Берлін – «бідний, але сексуальний», за визначенням місцевого
бургомістра Клауса Воверайта, долає цю бідність, як тільки може.
Зокрема, за рахунок туризму. А що може бути кращим туристичним брендом
за сумнозвісний мур, котрий роз’єднував не лише місто, а й цілу
повоєнну Європу, ставши однією з найбільших візуальних метафор минулого
століття. За останні 20 років від нього насправді лишилося не так вже й
багато, проте з тих решток німці намагаються витиснути максимум. Є
частина стіни, перетворена на галерею просто неба, є інша частина, до
якої вміло прилаштували музей «Топографія терору» (тим більше що в
цьому місці було приміщення гестапо), також є згаданий вище велосипедний
маршрут, що дає змогу відчути власними м’язами розмах та масштабність
геополітичних зламів та векторів не такої вже й сивої давнини. Тож коли
знайомий запропонував проїхатись уздовж муру на велосипедах, я відразу
погодився – одна річ читати про все це в книжках, зовсім інша –
подивитись очима прикордонників.
Очима прикордонників
У
туристичних путівниках пропонують розпочинати таку велосипедну подорож
безпосередньо в центрі міста: від цілком перебудованої (чи точніше
забудованої) за 20 років після об’єднання Потсдамер платц на схід, у
бік Варшауер-штрасе. На кожному кроці вдячного й зацікавленого туриста
очікують дбайливо і ретельно збережені артефакти, скажімо, захована у
дворах поміж житлових будинків колишня сторожова вежа чи згадана вище
«Іст сайд гелері» – майже півторакілометровий шматок стіни,
перетворений художниками з усього світу на величезний виставковий
майданчик. Проте мій знайомий запропонував не шукати легких шляхів і не
прямувати звичними туристичними маршрутами, а стартувати натомість із
віддаленого й малолюдного передмістя на півночі Берліна й уже звідти
рухатися у південно-західному напрямку, власне, тією ділянкою, де
Західний Берлін знаходився на схід від кордону НДР.
Сам маршрут
тягнеться певний час уздовж річки Гавель, і про те, що тут проходив
державний кордон, котрий до того ж пильно охоронявся, можна дізнатися
хіба що з дороговказів, які не дають збитися серед лісових доріжок та
осінніх полів. У місцях, котрі можуть зацікавити туриста, стоять
інформаційні стенди, на яких подано інформацію, наприклад, про
існування західноберлінських ексклавів (химерні історії про проживання
кількох родин на території фактично іншої держави, про перебування в
прикордонній зоні, про школярів, котрі їздили до школи в супроводі
британських танків тощо), або про кількість загиблих під час спроби
перебратися з одного Берліна в інший, або про водно-пропускні пункти, що
розміщувалися на порожньому нині узбережжі. Іноді й тут можна натрапити
на колишню прикордонну вежу або черговий пам’ятник, що свідчить про
затятість перебіжчиків та непримиримість охоронців. Хоча загалом, якщо
не знати всього цього історично-тоталітарного бекграунду й не надто
вчитуватися в хронологію розподілу та протистояння, дорога видається
доволі захопливою і таємничою: поля, порослі густою травою, вже
по-осінньому прив’ялою і пересушеною, лісові дороги, що тягнуться з
пагорба на пагорб, молоді соснові насадження, котрі витворюють природні
мури, попри які можна їхати безкінечно довго, отримуючи втіху й
заспокоєння і практично не думаючи про трагічні та парадоксальні речі,
що чинилися тут всього-на-всього 30–40 років тому. Втім, маршрут
побудовано так, щоби приємне пересування прусськими ландшафтами
поєднувалося все ж із постійними згадками про речі менш ідилічні.
Скажімо, коли проминаєш безмежні ліси й опиняєшся на березі річки, коло
старої церкви, з’ясовуючи для себе, що після зведення муру вона, церква
Христа Спасителя, опинилася саме в прикордонній зоні. Понад те, її
дзвіниця стала безпосередньою частиною стіни, а всі богослужіння
довелося на тривалий час припинити. Втім, після об’єднання країни храм
було відновлено. На такі речі, що виходять поза межі суто міської
топоніміки, перетворюючись на певні свідчення й ілюстрації історичних
пристрастей та прагнень, натрапляєш упродовж усього маршруту, наскільки в
тебе стане сил і снаги його долати. Що не так і просто – все-таки 155
км, хай і з приємними краєвидами.
Подолання штучних бар’єрів
Зрештою,
річ не в краєвидах, а в тім, що німці, здається, навчилися давати собі
раду з історичним минулим, що роз’єднувало їх у прямому сенсі цього
слова. Досвід дуже повчальний, особливо для України з її не менш міцним,
хоча й невидимим, на перший погляд, муром, котрий ділить її вже
триваліший час і з котрим, схоже, багато хто вже почав миритися. Досвід
Німеччини показує, що шлях до єдності, до подолання штучних бар’єрів
залежить не лише від «політичної волі» керівництва чи обраних владою
внутрішньо- та зовнішньополітичних векторів, а й від потреби самого
народу в цій єдності та подоланні цих самих перепон. Головною та
засадничою є потреба єднання, потреба повалення стіни, котра всіх нас
роз’єднує, і неприпустимість навіть теоретичної можливості відновлення
поділу та відбудови муру. Решта, за великим рахунком, має право на
існування: і ностальгія частини населення за «світлим соціалістичним
минулим», і дискусії щодо майбутнього шляху, яким потрібно рухатись, і
постійна боротьба лівих із консерваторами. Звісно, в цієї країни і в
цього міста вистачає своїх проблем, але головне все ж лишається поза
обговоренням, а саме: однозначне засудження того розподілу й так само
однозначне визнання єдності як єдино можливого варіанта існування
країни. Може, саме тому, попри всю «ностальгію» і всю демократію, вже в
1990-х роках, себто після того, як мур назавжди був повалений, у
Німеччині відбувалися судові процеси над колишніми прикордонниками НДР,
котрі розстрілювали перебіжчиків. Оскільки, як показує досвід, зокрема
Німеччини, лише давши чітку оцінку історичним подіям, чітко розставивши
акценти та визначивши власні пріоритети, можна розраховувати на
неможливість появи в майбутньому таких кордонів, проблем і розділення.
Знову ж таки більш ніж актуальна проблема для сучасної України з її
копирсанням у власній історії, намаганнями узгодити в межах однієї
країни часто цілком несумісні історичні концепції, цілковитим небажанням
почути своїх опонентів, постійною налаштованістю на несприйняття та
реваншизм, бажанням будувати мури й відстрілювати ймовірних
перебіжчиків. Дозволяючи себе роз’єднувати й налаштовувати один проти
одного, беручи участь у цій боротьбі приватних ідеологій та приватних
інтересів, поступаючись принципами заради амбіцій, ми часто забуваємо,
як легко опинитись по той чи другий бік муру і як важко потім цей мур
долати.
.
І щоби зрозуміти це, необов’язково винаходити велосипед
«Іст сайд гелері». Півтора кілометри графіті
