1 серпня 1975-го в столиці нейтральної Фінляндії голови різних за рівнем розвитку й впливовості держав підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який закріплював політичні та територіальні підсумки Другої світової війни, запроваджував певні технічні процедури зменшення напруженості й декларував повагу до основних прав людини (втім, нічим більше не підкріплену). Захід вирішив, що винайшов універсальний засіб примирити засадничі суперечності, оголосивши їх неістотними.
Якщо бути точним, підвалини міфу було закладено задовго до того, у лютому 1945-го в Ялті, коли лідери трьох могутніх держав домовилися про поділ Європи після війни, яка ось-ось мала закінчитися. Саме поняття «антигітлерівська коаліція» вже містило в собі суперечність, оскільки не враховувало фундаментальних відмінностей між високими сторонами, що договорювалися, їхніх стратегічних цілей і світоглядних максим. Так у порядне товариство цілком легально пустили суб’єкта, який принципово відмовлявся поважати правила й домовленості, отже, заклали фугас під усю європейську конструкцію.
А та конструкція складалася поступово, століттями. Право сильного в ній потроху, дуже повільно витіснялося правом правого. Від заперечення наполеонівських воєн до усвідомлення абсурду Першої світової, від пафосу Ґойї та перших пацифістів через Толстого й Нобеля до досконалого, як тоді здавалося, механізму Ліги Націй. Досконалість виявилася позірною, але вперше в історії війна як така перестала бути предметом беззаперечної естетизації й колективної пихи, а категорія міжнародного публічного права відірвалася від середньовічної традиції розподілу територій між правлячими династіями. Цинізм, право сильного та інші прояви Realpolitik потроху відходили в минуле, повага до особистості, свобода, демократія ставали діючими аргументами у відносинах між державами. Ця еволюція, звісно, була недосконалою (як не буває досконалим жодне індивідуальне чи колективне дорослішання), проте вона вселяла надію. Той факт, що демократичні країни солідарно дали відсіч різним модифікаціям тоталітаризму, доводить, що вектор було визначено правильно. І тільки одна модифікація виявилася не просто непереможеною, а навіть незасудженою – найнебезпечніша, червона.
Можливо, на самих початках радянської держави серед її лідерів й адептів були окремі навіжені, які вірили в союз вільних незалежних республік від Камчатки до Гібралтару, але дуже швидко вони поступилися місцем відносно тверезим прагматикам, які не мріяли ні про який «Інтернаціонал», а лише прагнули розширити якомога далі межі реанімованої під червоним прапором Російської імперії. Забігаючи наперед, зазначимо, що в другій половині століття частина комуністичних режимів у Європі та Азії теж швиденько відійшли від початкових догм, під якими вони були створені, відвернулися від своєї «матері-годівниці» Москви й так само перетворилися на мікроімперії (а в деяких випадках цілком навіть макро) з чималенькими зовнішніми апетитами.
Комунізм довго придурювався інтернаціональним, насправді ж він уже давно й щоразу не просто національний, а неприховано націонал-шовіністичний. Тож плавка спадковість від сталінсько-брєжнєвського СРСР з усіма його амбіціями, претензіями та фобіями до путінської РФ зі схожими неврозами ніяк не є випадковою. А компромісна реакція сучасної Європи на вибрики Кремля є продовженням багаторічної політики толерування дикого ведмедя, якого Захід довго й марно сподівався навчити хороших манер у посудній крамниці. Колись лідери вільного світу сприймали як менше зло ракети, націлені на європейські міста, й філії КПРС-КГБ у вигляді місцевих компартій, не кажучи про колоніальні адміністрації та військові гарнізони на схід від залізної завіси.
Тепер вони готові «почути Москву» з її специфічними інтересами, забуваючи, що ці інтереси ніяк не обмежуються Україною, до якої «старій» Європі врешті-решт байдуже.
Не дивно, що найбільш послідовно й безкомпромісно щодо російської агресії нині поводяться наші колишні «брати по табору» – поляки та литовці. Дивно, що досконалий опортунізм виявляють представники Угорщини та Чехії, ніби геть забули про 56-й та 68-й, – мабуть, давні психотравми даються взнаки. А от решті Європи краще б перегорнути ганебну гельсінську сторінку. Всі її декларації про права людини й цінності демократії звучатимуть переконливіше. І, головне, будівля «спільного європейського дому» стоятиме міцніше.