Десятиліттями держава потай надавала пільги, через що борг доріс до небезпечного рівня, а політики повірили, ніби вони скасували циклічний розвиток економіки і приборкали ризики. Багато хто розчарувався в дієвості політичного ладу, особливо коли держава надавала фінансову допомогу банкірам за рахунок платників податків, а відтак безпорадно спостерігала, як фінансисти виплачували й надалі собі величезні бонуси. Криза перетворила вираз «вашингтонський консенсус» на лайку для всієї планети.
А тим часом монополії демократичного світу на економічний прогрес поклала край Комуністична партія Китаю. Професор економіки Гарвардського університету Ларрі Саммерс зауважив, що в час найшвидшого зростання американської економіки рівень життя у США підвищувався вдвічі приблизно кожні 30 років. А Китай упродовж останніх 30 подвоює свій відповідний показник приблизно кожне десятиліття. Тамтешні еліти заявляють, що їхня модель (сильний контроль із боку Компартії плюс ефективна кадрова політика постійного вербування талантів у вищі ешелони влади) дієвіша й менш вразлива, ніж демократія. Політичне керівництво змінюється приблизно кожні 10 років, а крім того відбувається постійний приплив свіжих талантів завдяки кар’єрному зростанню партійних кадрів відповідно до результативності роботи.
Критики Китаю справедливо засуджують уряд за всебічний контроль над громадською думкою: від ув’язнення дисидентів до цензури в інтернеті. Але маємо парадокс: одержимість влади наглядом означає, що вона пильно відстежує громадську думку. Водночас керівництво КНР вирішило деякі з масштабних проблем державотворення, на які в демократичної влади могли б піти десятки років. Наприклад, лише за два роки Китай забезпечив пенсіями ще 240 млн сільського населення (це значно більше, ніж загальна кількість осіб, охоплених системою державного пенсійного забезпечення у США).
Чиатйте також: Що діється з демократією?
Багато китайців готові миритися зі своїм ладом, якщо він гарантує зростання. Проведене аналітичною установою Pew Research Center міжнародне опитування громадської думки у 2013 році засвідчило, що 85% із них «дуже задоволені» курсом своєї держави (для порівняння: лише 31% американців дав таку саму відповідь). Деякі представники інтелігенції КНР відверто запишалися здобутками. Чжан Вейвей, професор Університету «Фудань» (у Шанхаї. – Ред.), стверджує, що демократія руйнує Захід (особливо Америку), бо уможливлює безвихідні ситуації, спотворює процес ухвалення рішень і приводить до влади другосортних президентів на кшталт Джорджа Буша-молодшого. Ю Кепінь із Пекінського університету вважає, що вона «надзвичайно заплутує і позбавляє серйозності» прості речі, дозволяючи «певним солодкоголосим політикам уводити людей в оману». Ван Цзизи, декан факультету міжнародних студій цього самого вишу, зауважив, що «багато країн третього світу, які запровадили західні цінності й політичні системи, переживають безладдя і хаос», а Китай пропонує альтернативну модель. Найрізноманітніші країни в Африці (Руанда) на Близькому Сході (Дубаї) та в Південно-Східній Азії (В’єтнам) сприймають цю пораду цілком серйозно.
Прогрес Китаю тим потужніший на тлі низки розчарувань для демократів, починаючи від 2000 року. Перший великий крок назад зробила Росія. Після падіння Берлінського муру в 1989-му демократизація старого Радянського Союзу здавалася неминучою. В 1990-х під проводом Боріса Єльцина РФ зробила кілька п’яних кроків у цьому напрямку. Але 1999-го він пішов у відставку, передавши владу колишньому кагебісту Владімірові Путіну, який відтоді двічі побував президентом і один раз – прем’єр-міністром. Цей новоявлений цар знищив саму суть демократії в Росії, заткнувши рота пресі, кинувши за ґрати своїх опонентів і зберігши при цьому зовнішні атрибути шоу: всі мають право голосу, аби лише на виборах перемагав Путін. Автократичні лідери Венесуели, України, Аргентини та інших держав і собі пішли за ним, увічнивши збочений симулякр демократії замість того, щоб просто зовсім її позбутися, і таким чином іще більше дискредитували її.
Читайте також: Британський публіцист: Демократія віддалилася від людей
Наступним великим кроком назад стала війна в Іраку. Коли війська союзників на чолі з американцями у 2003-му вторглися до країни й не знайшли в Саддама Гусейна жодних слідів легендарної зброї масового знищення, Буш негайно виправдав збройну кампанію, назвавши її боротьбою за свободу та народовладдя. «Узгоджені зусилля вільних країн для підтримки демократії – початок кінця наших ворогів», – заявив він під час своєї другої інавгурації. Це був не просто опортунізм: Буш щиро вірив, що Близький Схід залишиться розсадником тероризму, доки там пануватимуть диктатори. Але це завдало справі демократії великої шкоди. Ліві убачили тут доказ, що вона лише фіговий листок для американського імперіалізму. Прихильники реалістичної зовнішньої політики вважали наростання хаосу в Іраку доказом того, що принесена на багнетах США демократія не обіцяє нічого, крім нестабільності. А розчаровані неоконсерватори на зразок американського політолога Френсіса Фукуями сприйняли це як підтвердження того, що народовладдя не пускає кореня на голому камінні.
Третім серйозним кроком назад став Єгипет. Падіння режиму Госні Мубарака у 2011 році під час великомасштабних протестів породило надію, що демократія пошириться на Близький Схід. Та невдовзі ейфорію змінив відчай. На виборах, що відбулися по тому в Єгипті, перемогли не ліберальні активісти (розпорошені й розділені на безліч більших та менших партій), а «Мусульманське братство» Могаммеда Мурсі. Для нього демократія тотожна ладові, за якого переможець дістає все. Він привів до влади «братів-мусульман», наділив себе майже необмеженими повноваженнями і створив верхню палату з постійною ісламістською більшістю. У липні 2013-го в політику втрутилась армія, заарештувавши першого в історії Єгипту демократично обраного президента, кинувши за ґрати ключових членів «Мусульманського братства» і вбивши сотні демонстрантів. Разом із війною в Сирії та анархією в Лівії це знищило сподівання, що Арабська весна приведе до торжества демократії на Близькому Сході.
Тим часом блиск деяких інших новобранців демократичного табору дещо побляк. Після запровадження демократії 1994 року біля керма в Південній Африці постійно стоїть одна й та сама партія, Африканський національний конгрес, який дедалі більше служить власним інтересам. Туреччина, котра нібито успішно поєднувала поміркований ісламізм, економічне процвітання та демократію, сповзає в корупцію і авторитаризм. У Бангладеш, Таїланді й Камбоджі опозиційні політсили бойкотували останні вибори або відмовлялися визнати їх результати. Усе це показало, що побудова інституцій, необхідних для життєздатної демократії насправді дуже копітка робота, й розвіяло поширене колись уявлення про те, що паростки народовладдя негайно розквітнуть. Навіть якщо «прагнення демократії загальне й універсальне», як твердили Буш і Тоні Блер, для неї потрібна відповідна культура. Майже всі західні країни запровадили загальне виборче право значно пізніше, ніж було створено складні політичні системи, із сильними державними структурами й добре захищеними конституційними правами в суспільствах, де шанують поняття прав особи та незалежну судову владу.
Читайте також: Посол США: Україна не схожа на недемократичну державу
Але останніми роками саме ті інститути, що повинні показувати зразки новим демократичним країнам, почали здаватися застарілими й неефективними у державах із давніми традиціями народовладдя. Сполучені Штати стали уособленням глухого кута через свою одержимість фанатичною гонитвою за очками, що за останні два роки вже двічі ставило всю країну на межу дефолту. Окрім того, американську демократію розкладає практика перекроювання виборчих дільниць із метою забезпечення максимального результату для провладних кандидатів. Це сприяє екстремізмові, адже політики мають подобатись електоратові лише своєї політсили, й фактично знищує голоси багатьох виборців. І ще ніколи в американській політиці гроші не мали такої ваги. Тисячі лобістів (понад 20 на кожного конгресмена) іще більше гальмують і ускладнюють законотворчий процес, щоб протягнути особливі привілеї. Усе це створює враження, що американська демократія продається, а багаті мають більше влади, ніж бідні, хоча лобісти й спонсори заявляють: «Усі затрати на політику – це здійснення права на свободу слова». Унаслідок цього імідж Америки (а відтак і самої демократії) дуже сильно постраждав.
Годі назвати зразком демократії і Європейський Союз. Рішення про запровадження євро в 1999 році приймали переважно технократи; лише дві країни, Данія і Швеція, провели з цього питання референдуми (і в обох випадках відповідь була негативна). Від спроб забезпечити суспільну підтримку Лісабонської угоди, згідно з якою влада зосереджується в Брюсселі, відмовилися, коли на референдумах почали голосувати проти. У найчорніші дні кризи єврозони керівництво ЄС змусило Італію та Грецію замінити демократично обраних лідерів урядами технократів. Європарламент – невдалу спробу компенсувати дефіцит демократії в Європі – ігнорують і зневажають. ЄС став розсадником популістських партій, на зразок Партії свободи Герта Вільдерса в Нідерландах або Національного фронту Марін Ле Пен у Франції, які нібито захищають простих людей від пихатої та некомпетентної еліти. У Греції партія «Золотий світанок» випробовує, наскільки демократія може бути толерантною до партій нацистського штибу. Проект, задуманий для приборкання європейського популізму, натомість іще дужче розбурхує його.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com