт відкриває нам ці погляди з різних аспектів».
Модераторка запитала Віктора Пінчука, що ініціював і фінансує проєкт: як він сформований і яка в кого роль.
Андрій Посунько, Оксана Кісь, Наталія Старченко, Барбара Скіннер, Ярослав Грицак, Марта Андрійович, Тімоті Снайдер
«Моя мотивація проста: представники моєї генерації і більш молоді мають за честь брати участь у розбудові країни. У 2004 році я започаткував Ялтинську стратегію для обговорення майбутнього України. Потім була гіпотеза, що економісти краще знають, ми запрошували нобелівських лауреатів. Тепер зрозуміли, що нам потрібні історики і психологи, бо це все про людей. Нам потрібне щось мультидисциплінарне, інноваційне. Війна підтверджує, що українці інноваційні. І цей проєкт теж, усі інші нам будуть заздрити й відтворювати цей універсальний мультидисциплінарний підхід. В нашій академічній раді — 26 науковців, є люди з Африки, Азії, Америки… В цьому секрет, як ми розповімо нашу історію іншим континентам».
Далі Наталія Гуменюк поділилася спостереженням від перебування на спільних семінарах з істориками різних періодів, що цей підхід — не просто хронологія, він суттєво відрізняється від підручника, порушуючи теми від уявлень про красу Русі до проблем довкілля.
Тімоті Снайдер підтвердив: «Історія — значно більша за пам’ять. Пам’ять — те, що ми знаємо, у що уряд і батьки хочуть, щоб ми вірили. Ми оновлюємо ці уявлення з самого початку — з фізичного і географічного походження землі, від появи перших людей. Різні фахівці складають різні частини пазла. Ти думаєш, що знаєш свій предмет, але не знаєш його ролі, доки не поспілкуєшся з іншими. Наша ідея — у спілкуванні з людьми з інших галузей і країн, щоб зрозуміти багатство історії, яке не кожна країна має».
Одне з питань із зали стосувалося мотивація проєкту, наскільки важливе протистояння російським спробам привласнити історію та пам’ять.
«Як я втомився від путінського політичного міфу, — поскаржився Снайдер. — Оказіонально я відчуваю себе зобов’язаним робити певні корекції, але я б не витрачав на це три роки свого життя. Путін з його армією і атомною зброєю — це не про історію. А нам йдеться про позитивне творення сенсів, не про поборення міфу. Це проєкт не лише для українців, а для людства. Людство не знає, де доместикували коня, що спричинює війни, звідки походить індоєвропейська мова. На території України зійшлися грецька, норманська та інші цивілізації, це робить її унікальною».
Ще одне питання із зали стосувалося того, що в Америці Ізраїль не зміг розказати свою історію, і ми бачимо хвилю антисемітизму. Чи зможемо ми розказати свою історію в ключовій країні світу? Промовці відповіли, що це один із задумів цього проєкту: розказати, хто ми, звідки ми йдемо і куди. Це важлива частина відповіді на питання, яку країну ми хочемо побудувати.
Нардеп Ярослав Юрчишин поставив питання, що це дасть всередині країни, позаяк моментами нам не вистачає дорослості в оцінці того, як нас сприймає світ. Чи спроби показати нашу давність і глобальність не покажуть нас кращими, ніж ми є? Наскільки це допоможе нам зрозуміти, хто ми є насправді, не зачаровуватись і не розчаровуватись?
Тімоті Снайдер відповів, що пам’ять в інформаційній політиці можна використовувати лише тоді, коли знаєш, хто ти є.
Друга частина презентації складалася з виступів декотрих істориків, залучених до роботи над проєктом. Зокрема виступали археологиня Марта Андрійович; Андрій Посунько, історик з Дніпра, дослідник Півдня України, наразі військовослужбовець; Наталія Старченко з Інституту археографії, дослідниця шляхти, парламентаризму, культури та цінностей пізнього середньовіччя й ранньомодерного часу; Барбара Скіннер з Індіанського державного університету, дослідниця релігійної історії в часи формування імперій; Оксана Кісь, співробітниця Академії наук України у Львові, дослідниця гендерної історії ХХ століття.
Історики поділилися враженнями від спільних воркшопів з колегами з інших періодів. Як виявилося, вони переважно не мають такого досвіду, що виявився несподівано плідним і відкрив нові погляди на власну тему та її місце в загальній історії. Так проєкт став цінним надбанням не лише для загалу, а й для самих розробників. Українські гуманітарії переважно працюють індивідуально, на відміну від колективів природничників, тож нагода обговорити свою тему з фахівцями з інших періодів суттєво розширює горизонт. Це парадоксально і навіть прикро, що така співпраця потребує особливої нагоди й не відбувається в академічному та позаакадемічному середовищі за інших обставин.
Як підсумував Тімоті Снайдер, коли ти один, врешті закінчуєш фахівцем у чомусь одному й цілковитим невігласом у всьому іншому.
Ярослав Грицак порушив слушне питання про те, відколи можемо насправді говорити про українську історію. Він нагадав мем про двох неандертальців, які запитують: ми вже слов’яни чи ще ні? Українці люблять продовжувати свою історію, але легітимно звідки ми маємо починати?
На це Тімоті Снайдер відповів: «Я бачу більше можливостей, ніж загроз. Багато речей, які ми нібито знаємо, ревізуються в добу технологій. Дослідження ДНК допомагають у давній історії, не лише в сучасній. Показово, що археологія нині розвивається значно швидше за інші галузі. До того ж це не лише українська тенденція, а загальносвітова — сягати в давнину, надаючи підстав і сенсу своєму існуванню».
Археологиня Марта Андрійович вважає, що ми маємо йти в дослідженнях углиб віків, наскільки можемо це зробити. Адже територія України має матеріальні свідчення культури аж до раннього палеоліту: Королеве на Закарпатті — понад мільйон років тому, а 40 тисяч років тому — поява нової людини Нomo sapiens на нашій території. Пустою земля не була ніколи. З різних пам’яток та поселень ми можемо подивитися на сценарії стійкості й адаптивності — і перейняти досвід, наприклад, як зустріти челендж зміни клімату.
Наталія Старченко зауважила, що в ХІХ столітті було заведено писати історію на певній території. Її написали всі «респектабельні» народи. Однак теоретик світосистемного аналізу Іммануїл Валлерстайн поставив питання: чи була Індія? Може, якби не певні події, ми б мали там інші утворення? Отож з одного боку, це респектабельна історія. З другого, ми не можемо опускати з поля зору, коли ми вже українці, а коли ще ні, і хто саме називає себе українцем. Коли ми «чуємо» наших героїв з джерел — це не довідка про народження, а вже дуже зрілий стан спільноти, яка говорить: я народ. У ранньомодерному періоді треба бути дуже чутливим до першого голосу. Зрештою процес становлення українців як спільноти припадає на той самий час, що й в інших, — це злам XV і XVI століть.
Саме в цей час спільнота починає усвідомлене формування свого минулого, простежуючи тяглість між Руссю і своїм часом. Можуть бути різні мови, конфесії, але спільнота стає нацією, коли має спільне уявлення про минуле.
Отже, і сьогодні сформувати спільне сучасне бачення українського минулого є надзвичайно важливим — як для українців, так і для світу.