Саму військову частину, яка розташована майже посеред міста, уже котрий рік намагаються реанімувати. Кажуть, що на це навіть якісь кошти Міністерство оборони запланувало й скоро (ну ось-ось, як балакають уже роки зо три) можна очікувати, що покинуті та напівзруйновані будівлі військового містечка використовуватимуть за призначенням. Бо за багато років, відколи по всій території Донецької та Луганської областей під різними приводами порозформовували бойові частини, територія була геть занедбана. «Кому ми потрібні, щоб нас завойовувати!», — сміялися журналісти, коли з постаменту біля військової частини перед початком війни кудись вивозили пам’ятник у формі танка. Розшукати цей танк потім уже не вийшло, хоча є небезпідставні підозри, де та для чого придбали й використовували його на початку війни. Але що вже було не так смішно: виявилося, охочі завоювати все-таки знайшлися. А військова частина, як величезний склад техніки та озброєння, виявилася неабиякою цікавою для бойовиків. Тому однієї ночі мешканці тоді ще Артемівська прокинулися серед ночі від перших пострілів: військову частину намагалися захопити кілька десятків озброєних людей. Так для міста почалася ця війна.
У нас було відносно тихо до того першого вибуху. Потім ми почули стрілянину, затим ще розриви та шум. Майже відразу здогадалися, що звуки бою долинають із боку нашої військової частини. Чим скінчилася перша спроба, ми не знали, а коли вранці почули дивне торохтіння, то побігли дивитися на лоджію. На рівні нашого поверху летіли гвинтокрили. Ми з жахом вдивлялися, які розпізнавальні знаки на них. Побачивши українську символіку, видихнули з полегшенням. Того дня в місті скасували навчання в школах і технікумах, а до охорони ремонтної бази резерву підключилися сили спецпризначення. Потім майже щоночі військовій частині не давали спокою. Приїздив танк, із якого хтось чи то з переляку, чи то з перепою смальнув по автопарку, що належить сину мера, замість військової частини, яка містилася через дорогу. Атакували просто серед багатоповерхівок із гранатометів та автоматів, військові виступали в пресі, щоб повідомити: містяни, які здають свої вікна «в оренду» для снайперів та інших бойовиків, залишаться без квартир, бо військові будуть змушені стріляти у відповідь. 24 квітня 2014 року військова частина пережила найпотужніший штурм. Близько сотні найманців і переодягнених росіян, озброєних автоматами та гранатометами, спробували захопити військову техніку, що перебувала на базі. Діставалося тому паркану з різного озброєння. Він був майже весь посічений і місцями зруйнований. Спочатку багатьом це здавалося чимось не дуже реальним, такими собі маніпулятивними іграми на кшталт захоплення виконкомів чи референдумів. Гадали, що «мер з усіма домовився» і все буде добре. Але все не було добре: під час обстрілів важко поранили в обличчя місцевого контрактника, потім бойовики намагалися захопити командира частини, але спецпризначенці відбили його, убивши тодішнього «коменданта». Пораненого Володимира Чобітка доправили гвинтокрилом до військового шпиталю. Зараз командир нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, але досі не оговтався від поранення: збирає гроші на чергову коштовну операцію, яка допоможе не залишитись інвалідом.
Читайте також: В окопах у людський зріст
Однак тоді, навесні 2014-го, у багатьох мешканців Бахмута з’явилася нова традиція: вранці після обстрілів бігти до військової частини, щоб подивитися, який прапор майорить над зруйнованим КПП. І навіть коли на різних адмінбудівлях міста вже повісили незаконні шмати, там залишався наш, український. Волонтери потайки (як це можна робити в самому центрі міста) передавали хлопцям їжу та шкарпетки, завозили мішки та пісок. І так тримався цей острівець України всі дні, аж до повного звільнення міста. Без пафосу — героїчний острівець. У 2014–2015 роках на територію частини періодично заходили різні підрозділи, тут ремонтували техніку, вона стала одним із центрів оборони. Над нею без жодної перерви майорить прапор України. А паркан, як і майже всі приміщення на території, залишається в занедбаному стані. Ну хіба що відновили будівлю КПП і пофарбували паркан перед святами… Чотири роки війни не вистачило, щоб хоча б почати процес відновлення потужних військових частин на Сході України на умовах постійного розташування. Чи знову сподіватимемося тільки на героїзм, відкладаючи важливі рішення на колись?
Читайте також: Не знищувати, а відроджувати