Наприкінці липня Харківська військова адміністрація проголосувала за черговий список перейменувань вулиць та об’єктів у Харкові. Це відбувається в межах декомунізації вже не перший рік. Цього разу, враховуючи надзвичайно багатий культурний пласт Харкова, громадськість запропонувала назвати один із провулків іменем актора, музиканта, лідера гурту «Мертвий півень», співзасновника театру «Арабески» Міська Барбари.
Він був одним з основних фігурантів альтернативної сміливої міської культури 1990-2000-х і міцно сприймався як частина міста, у якому жив і творив. У 2021-му Місько Барбара спонтанно помер, не доживши трошки до своїх 50 років. Ця новина шокувала країну, лишила вдовою його кохану жінку Світлану Олешко.
Його музика, тексти, спільні проєкти з іншими митцями давно стали народними. Місько Барбара не побачив повномасштабного вторгнення в Україну, але він бачив, як починалася війна й куди все це рухалося.
Топоніміка Харкова на перший погляд може здаватися чимось незначним, мовляв, не перейменують якусь вулицю, то й бог з ним. Це якщо не враховувати, що перша лінія боїв за Україну пролягає тепер зовсім близько до міста й що не минає дня, щоб по Харкову не гатили різними видами зброї, безжально нищачи, бо це ж «рускій город». Тож організм міста, його історія, його культура, його коди — це більше, аніж про слова, це мітки, по яких ворог впізнає начебто своє.
Місько Барбара з дружиною Світланою Олешко. Фото: Craft Magazine
Харків у Варшаві
Режисерка, засновниця театру «Арабески» та вдова Міська Барбари Світлана Олешко тепер живе у Варшаві. Вона приїхала сюди разом з тисячами інших біженок у березні 2022-го. Тоді один з прильотів прийшовся на її вулицю.
В інтерв’ю виданню «Нова Польща» Світлана розповідала: «Коли на нашу вулицю, на Мироносицьку, прилетіло. До того ми із сестрами вже спакували валізки й заправили автівки бензином, але відтягували, не хотіли нікуди їхати. А коли почало прилітати на нашу вулицю, зрозуміли, що потрібно втікати. Це було як у кіно — довкола все вибухало. І ми трьома автівками, у яких ще старші батьки, діти, собаки, вибиралися якимись дворами. Видихнули десь уже далеко за містом. Потім ще тиждень добиралися до Львова. На дорогах маса людей, корки, блокпости, а ще комендантська година. Більше ніж 200 кілометрів за день не вдавалось проїхати. Але це теж особливий досвід: люди виходили на дороги, виносили каву, чай, воду, їжу, забирали до себе ночувати».
І донині Харків бомбардують ледве не щодня. До Варшави Світлана приїхала дезорієнтована, як сама не раз згадувала. Але польські друзі та колеги підтримали й дали відчуття дому і, що найцінніше, дали можливість продовжувати режисерську діяльність. З березня 2022 року Світлана працює в театрі імені Арнольда Шифмана.
Афіша “Харків! Харків!” з видання “Наше Слово”
У липні вона приїхала на Шульцфест до Дрогобича з відеоверсією джазового мюзиклу «Харків Харків», і розказала, як вони з командою готували його. Зізнатись, спочатку слухати мюзикл про Харків польською мені було незвично, але потім розумієш просту річ: коли є сенси, то їх можливо передати будь-якою мовою. Тоді мова служить, підсилює. Фокусує своїми засобами на важливому.
П’єса, яка зрештою виросла у виставу, була створена в кооперації українських і польських митців. Спочатку сценарій на замовлення польського театру написав Сергій Жадан. Польською «Харків Харків» переклав легендарний Адам Поморський, який перекладав чимало класики, як-от Гете та Елліота, а також у його доробку є чимало перекладів сучасної української поезії. А музику до вистави, що було непростим завданням, написав молодий ізраїльський композитор Ноам Зильберберг. Він приїхав до Варшави з Ізраїля 2015-го й не знав польської. За ці роки він не просто вивчив мову, а й виконує старі польські пісні та, звісно ж, записує їх. Тож вловити Ноама для мюзиклу було справжньою удачею.
Як буває, коли робиш справді з любові та професіоналізму, вистава має великий успіх, зали щоразу заповнені. Попри відчуття масовості, на сцені всього 4 актори. Роль Леся Курбаса грає Модест Ручінський, який, до слова, схожий не лише на самого Леся Курбаса, а й на Міська Барбару.
Місько Барбара і Харків
Цей воєнний час — трансформаційний для України не лише з боку руйнувань і смертей, а ще й тому, що всі сенси, культурні коди, навмисне стерті імена підіймаються на поверхню й промовляють. Причому промовляють дивовижно актуально. Так сталося за 100 років із поколінням Розстріляного відродження, так сталося з Харковом і його міською культурою загалом.
Місько Барбара, львів’янин у багатьох поколіннях, приїхав до Харкова 1998 року, у нікуди, не маючи на початку навіть житла. І за 20 років перевернув і дав життя багатьом явищам у культурному житті. Передовсім він розвивався як драматичний актор і став співзасновником знаменитого театру «Арабески». Нещодавно в розмові з моєю близькою подругою, яка якраз тоді була студенткою юридичної академії, ми говорили про той період початку 2000-х. Про час, коли вони бігали на вистави, коли працював Андрій Жолдак, коли відбувалися квартирники й сміливі творчі експерименти. Місько був у центрі цього процесу і, як вона згадує, від нього завжди було відчуття, що все можливо. Він, надзвичайно креативний і сміливий у втіленні, став стійко асоціюватися з Харковом, хоча у Львові продовжував виступати з гуртом «Мертвий півень», якому присвятив половину життя.
Гурт “Мертвий Півень”. Фото: salvemusic
Цікаво, що попри рокерські стереотипи, які переважно шлейфом присутні в житті музикантів, Місько був геть іншої породи — інтелігентний, небагатослівний, інтелектуальний і надзвичайно добрий. І тепер по його смерті навряд чи знайдеш людину, яка могла б згадати про нього щось паскудне.
І ось його декілька років як немає серед живих, і громада подає пропозицію назвати невеликий провулок його іменем, бо він є правдивою харківською культурою, тим, хто закохався в місто й віддано служив йому. Цю пропозицію відхиляють, натомість лишивши нейтральну назву Привітний. Якщо дивитись поміж рядків, то ці псевдонейтральні назви — Абрикосова, Щаслива й решта — також радянська традиція замилювання очей. І коли вже в наш час ми знаємо про злочини радянського режиму, перебуваємо всередині нової війни, яку Росія десять років веде проти України, відверто влаштовуючи геноцид знову й знову, то нейтралітет виглядає щонайменше сюрреалістично, а якщо сказати інакше — просто огидно. Начебто процес змінення топонімів триває в межах декомунізації, але якраз часто в найкращих традиціях совка.
Справедливо сказати, що може здаватися, що назви вулиць не є першочерговим питанням, що багатоярусних проблем Україні нині вистачає, але одна зі стратегій Росії — це знищення живих матеріальних свідчень: культурних, релігійних об’єктів, а також впливових митців з історії, апелюючи до того, що «всє оні рускіє на самом дєлє». Тому немає імені в місті, немає і людини. А у випадку Міська Барбари, чиї тексти напам’ять знають люди різних поколінь, чия пісня «Ми помрем не в Парижі» взяла колись гран-прі легендарного фестивалю «Червона Рута» й досі лишається надзвичайно значущою для української культури. І так виходить, що маленький провулок перестає бути просто маленький провулком, а стає історією про те, як деталі, маленькі кроки, начебто не настільки впливові рішення знову й знову нагадують, що в місті все ще є сили, які роблять роботу в протилежному від українства напрямку.
«В один із днів повернеться весна з південних регіонів Батьківщини…»
Коли Міська не стало, коли Росія вторглася в Україну, коли був окупований Херсон і досі лишається окупованою частина півдня, то цей рядок звучить зовсім інакше.
Харків і Харківщина зокрема наразі є фортецею зі сходу, яка не просто щодня бореться, а й продовжує творити великий пласт культури. Попри всі атаки в місті працює мистецька резиденція в будинку «Слово» і, як я казала, усі сенси сплітаються. Місько Барбара, який не просто добре знав про покоління 1920-х, а й промотував і грав п’єси за їхньою творчістю, тепер не може свідчити особисто, але він лишається у свідченнях друзів, колег по сцені театральній і музичній, у всіх відданих слухачів, які знають, що «в один із днів повернеться весна з південних регіонів Батьківщини», і зі східних, північних і всіх тих, які окупувала країна-агресор.
І Харків з гордістю прийме на свої вулиці ім’я того, хто любив його понад усе.