Історія однієї в’язниці

Історія
24 Вересня 2010, 00:00

Цей музей не має рівних за масштабами розкрутки у ЗМІ, адже за нетривалий період існування про нього написано, мабуть, більше, ніж про решту музейних закладів України. Уже перша черга експозиції була відкрита в червні 2009 року з міжнародним скандалом. Інформаційне напруження, вміло підтримуване командою істо­­риків-політтехнологів, не спадало відтоді ані на децибел. Маємо справу з піарною війною, маніпулятивною виборчою технологією (з різних боків), галасливою експлуатацією історичної міфології. Але постала ця міфологія аж ніяк не на порожньому місці. На стінах колишньої тюрми досі видно брунатні сліди людської крові.

Хто такий Лонцький?

Коли йдеться про Львівський національний музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», одразу впадає у вічі одна дивна обставина. Після започаткованої Сталіним та успішно продовженої вже сучасними локальними і столичними українськими політиками деполонізації у львівській топоніміці залишилося небагато слідів минулого назовництва (лише вулиця Коперника не міняла назви від 1871 року).

Тюрма має формальну адресу вулиця Бандери, 1, оскільки розташована на розі вулиць Бандери (у радянські часи Миру, в міжвоєнний період – Льва Сапіги) та Брюллова (від 1946 року), власне, колишньої Лонцького. Вулиця Лонцького з’явилася на карті міста у 1898-му. Раніше в існуванні окремої вулиці не було потреби, аж поки у 1889–1890 роках на перехресті вулиць Льва Сапіги та Коперника не спорудили за проектом архітектора Юзефа Яновського неоренесансну будівлю австро-угорської жандармерії. Поруч, практично в єдиному комплексі, у 1918–1920 роках побудували в’язницю, що дуже придалася як слідчий ізолятор новоствореному VI комісаріатові польської кримінальної поліції, покликаному наглядати за порядком у Городоцькому передмісті – одному з найубогіших у Львові, де на околицях залізничного вокзалу кримінальна публіка аж кишіла. Ворота великого двору в’язниці виходили на вулицю Коперника, головний вхід (нині тут також вхід до музею) – на Лонцького, але поколінню, яке застало радянські часи, більше відомий вхід до тюрми з вулиці Миру (Бандери).

Чому ж тоді в назві музею фігурує вулиця міжвоєнного періоду? Чому прізвище воєначальника другої половини XVII століття, командувача успішної оборони Львова від козацько-турецького війська у 1672 році, учасника другої Хотинської бит­­­ви 1673 та оборони Відня Еліаша Яна Лонцького напов­нене такими похмурими конотаціями? Дещо прояснила відповідь екс-голови СБУ Валентина Наливайченка під час відкриття музею, який поставив в один ряд минулих господарів будинку: службовців по­­льської кримінальної поліції, совєтського НКВС – МДБ – КДБ і німецького гестапо, таким чином прирівнявши всі три режими. Міжнародний скандал вдалося загасити – польські офіційні особи списали заяву Наливайченка на передвиборчу риторику, адже в Україні вже набирала обертів президентська кампанія. Але ті, хто готував Наливайченкові промову, своєї мети досягли. Адже вони хотіли нагадати: під час процесу над членами ОУН 1936 року в цій слідчій тюрмі перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші керівники організації.

Символ насильства

Після окупації у вересні 1939 року східної частини Польщі прибульці зі сходу негайно створили на захоплених теренах інфраструктуру державного терору. В’язниця на Лонцького, розрахована на 1500 осіб, стала внутрішньою тюрмою, зручно розташованою в одному комплексі з обласним управлінням НКВС. Сюди скеровували справжніх і гаданих учасників антисовєтського польського й українського підпілля, яких після брутальних допитів із застосуванням усього катівського арсеналу, напрацьованого в кривавих 1930-х, судили «трійками» та відправляли далі в глиб СРСР. Частина в’язнів, мабуть, помирала на допитах, їхні тіла вивозили й ховали у неозначених братських могилах. Цей механізм не спрацював лише в момент хаосу, спричиненого нападом Німеччини у червні 1941 року, – кількасот згодом жахливо замордованих в’язнів залишилися в тюрмі, їхні пошматовані тіла було знято для німецької кінохроніки та використано в нацистській пропаганді.

Внутрішня тюрма НКВС була не єдиною і не найбільшою у Львові. Загалом функціонували ще три в’язниці: на Казимирівській (Городоцькій) – «Бригідки», Замарстинівській і Яховича. Найбільшими були «Бригідки», де перебувало понад 3,5 тис. в’язнів. Ця тюрма діє й досі, хоча у свідомості сучасників саме вона стала символом комуністичного терору проти мешканців Галичини. У перші дні німецько-совєтської війни майже всіх, кого там утримували за підозрою в політичній нелояльності, було вбито. Хоч рішення про розстріл насамперед прийняли щодо в’язнів внутрішньої тюрми НКВС на Лонцького.
23 червня 1941 року о 18-й годині почалася ліквідація. В’язнів зводили згори до камер на першому поверсі, клали обличчям на підлогу і вбивали «катинським» фірмовим пострілом у потилицю. За даними НКВС, «за першою категорією вибули» в тюрмі на Лонцького понад 924 особи. Частину вбитих закопали на подвір’ї, решту залишили гнити у камерах. Кілька приречених врятувалися, принишкнувши під стосами тіл, а ввечері втекли, щоб дати пізніше свідчення злочину.

Втім, затерти сліди у сум’ятті відступу Червоної армії було неможливо, адже одразу після захоплення Львова німці на кілька днів відчинили ворота тюрем. Про жахливий злочин дізналася світова громадськість, запрацював гігантський інформаційний маховик. Газети рясніли кривавими описами, значна частина яких була так званою воєнною пропагандою, спрямованою на розпалювання ненависті до місцевих євреїв, яких нацисти «призначили» відповідальними за криваву розправу (хоча, зважаючи на збережені списки понад 700 убитих, близько півсотні поміж них були львівськими євреями).

Почався жахливий кількаденний погром – українська поліція та німецькі військові зганяли силоміць чоловіків і жінок єврейської зовнішності до в’яз­ниць і змушували їх прибирати тіла вбитих, які швидко розкладалися у липневу спеку. Професор Казимир Жиґульсь­­кий у знаменитій книжці «Я з львівського етапу» пише: «Я опинився на просторому, оточеному муром подвір’ї в’язниці «на Лонцького». Побачений мною образ був кошмарний – під муром, на пагорку свіжонасипаної землі сиділа група євреїв. То були тільки чоловіки, судячи із зовнішності – ортодокси, усі сильно побиті, закривавлені, вкриті синцями, руки у них були брудні й також закривавлені. Вони сиділи непорушно, мов приречені, їх пильнували кілька німців із автоматами в руках. На подвір’ї, видобуті із землі, лежали трупи убитих НКВС в’язнів, деякі уже зі слідами розкладу, похованих просто на місці. Їх було кількасот, частина мала виразні сліди від тортур, значних опіків, поламаних кісток і поранень. (…) Німці змусили схоплених під час облави у старих кварталах міста євреїв викопувати рештки голими руками». Мстиві нацисти невдовзі вимостили все подвір’я тюрми кам’яними надгробками зі старовинного, півтисячолітнього єврейського кіркуту.

Втім, уже за кілька днів звільнене від решток убитих приміщення було призначене для слідчої в’язниці гестапо (центральний офіс таємної поліції містився неподалік, за кількасот метрів, у розкішному будинку правління електромереж по вулиці Пелчинській/Дзержинського/Вітовського, який пізніше успадкували КДБ і СБУ). Нові господарі використовували не менш брутальні методи слідства, намагаючись змусити зізнатися запідозрених у зв’язках із польським та українським підпіллям, а також установити контакти євреїв, затриманих поза межами гетто. Більшість в’язнів відтак вивозили на розстріл чи до концтаборів. Майже рік у цій в’язниці перебувала графиня Кароліна Лянцкоронська, яка вела боротьбу не лише за життя, а й проти Крюґера – вбивці львівських професорів. Її свідчення, переказані у «Військових спогадах» та офіційно оголошені в суді, дали змогу встановити справжніх організаторів розстрілу львівських учених влітку 1941-го, який совєтська пропаганда у 1960-х роках приписала батальйону «Нахтігаль» та офіцерові абверу Оберлендерові.

Коли в серпні 1944 року повернулися совєти, то аж до 1991-го зайняли комплекс тюрми під слідчий відділ і слідчий ізолятор МДБ – КДБ СРСР. Контингент затриманих і методи допитів у сталінські часи мало відрізнялися від гестапівських. Особливо дошкуляли в’язням тіснота (камери 3х4 метри), бруд, непристосованість до тривалого проживання у кам’яних мішках без сонячного світла. Серед жертв переважали спершу поляки, а відтак, після їх до­­бровільно-примусового «виїзду до вітчизни», українці, звинувачені в прагненні мати власну державу чи просто незалежну політичну позицію. Пізніше режим дещо полагіднішав, а на зміну брутальному насильству прийшли витончені психологічні тортури. У в’язниці подовгу перебували під слідством львівські інакодумці та опозиціонери. Наприклад, Іван Гель загалом провів тут три роки.
Звісно, після здобуття Україною незалежності функція тюрми стала поступово змінюватися. Тут залишили міське відділення міліції та архів СБУ. Колишні в’язні, родичі вбитих, локальні громадські організації історичного профілю («Меморіал», «Пошук», Центр досліджень визвольного руху) окрім вивчення історії похмурої тюрми крок за кроком домагалися її меморіалізації за зразком подібних символів тоталітаризму в Центрально-Східній Європі. Врешті-решт 2009 року тут постав музей.

P.S. Завдяки ведмежій грації Валерія Хорошковського і його команди музей «Тюрма на Лонцького» зажив світової слави, ба навіть отримав певний карт-бланш на помилки в період становлення. У вогні фахових суперечок поступово гартуватиметься власне наукова парадигма бачення минулого, а кон’юнктурно-політична складова неминуче відпаде. Уже зараз пріоритетними для суспільного дискурсу є теми люстрації (оприлюднення імен таємних співробітників і винуватців злочинів тоталітарного минулого) – саме вони, вочевидь, стали каталізатором навколо скандалу з Русланом Забілим, адже що стосується жертв, то їхні доволі повні списки вже давно опубліковані. Проте працівники музею мають нарешті вийти з окопів Другої світової війни, згадати всю сукупність подій тоталітарного минулого, позбутися однобічності та провінційності.

ШОК ОПІЗНАННЯ. Львів’янка щойно прийшла на подвір’я тюрми на Лонцького. Львів, липень 1941 року