Історія як наукова дисципліна — це доволі сучасний винахід німців, а точніше, такого собі Леопольда фон Ранке, який у середині XIX ст. розвинув ідею, що історія повинна вивчати те, що фактично відбулося, замість того, щоб вивчати минуле на основі упереджень теперішнього.
Суть у тому, аби зрозуміти, чому люди робили ті вибори, які вони тоді зробили, погоджуємося ми з ним чи ні. Щоб зрозуміти ті вибори, треба знати події, які оточували людей, які зробили ці вибори, а це і складно, і вимагає тяжкої праці, починаючи з того, що треба спершу зрозуміти власні уявлення про історію.
Це питання, яке професор історії Університету Вісконсину у Медісоні і голова Американського історичного товариства Джеймс Світ намагався поставити на початку цього місяця у фейлетоні «Is History History?», опублікованому в інформаційному часописі Американського історичного товариства.
Не вийшло з цього нічого доброго.
У статті, яка мала підзаголовок «Політика ідентичності й теології теперішнього», Світ порушив питання всеохопної останнім часом тенденції до «презентизму» — звичаю порівнювати минуле з соціальними проблемами й моральними категоріями теперішнього.
У фейлетоні була також делікатна критика ініціативи The Times’s 1619 Project і застереження, що «погана історія породжує погану політику».
Позиція, висловлена професором Світом, викликала різкі протести з боку лівоорієнтованих науковців.
Професор Світ одразу ж відчув на собі тиск середовища і до свого фейлетону додав преамбулу, своєрідну самокритику, яка так цінується в сучасній академічній науці в країнах ліберальної демократії, а мені нагадує найкращі сторінки історії авторитарних держав т.зв. «реального соціалізму», в одній із яких мені випало виростати.
Читайте також: Час спогадів
Ось спроба «покаятися» пера сучасного американського історика:
«Моя вереснева колонка «Перспективи історії» викликала гнів і занепокоєння багатьох наших колег і членів Товариства. Я беру на себе повну відповідальність за те, що в ній я не зміг висловити те, що мав на увазі, а також за спричинену нею шкоду. Я сподівався розпочати дискусію про те, як “робимо” історію у нашій нинішній політично напруженій ситуації. Натомість я унеможливив цю розмову для багатьох наших членів, нашкодивши колегам, дисципліні й Товариству.
(…) Мені щиро шкода, що таким чином я відштовхнув від себе деяких моїх чорношкірих колег і друзів. Мені страшенно жаль. Через мої невдалі намаганнями привернути увагу до методологічних недоліків телеологічного презентизму склалося враження, що питання, що постають крізь призму непредставленості, скорботи, пам’яті і стійкісті, чомусь мають менше значення, ніж питання, поставлені з позиції влади.
Я ще раз перепрошую за шкоду, завдану моїм друзям-історикам, дисципліні й АІТ. Сподіваюся злагодити провину у майбутніх дискусіях із усіма вами. Я слухаю і вчуся».
У статті Світ багато говорить про спроби прикладати сучасну чутливість і культуру взаємин до минулого. Здається, що нині забагато історичних досліджень присвячено здобуттю політично чи соціально «прийнятних» балів. Те, що можна докладно дослідити, поставити під сумнів і навіть очорнити деякі свідчення історії, не означає, що їх автоматично можна змінити шляхом «очищення вогнем» у соціальних мережах та інших доступних платформах для висловлення тільки єдино правильного обурення.
Я досі вірю, що для вивчення історії ми мусимо її глибоко досліджувати, щоб пізнати її заплутаний характер. Десятиліття приховування цілих наративів про рабство, колоніалізм чи різноманітні форми гніту — це очевидна пародія на науку, але так само відбувається і з формуванням історичної канви, яка у результаті має відіграти роль актуального політичного кийка.
Навчання історії з її перемогами і трагедіями, з її справжньою заплутаною природою — це абсолютно ключова річ для кожного з нас. Ми не можемо уникати й усіх незручних сфер тільки тому, що вони можуть когось «образити». Історія образлива. А також прекрасна. Як і саме життя.
Читайте також: Вірність традиції
Хтось колись сказав, що історія (не та академічна, а реальна) — це «дзен вічно рухливої ріки часу». Ніхто не може ввійти в неї двічі. Спитайте про це Геракліта. Решта — часто-густо порожня балаканина, істерична, а не історична. Варто пам’ятати, що уроки, які колись хтось засвоїть із нашого сьогодення, можуть також підлягати перевизначенню, щоб задовольнити чиїсь власні, зовсім не зумовлені історичною правдою умовиводи.
Якщо хтось думає, що мій фейлетон — це лише реакція на проблеми історіографії в академічних установах десь за кордоном, то він не помічає, що всі ми знаходимося — кожен тут і тепер — у гераклітовій вічно рухливій ріці часу, до якої ми не зможемо знову увійти. Тому варто глибоко вдихнути й порахувати до десяти, перш ніж надто квапливо здійснювати ревізію минулого відповідно до нині домінуючої думки, оцінки, судження, тези, позиції, переконання, уявлення, стереотипу, теорії, світогляду, точки зору.