Історик завжди залежний від часу написання свого твору. Здається, що після цього зізнання довіра до його текстів має бути остаточно підірвана і йому варто перекваліфіковувати себе в літератора історичного жанру. Принаймні там не потрібно буде розставляти примітки та намагатися просто чи не зовсім просто пояснювати мету написання чергового історичного тексту.
Водночас споглядання та дослідження часу написання того чи того історичного тексту, а ще краще текстів на певну тему в довшій історичній перспективі дає змогу побачити дуже багато цікаво. Варто лише зауважити, що має йтися про помітну подію, яка віддалена від нас у часі та є обов’язковим елементом історичного канону. Чому ці вимоги важливі? Насамперед тому, що в історії така кількість тем, сюжетів, подій та героїв, що вміщення хоча б сотої частки всього цього до будь-якого наративу зробило б його непідйомним для читання, а вже годі казати й про осмислення. Отже, тут завжди буде селекція, яку роблять історики.
Другий аспект, що важливий для такого споглядання, це віддаленість у часі. Що далі подія в часі, то меншим має бути наше емоційне забарвлення до неї. Якщо ви пам’ятаєте, що вашій родині зіпсували город монголи восени 1240-го під Черніговом, то вам не варто братися за висвітлення подій цього року. Також віддаленість інциденту в часі зменшує кількість невиявлених фактів про нього. Хоча це припущення не завжди справджується, що добре для історії та істориків, але годі шукати нових свідчень про те, як монголи брали Київ у тому ж таки 1240-му. І третій момент — належність події до історичного канону. А в українському випадку — до різних канонів історичного минулого, таких як народницький, державницький чи марксистський.
Приклад уній, тобто в нашому випадку об’єднання (декларативного та реального) Польського королівства та Великого князівства Литовського в XIV — XVI століттях, видається добрим із кількох причин. Усі вони відповідають зазначеним вище критеріям. Ці історичні події є помітними, відбулися доволі давно (остання в 1569-му, тобто 449 років тому). І хоч із фактами можуть бути нові відкриття, але вони точно не викинуть ці події з будь-якої версії нашої історії.
Одразу зазначу, що унії не зажили доброї слави в українській історіографії. Їхня «пропольськість» стала своєрідним камертоном у висвітленні подій пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Чому так сталося та чи могла бути інша, альтернативна версія представлення цих моментів в українській історіографії? Відповідь доволі проста: ні, не могла. І причин для такого стану речей є багато. Про це історики давно ведуть запальні дискусії, головна з яких — відсутність Української держави в цей час. А отже, будь-які спроби творити національний, державницький, україноцентричний наратив потребували від істориків досконалого знання джерел, історіографії, і не тільки своєї, та ще й «холодної» голови для створення таких текстів. Чи можемо ми вимагати того самого від істориків XIX–XX століть? Ні, не можемо. Адже реалії, у яких вони писали, а також візія української історії були зовсім іншими.
Ще одна причина, яка не менш важлива й певною мірою пов’язана з попередньою, полягає в тому, що українська історична наука ніколи до 1991 року не мала добрих умов для свого розвитку, ба навіть існування. Безперервний брак історичних шкіл, боротьба з «неправильними» школами, яку затіяла радянська влада в 1930-х, домінування єдиної марксистсько-сталінської версії історії в 1930–1950-х роках і водночас закритість від світу українських істориків у 1950–1980-х створили своєрідний вакуум. Лише від кінця 1980-х років в українській історичній науці розпочався новий і дуже болісний період створення національної історичної науки, що триває й донині. Але це тема цілком іншого дослідження.
Подаючи приклади функціонування в українській історіографії уній, обмежимося найрепрезентативнішими текстами, адже практично в кожному з творів, що мають назву «Історія України…», є сюжети про Крево, Городло та Люблін. Тексти, із яких далі буде наведено приклади, належать до різних часів та історіографічних шкіл, але, як буде показано, мають одну спільну рису. Попри загальну антипольську риторику, усі вони написані, виходячи із засади, що українська державність була, її перервали події середини — другої половини XIV століття й те, що нові реалії були спрямовані проти українського народу.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Крево
У своєму opus magnum «Історія України-Руси» Михайло Грушевський дуже докладно висвітлив передумови, зміст і наслідки угоди в Крево 1385 року. Аналізуючи її, він розкрив зміст договору та намагався простежити реалізацію його положень. Найбільше уваги історик приділив пункту про приєднання Ягайлом своїх володінь (у Грушевського це «литовські та руські» землі) до Корони. На його думку, те положення відповідало інтересам польських панів і було настільки далекосяжним, що його не вдалося сповна реалізувати навіть Люблінською унією. Загалом матеріал викладено в академічному стилі. Грушевський цілком слушно вважав, що Ягайло у своїх розрахунках під час і після укладання цієї угоди виходив лише з власних династичних інтересів.
На відміну від ідеї конструювання українського гранд-наративу, що було справою всього наукового життя Грушевського, українська радянська історична наука події української історії прагнула завжди вмонтувати в загальний контекст російського гранд-наративу. Це відбувалося навіть тоді, коли їх перебіг був настільки віддалений від Москви, що тільки еквілібристика логіки історика, підпорядкована генеральній лінії радянської історичної науки, могла породити такі тексти.
Так, в «Історії Української РСР», виданій у 1969-му, передумовою унії в Крево було прагнення Литви закріпити свою владу над удільними західними та південно-західними (з огляду на географічні маркери центр споглядання виразно московський або навіть імперський) руськими й литовськими князями, а також призупинити посилення Московського князівства, до якого тяжіло населення руських земель, захоплених Литовським князівством. Не кажучи про абсурдність такої логіки, важко не помітити й певну суперечність в оповіді. Адже литовські князі були для імперської російської та згодом радянської історіографії «своїми» з огляду на характер і назву держави, яку в більшості праць названо «Литовсько-руською».
Однією з важливих причин, що підштовхнули Литву та Польщу до укладання Кревської унії, на думку Костя Гуслистого, автора цього параграфа, була загроза названим державам із боку німецьких феодалів. Зокрема, польські феодали прагнули використати унію для підкорення Литви та захоплення підвладних литовським князям південно-західних руських земель. Інші феодали, литовські, теж скористалися з унії, адже вони використали свою владу для укріплення її на захоплених руських землях, які, звісно ж, тяжіли до Московського князівства. У висновках унія стає вже вигіднішою польським панам та католицькій церкві для реалізації загарбницьких планів щодо південно-західних руських земель. І в цьому їм посприяв Ягайло, коли в 1387 році допоміг польським панам остаточно заволодіти Галицькою землею.
Ще більш войовнича та антикатолицька риторика є типовою й для найрепрезентативнішої версії української історії в радянський час — «Історії Української РСР» у 10 томах. Події, що нас цікавлять, розписані в другому томі під назвою «Розвиток феодалізму. Наростання антифеодальної і визвольної боротьби (друга половина XIII — перша половина XVII століть)». Авторка розділу, де містяться сюжети про унії в Крево й Городло, — Олена Сидоренко.
Виклад передумов Кревської унії розпочинається з того, що ця угода була вигідна католицькій церкві, яка прагнула розширити сферу свого впливу на східнослов’янський та литовський світ. Обов’язок прийняти католицтво та охрестити все литовське населення, скерувати литовську скарбницю на потреби Польського королівства й повернути Польщі землі, колись у неї захоплені, більш-менш відповідає змісту та духу документа. Але висновок, який робить авторка, зводиться до того, що, згідно з унією, Велике князівство Литовське мало позбутися своєї самостійності, а українські землі повинні були перейти Польщі. Яким саме землям належало відійти, — усім чи тільки тим, що мав відвоювати Ягайло, — вона не зазначає.
Далі більше. Наслідком унії стала експансія католицизму на українські землі, де він, звісно, зустрів рішучий опір народних мас, бо це означало наступ на їхню національну культуру. Важко сперечатися з такими твердженнями, адже їхня бездоказовість є настільки очевидною, що годі шукати будь-які аргументи на їх спростування. Але всупереч загальнопоширеній практиці в радянській історіографії на допомогу народним масам у цій боротьбі несподівано прийшли й українські феодали, які, як православні у своїй абсолютній більшості, виявилися нерівними з католиками не тільки в релігійному, а й у станово-правовому становищі. А як висновок — польські феодали хоч і не змогли інкорпорувати українські землі до складу Польщі, що передбачалося умовами Кревської унії (виявляється, що їх можна й так інтерпретувати, попри те що про них там немає жодної згадки), але самі феодали не відмовилися від планів захоплення українських земель і поневолення місцевого населення.
Читайте також: Кілька слів про ремесло історика
Городло
У своєму розгляді подій, пов’язаних з угодою в Городло в 1413-му, Грушевський не відійшов від академічного й цілком відстороненого стилю. Переказавши детально зміст усіх городельських документів, він пов’язав їх у причинно-наслідковому зв’язку з попередніми угодами, — 1385 та 1401 років, — зазначивши, що Велике князівство Литовське було формально визнане як державне тіло, що інкорпорацію замінено персональною унією та визнанням зверхності польського короля над Литвою. І все це відображено в його титулатурі. Можна зазначити, що українська історична наука після Грушевського мала добре опрацьовані питання унії за панування Владислава II Ягайла. Утім, тим ніхто зі зрозумілих причин не скористався. Адже це не відповідало головній ідеї радянської історичної науки — вписуванню всіх подій у загальноросійський гранд-наратив.
В «Історії Української РСР» видання 1969-го сюжету про Городельський привілей немає. А от у другому томі десятитомної версії історії є вже цілий параграф під промовистою назвою «Городельський привілей. Урівняння православних руських феодалів у правах із католиками». Окрім зазначення, що актом угоди в Городлі українські землі після смерті Вітовта не переходили під владу польського короля, а залишалися в складі Великого князівства Литовського, подальший виклад цієї угоди зводився до «католицького духу» унії. Тут уже немає згадки про зрівняння руських феодалів у правах із католиками, адже внаслідок унії литовські феодали-католики закріпили своє провідне становище в державі та в Україні — знову-таки алюзія до окремого існування України. Водночас католицький дух унії, привілеї, отримані литовськими феодалами, ще більше поглибили суперечності між ними та українськими, білоруськими і російськими феодалами, які здебільшого були православними, та між масами православного українського народу. Тут дивним є введення до переліку руських феодалів, а ще, мабуть, складнішим буде з’ясування, кого авторка мала на увазі. У такий кумедний спосіб, навіть за «допомогою» феодалів, прописувалася єдність трьох братніх народів: російського, українського та білоруського. Кого тільки не використаєш задля такої мети.
Не дивно, що простий народ теж страждав, адже після унії на нього важкою ношею ліг дедалі потужніший соціальний та національно-релігійний гніт. І це все робилося для того, щоб розірвати церковні зв’язки українських та білоруських земель із Московським князівством, які мали важливе політичне значення, — питання: для кого? — закріпити владу вже литовських феодалів і відділити православну церкву від московської митрополії.
Там, де було потрібно показати московоцентричний світ, який у радянській історіографії був центром тяжіння для українських і білоруських народних мас та їхніх феодалів, українська радянська історіографія не цуралася навіть перекручення фактів. На час укладання унії в Городлі не було окремої московської митрополії, а була єдина Київська митрополія, хоч її очільники ще від середини XIII століття більшість свого часу проводили у Володимирі-на-Клязьмі, а згодом у Москві. Наслідки цього ми відчуваємо й сьогодні.
Читайте також: Чим замінити культ поразок
Люблін
Сюжет про Люблінську унію для Грушевського, на відміну від попередніх уній, був принциповим. Це видно бодай із того обсягу тексту, у якому детально описано бурхливі події сейму 1569 року. Намагаючись бути критично об’єктивним, автор не зміг утриматися від гострих, а почасти емоційних закидів у бік тогочасного можновладства, якого він, як історик-народник, не любив. У висновках результатів унії в Любліні виявилися певні позиції Грушевського. На його думку, прославлений акт любові та братерства був насправді актом насильства над чужими переконаннями та правами. Простіше кажучи, це стало пограбуванням Великого князівства Литовського! Звинувачуючи польську шляхту в егоїзмі, він не ідеалізує і противників унії. На його переконання, під литовським патріотизмом ховалися егоїстичні, класові інтереси з бажанням, мабуть, затримати українські землі в руках литовської олігархії, що не бажала ділитися владою.
Розкритикувавши привілейовані верстви Польщі та Литви, Грушевський начебто перейшов до народних мас, щоправда, іронічно зазначивши, що литовські олігархи, не давши ради зі шляхетською верствою, навряд чи могли достукатися до народу. Не забув він розкритикувати українських магнатів і шляхту, зазначивши, що для перших зручнішим був олігархічний устрій у Литві, а от середня та дрібна шляхта Західної України, — Волині та Підляшшя, — навпаки, підтримувала унію. Незважаючи на такі висновки, його текст про Люблінський сейм 1569‑го, написаний понад 100 років тому, залишається найповнішим викладом цієї події в українській історичній науці й донині.
У радянській історіографії Люблінська унія представлена досить розлого, адже важко було уникнути й не дати своєї оцінки такій події, як приєднання (слово «інкорпорація» погано відповідало загальній тональності тогочасної історичної науки) Волині, Київщини та Брацлавщини до Корони Польської.
У тексті Гуслистого з 1969-го передумовами унії стали загарбницька політика польських панів, яка зустріла підтримку з боку значної кількості литовської, білоруської та української шляхти, що прагнула обмежити панування магнатів й дістати ті самі соціально-політичні права та привілеї, які мала вже польська шляхта. Якщо раніше вживався термін «феодали», то вже для середини XVI століття автор почав використовувати слово «шляхта». Вона ж прагнула обмежити права магнатів. Цілком слушно й відповідно до реалій часу, хай там як це подавалося в контексті загарбницької політики та цілковитого нехтування тим фактом, що частина українських земель уже майже два століття перебувала в складі Польського королівства.
Сюжет про приєднання українських воєводств до складу Корони в «Історії Української РСР» 1969 року представлений як акт загарбання. Адже коли литовські посли поїхали з Любліна, не підтримавши проект польських феодалів, останні з допомогою литовської, української та білоруської шляхти почали реалізовувати свої агресивні плани. Спочатку вони захопили Підляшшя, а згодом і українські землі, що входили до складу Литви. Незважаючи на протести, це було зроблено так само, як у 1387-му захоплено Галичину та Західну Волинь, а в 1430-му — Західне Поділля. І хто ж допоміг польським панам реалізувати такі масштабні захоплення? Відповідь для Гуслистого проста: цьому сприяла зрадницька політика українських феодалів, що прагнули вже під владою шляхетської Польщі (ще один усталений і часто використовуваний сьогодні термін) закріпити свої феодально-кріпосницькі права та привілеї, а також посилити експлуатацію народних мас та придушити їхню антифеодальну боротьбу.
В «Історії Української РСР» 1982 року видання причини унії представлені дещо з іншого ракурсу. Іван Шекера, автор цього фрагмента, намагався показати, що економічні реалії, які склалися в першій половині XVI століття, тісно пов’язали західноукраїнських феодалів із Польщею та національним ринком, що там формувався (укотре історики ділять спільний простір держави). І тому вони були зацікавлені в подальшому зміцненні економічних та політичних зв’язків із Польщею для отримання прямої вигоди. Читаючи цей текст, може скластися враження про окремішнє існування західноукраїнських феодалів та їхніх польських колег.
Висновок, що міститься далі, перевертає все догори дриґом. Виявляється що таким чином українські феодали, нехтуючи волю та бажання українського народу, що прагнув до возз’єднання України з Росією, керуючись вузькокласовими інтересами, пішов на змову з польськими феодалами та зрадив інтересам свого народу. Ініціатива нової польсько-литовської унії цього разу виходила від литовської, української та білоруської середньої та дрібної шляхти. Використана тут агресивна лексика — «змова», «зрада» — пропагувала насамперед ідею возз’єднання з Москвою.
І хоч автор у передумовах унії зазначив, що ініціатива щодо неї виходила з боку місцевих феодалів, та вже параграф про інкорпорацію українських воєводств було названо «Захоплення польськими феодалами Волині, Підляшшя, Брацлавщини та Київщини». То хто ж тоді був ініціатором? Адже далі виклад подій знову ж таки показує маніпуляцію фактами. Іван Шекера зазначив, що втрата Волині та Підляшшя була грубим порушенням суверенних прав Великого князівства Литовського, яке здійснив король в односторонньому порядку. А з ким він мав домовлятися? Мабуть, із великим князем литовським. Тобто сам із собою! Але про це ніде в тексті не зазначено.
Продовження загарбницьких дій польських феодалів було спрямоване на підпорядкування Київщини та Брацлавщини. Цих феодалів підтримала католицька церква, яка розраховувала, що, приєднавши Київську землю до Польського королівства, її володіння (католицької церкви) межуватимуть із «Русским государством». Це дало б їм змогу створити плацдарм для агресії Польщі та римської курії на Схід. Тут вузькокласові інтереси литовських, українських та білоруських феодалів виявилися вищими за державні та національні. Постає питання, інтереси якої держави було зраджено? Якщо Великого князівства Литовського, то чому з тексту не видно, що ця держава була і литовською, і українською, і, звісно ж, білоруською? На жаль, таке розуміння не вкладалося в генеральний наратив будь-якої неросійської історії в радянський час. Дискутувати ж про зраду національних інтересів взагалі не випадає.
Серед усіх засліплених ейфорією змін лише українські народні маси (а хто ж іще!) чудово зрозуміли зрадницьку роль українських феодалів, про що йдеться в народній пісні:
Ой, ляхи б не прийшли,
Щоб пани їх не звали;
Ой, пани щоб пропали,
Що ляхам нас запродали.
Із цього можна припусти, що народні маси завжди були в стані антифеодальної та визвольної боротьби.
На цій радянсько-сталінській апологетиці марксизму можна було б поставити крапку у висвітленні Люблінської унії. Але далі автор перевершив, мабуть, найсміливіші уявлення. Отже, на думку Шекери, в унії було закладено передумови розпаду феодальної Польщі в майбутньому. Внутрішніми негараздами скористалися сусідні держави, насамперед імперія Габсбурґів та Ватикан (це щось нове в історії та історичній географії). Намагаючись підпорядкувати внутрішню та зовнішню політику Польщі своїм інтересам, вони (ніби як союзники) штовхали польські правлячі кола до агресії проти Росії. Ватикан дивився на Польщу як на форпост католицизму на Сході Європи, а покатоличення українського населення вважав передумовою свого проникнення в Росію. Виявляється, ось де прихована справжня мета Люблінської унії: підготовка до агресії в Росію та покатоличення її населення! Адже унія із самого початку була знаряддям агресивної політики Речі Посполитої (!) і сил, що стояли за нею проти Росії. Вона затримала закономірний історичний процес об’єднання трьох братських східнослов’янських народів — російського, українського та білоруського — у єдину державу. Отже, усе, що робилося всупереч цій світлій меті, отримувало у схожих до цього текстах таку агресивну характеристику.
Сьогодні нам не варто беззастережно звинувачувати цих авторів. Усі вони (радянські історики) були елементами великої пропагандистської машини, яка використовувала історичні тексти для утвердження головної ідеї існування радянської держави — єдності всіх народів із великим російським. І східнослов’янські в ній — український та білоруський — відігравали ключову роль. А щодо Грушевського, то ми мусимо завжди зважати на час та мету написання його текстів. Творення гранд-наративу є непростою справою.
Українська історична наука лише тепер починає переосмислювати спільне надбання історії XIV–XVI століть, поступово позбуваючись нав’язаних їй стереотипів, та, що гірше, міцно засвоєних нею ідей антиукраїнської спрямованості уній, які укладалися від 1385-го аж по 1569-й. Цей процес змін ще триватиме, і в ньому варто пам’ятати як про умови, у яких творилася українська історична наука до 1991 року, так і про те, що не завжди ми можемо знайти в джерелах відповідь, яку шукаємо. Адже ці писемні джерела у відповідний час і з певною ідеєю теж створювали люди. Наше завдання — вивчати та сприймати це sine ira et studio (без гніву та пристрастей).