Російська агресія спричинила тектонічні зрушення в українському суспільстві, масштаб котрих ми заледве можемо усвідомити. Серед іншого, чиновники нарешті перестали боятися слова «дерусифікація» й започаткували масштабне очищення від прикрого колоніального спадку, починаючи від міських просторів і закінчуючи шкільною програмою та бібліотечними фондами. Такі починання можна лише вітати. Проте очищення — лише половина справи. Головне питання полягає в тому, а яку саме культурну — в широкому сенсі — модель ми збираємося впровадити натомість? І це питання не стільки про нові пам’ятники, топоніми, книжки чи пісні, скільки про нову парадигму нашої тожсамості.
Так, абсолютна більшість українців — 91% — сьогодні не вважають, що ми з росіянами один народ, 76% підтримують дерусифікацію топонімічного ландшафту і 64% впевнені, що дружніх стосунків із Росією не буде вже ніколи («Рейтинг»). Але варто розуміти, що це насамперед реакція відторгнення, — слушна, гостра, але все ж таки поверхова. Це лише запрошення до усвідомлення правдивої тожсамості, котру ще треба віднайти.
На перший погляд, тут усе просто. Була в Києві вулиця Пушкінська — стане Чикаленка, і от тобі зміна парадигми. Але так воно не працює. Будьмо чесними: більшість українців, зокрема киян, навряд чи достеменно знають, хто такий Євген Чикаленко і за що йому випала така честь. А от колоніальне тавро «Пушкін — великий поет на всі часи» зникне з масової свідомості ще нескоро. І то лише Київ, де кампанія перейменувань, хоч і не без проблем, усе ж таки просувається доволі швидко. Тимчасом у Харкові вулицю Пушкінську перейменовувати взагалі відмовились. Тамтешній міський голова Ігор Терехов так і заявив: «У чому винен Пушкін, що народився Путін?.. Ми вчилися на чудових поемах Пушкіна і Лермонтова. І Пушкінська залишиться Пушкінською». Справа, звісно, не в Терехові, а в тому, що він такий не один. Тому попереду у нас колосальний обсяг дослідницької та просвітницької роботи.
Нещодавнє рішення НАЗЯВО, згідно з яким вивчення історії і культури України є обовʼязковим складником освітніх програм усіх рівнів вищої освіти, можна лише вітати. Тому що саме історія — наші уявлення про минуле — є фундаментом ідентичності. Прикро, що цей предмет часом трактують мало не як «виховну годину», під час якої школярам та студентам розповідають про звитяжців минулих століть і змушують запам’ятовувати вікопомні дати. Виховання патріотизму, звісно, потрібне, але історія — це насамперед про розуміння: без належних знань про минуле неможливо зорієнтуватись у сьогоденні і сформувати правильну візію майбутнього.
Довгий час українське громадянське суспільство боролося проти зросійщення під гаслом «Мова на часі». Був пройдений величезний шлях від низових ініціатив до комплексної державної мовозахисної політики. Хто б міг подумати — якихось десять років тому міністром освіти України був одіозний Дмитро Табачник, а зараз — уже з 16 липня — набирають чинності штрафи за порушення мовного законодавства. Що б там не казали песимісти й панікери, головну битву за мову ми вже виграли. Тепер варто готуватися до наступної битви — за історію.
Чому це настільки важливо?
По-перше, без остаточного подолання колективної амнезії неможлива деколонізація. Так, нині Росію ненавидять навіть ті, хто ще не встиг второпати, «до чого тут Пушкін» і чому пам’ятник Єкатєрінє ІІ в Одесі має бути негайно демонтований. Але треба зважати на довшу перспективу. У ХХ столітті, щоб зберегти імперію, більшовики вдалися до коренізації, ослабивши відцентрові тенденції. Не виключено, що у ХХІ столітті, після провалу планів воєнної реконкісти, імперія скине зашкарублу шкіру путінізму і спробує врятуватися під гаслами миру, демократії, перезавантаження стосунків із Заходом і, звісно, з Україною. Власне, уже сьогодні «хороші росіяни» торують собі стежки до Києва, зондують ґрунт і роздають компліменти. І той, хто не розуміє історичної логіки українсько-російських стосунків, не бачить у цьому жодної загрози, а може й навпаки — перебуває в полоні ілюзій щодо майбутньої «демократичної Росії».
По-друге, питання не лише в деколонізації. Євроінтеграція триває, тож до повернення до «європейської сім’ї народів» треба готуватись — і не лише в тому, що стосується реформ, боротьби з корупцією, впровадження відповідних стандартів тощо. ЄС — це клуб зрілих, розвинених націй, і культурне поле Європи — це простір інтенсивного обміну, живої конкуренції сенсів та наративів, на який необхідно виходити підготовленими. І все це — про нашу тожсамість у найширшому (а головне — найглибшому) значенні цього слова. А також про індустрії та інституції, котрі забезпечують змістовне наповнення, формування, зміцнення й відтворення української ідентичності. Те, що «Україна — не Росія», тепер уже очевидно для всіх, але це й досі не відповідь на питання, хто ми є. Не давши цю відповідь самим собі, ми заледве можемо розраховувати на належне визнання.
І по-третє, — що найбільш важливо — наші уявлення про себе визначатимуть, яким буде наше суспільство й держава. Усі політичні проєкти майбутнього так чи так спираються на певну візію минулого. Ті, хто прагнули збудувати тут авторитаризм під патронатом Москви, артикулювали один історичний наратив; ті, хто прагнули європейських стандартів демократії — другий; а ті, хто прийшов до керма без жодних уявлень, взагалі ставили риторичне питання «А какая разница?» — аж поки Росія не розповіла… Те, як ми бачимо й розуміємо своє минуле, також значною мірою впливає на наші цінності й поведінку: політичну, економічну, громадську. Так, ці зв’язки не завжди очевидні, але від того вони не стають менш реальними. Не позбувшись амнезії і комплексу меншовартості, не розібравшись у складних питаннях і не створивши адекватну візію себе, ми не можемо здобути надійний фундамент для суспільного поступу.
Отож історія — на часі.
Це лише запрошення до дискусії, головне слово в котрій має належати історикам, експертам із питань культури та освіти, а також представникам громадянського суспільства, які усвідомлюють, що боротися за історію не менш важливо, ніж відстоювати мову. Результатом цієї дискусії має стати бачення, яких саме змін ми потребуємо і яких дій вони вимагатимуть від наукової спільноти, активних громадян і держави.