Історія як зброя

Ігнорувати історію можна, тільки якщо вона не завдавала нещодавно ударів твоїй країні. Виразно пам’ятаю випадок, свідком якого я був у Вільнюсі на початку 1991 року. Країна відбивалася від тиску Кремля, що прагнув зупинити її рішення про відновлення довоєнної незалежності, проголошеної 1918 року і знищеної радянською окупацією 1940 року. Американські телевізійники записували короткі відеоролики за участі литовців. Продюсер наполягав: «Жодних дат!» Місцеві фіксери розгубилися. Литовські інтерв’юери спантеличилися. Як розібратися в теперішньому, якщо не можна згадувати минулого?

Однак американський медійник був непохитним. Він знав свою аудиторію. Глядачам не подобалися дати, та й будь-що, що він називав «архаїкою». Вони хотіли бачити фотогенічну молодь, що розмахує прапорами і розповідає банальності про свободу на тлі драматичних погроз поганців. Теленовини ближчі до коміксів, аніж до підручників.

Навряд чи мій колега читав книжку Френсіса Фукуями, що вийшла друком наступного року, але назва йому б сподобалася. Кінець історії був уже в повітрі. Події 1989, 1990 і 1991 років були (як поглянути ззовні) повстанням проти похмурої геополітичної визначеності минулого заради захопливого й гнучкого майбутнього.

Для литовців, ще однієї поневоленої нації Східної Європи, усе було навпаки. Шлях до світлого майбутнього пролягав через отвір у давно придушеному минулому. Сюжет і декорації крутилися навколо краси Вільнюса, відваги демонстрантів, драматичного зведення барикад навколо парламенту і подальших трагедій і тріумфів. Тоді творилася історія і викорінювалася брехня довжиною в п’ять десятиліть, що трималася на масових убивствах.

Історична правда вижила, та лише тому, що береглася в таємниці: завдяки людям, які, страшно ризикуючи, передавали з покоління в покоління небезпечні історії, завдяки радіотрансляціям на коротких хвилях і конрабандним книжкам. І от нарешті литовці отримали змогу розповісти свою історію світу. Велике князівство Литовське, Річ Посполита — литовсько-польський союз, міжвоєнна республіка, пакт Ріббентропа-Молотова, катастрофа 1940 року, депортація, партизанська війна і ще багато-багато іншого.

Та світ сказав: «Жодних дат!»

Схоже, ми виграли ту битву. Історія лежить в основі аргументів про безпеку і свободу сучасної Європи. Що насправді сталося 1991 року? Чи був то кінець Кремлівської імперії чи лише кінець політично-економічної системи, що тримала її на плаву? Що Захід пообіцяв Горбачову про НАТО (якщо взагалі щось обіцяв)? Чи справді українці — нацисти? Чи то росіяни поводяться, як нацисти?

Не зовсім доцільно стверджувати, що історія повторюється. Точніше буде сказати, що вона нікуди не зникала, — принаймні для тих, хто уважно стежив. У регіоні всі здригнулися, коли 1993 року кремлівський радник Сергєй Караганов проголосив названу на його честь доктрину. Таким чином виникла нова політична категорія «російськомовного населення», що потребує захисту Кремля. Рік по тому тодішній президент Естонії Леннарт Мері в промові в Гамбургу 25 лютого 1994 року різко засудив амнезію Росії щодо радянських злочинів.

Чому нова, посткомуністична Росія, запевняючи, що вона попрощалася з традиціями зла СРСР, уперто відмовляється визнавати, що 1940 року, а потім вдруге 1944 року країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва) були окуповані й анексовані проти їхньої волі й усупереч міжнародному праву, а за п’ять десятиліть радянізації й русифікації ледь не втратили національну ідентичність.

Далі у промові Мері наголосив, що заступник міністра закордонних справ Росії Сергєй Крилов публічно заявив, що Естонія, Латвія і Литва вступили в Радянський Союз «добровільно». Це, за словами президента, «однаково, що заявити, ніби десятки тисяч естонців, включно зі мною і моєю родиною, “добровільно” депортувалися в Сибір під наглядом совєтів».

Варто зазначити, що ця проста заява так обурила голову російської делегації, що він із колегами покинув залу, демонстративно грюкнувши за собою дверима і не дочекавшись обіду. Той високопосадовець, який очолював петербурзький комітет із зовнішньоекономічних зв’язків, прославився в подальші роки. Звали його Владімір Путін.

У 2005 році на посаді президента Російської Федерації він дав промовисту тонкошкуру відповідь на просте запитання естонської журналістки Астрід Каннел  про неспроможність Росії вибачитися за окупацію країн Балтії за умовами пакту Ріббентропа-Молотова. У 1918 році, як, помітно нервуючись, пояснив Путін, «Росія і Німеччина уклали угоду, за якою Росія передавала території під контроль Німеччини. Це ознаменувало початок естонської державності. У 1939 році Росія і Німеччина підписали ще одну угоду, і Німеччина повернула Росії території, які були поглинені Радянським Союзом. Не варто зараз обговорювати, добре це було чи погано. Це частина історії. Такою була угода, і маленькі країни були в ній козирями. На жаль, такими були реалії тих часів…».

«Реалії тих часів» — це не реалії нинішніх часів. Путін, який запропонував «не обговорювати» історичні події, чомусь написав есе на 5 тис. слів, де виправдовував війну в Україні історією: посилався на події кількасотлітньої давнини і виводив коріння спільної державності з Київської Русі, ба навіть із давніших часів, включно з нібито священним Кримом, що його він порівняв із Храмовою горою в Єрусалимі. На думку Путіна, вердикт історії полягає в тому, що Україна — вигадане утворення, виліплене Заходом як нелегітимна маріонеткова держава.

Інший історичний аргумент стосується сучасніших подій і зосереджується на відносинах між сходом і заходом протягом останніх трьох десятиліть. НАТО, мовляв, систематично оточувало Росію і зарекомендувало себе як агресивний і негідний довіри альянс.

У підсумку виходить, що політизована інтерпретація минулого — стінобитне знаряддя путінської ідеології, що насамперед базується на фетишизації радянської перемоги 1945 року.

Читайте також: Коли закінчиться Друга світова війна?

Однак це двобічна гра. Історія також відіграє ключову роль у протистоянні путінській війні. Колись у голові не вкладалася ідея про те, що путінська етнонаціоналістична політика може перегукуватися з політикою Адольфа Гітлера щодо фольксдойче Судетської області 80 років тому. Нині це цілком закономірна думка. У 2008 році Празька декларація про європейське сумління та комунізм віднесла нацистські і радянські злочини проти людяності до однієї категорії катастроф ХХ століття в Європі, щоправда там також зазначалося, що кожну систему терору слід розглядати окремо. У такий спосіб було порушено кілька табу: дехто вважає, що декларація нівелювала унікальність Голокосту. Лунали також версії, що це спроба опорочити ліву політику як виключно тоталітарну. А ті, хто звик прославляти жертву Радянського Союзу в боротьбі проти Третього Райху, вважали декларацію «возмутительной» — улюблене російське слово.

Утім, цей наратив не тільки зберігся, а й утвердився. Відтоді щороку з’являються нові підписанти, ініціативи, декларації й вшанування пам’яті жертв. Країни, які десятиліттями вважали СРСР союзником у війні, почали визнавати пакт Ріббентропа-Молотова і його таємні протоколи, а також усвідомлювати, що кількість жертв комунізму дорівнювала, ба навіть перевищувала кількість загиблих від нацистських розправ.

Проте ніхто не бажав засвоювати найважливішого уроку про те, що російська сліпота щодо злочинів минулого спричинила війну в майбутньому.

Чи не найцікавішим питанням для майбутніх істориків буде питання про те, чому, незважаючи на всі зусилля й застереження про російський імперіалізм ще з початку 1990-х років, ніхто не передбачив Путінської «історичної» війни в Україні і не запобіг їй.

Можливо, справа в епістемічному привілеї. Західні полісімейкери були могутнішими за «провидців» на сході. Зусиль Мері, його колег Вацлава Гавела (Чехія) і Вітаутаса Ландсберґіса (Литва) та інших східних лідерів виявилося достатньо, щоб країни Заходу переосмислили минуле, але не його значення для теперішнього.

Та проблема полягала не лише в привілеї. Шкоди завдало ставлення, на якому він ґрунтувався. Воно позначилося сімома гріхами: невіглаством, зарозумілістю, наївністю, легковажністю, упертістю, боягузтвом і жадібністю.

Почнімо з невігластва. Одним із наслідків «залізної завіси» було те, що лідери Західної Європи й Північної Америки переважно мали дуже туманне уявлення про мови, історію і культуру поневолених націй. Та вони добре знали Росію — беззаперечну культурну наддержаву. Коли читаєш «Війну і мир», слухаєш Чайковського і милуєшся картинами Кандинського, не лишається часу на творчість великого естонського письменника Антона Таммсааре або литовського композитора і художника Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса. Країни Східної Європи були для Заходу відсталими, брудними, холодними і навіть смішними. Їхні мови — важко розуміти і вчити. Це ставлення втілилося у фільмах про Бората, де висміюється казахська мова, культура, історія і державність.

Невігалство породжує зарозумілість. Захід вірив, що його версія демократії і капіталізму принесла перемогу в Холодній війні. Схід має дякувати як за визволення, так і за шанс на вступ до Західних «клубів». А ще — помовкувати. Нікому не цікаві його неврози. Копання в помилках історії лише розпалює ворожість. Нарікати на пакт Ріббентропа-Молотова так само безглуздо, як вимагати компенсації й вибачень за Іспанську інквізицію чи Контрреформацію.

Зарозумілість породжує наївність. Тих, хто не розуміє, що відбувається, і не хоче розуміти, легко вводити в оману. Кульмінацією наївного підходу до Росії було Обамівське « перезавантаження»  2009 року. Поставмося до тимчасового президента Дмітрія Медвєдєва як до серйозного реформатора. Що з цього може вийти поганого? Як пізніше з’ясувалося, багато чого.

Наївність породжує легковажність. Убивство Анни Політковської? Це суто російська справа. Отруєння Александра Літвінєнка? Це внутрішні колотнечі розвідки. Десятки інших убивств у столицях країн Заходу? Не варто панікувати. Кібератака на Естонію 2007 року? Буває. Війна в Грузії 2008? Її почав Саакашвілі.

Читайте також: Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика

Що більше сигналів тривоги, то впертіше Західні можновладці наполягали на правильності своєї картини. Росія була неприємністю, але не загрозою. Там усе ще можна було заробляти гроші. Росіяни потрібні нам для вирішення питань з ядерною зброєю і зміною клімату. Не треба на них тиснути. За впертістю ховалося інтелектуальне і моральне боягузтво. Визнати, що Західний підхід до Росії був геть неправильним протягом кількох десятиліть, означало б узяти відповідальність за помилки. Це вимагало б складних змін у політиці, витратах на оборону й енергетичній безпеці. Може, навіть довелося б вибачатися.

В основі всіх цих гріхів лежала жадібність. Важко переконати в чомусь людину, коли її виживання залежить від нерозуміння.

Більшість тих, хто взаємодіяв із Росією після розпаду Радянського Союзу, мали особистий фінансовий інтерес у добрих відносинах. Вороже або негативне ставлення коштувало б таким людям кар’єри.

Хто платить, той і музику замовляє. Попрацювавши московським кореспондентом The Economist у кінці правління Єльцина і в перші роки Путіна, я добре запам’ятав, як Західні банкіри, юристи, бахгалтери і дипломати висміювали мене за критику і розведення паніки. Цікаво, де вони зараз.

Чи не найяскравішим прикладом цього підходу була Німеччина, яка перетворила жадобу, лицемірство, сентиментальність і примирливість ледь не на мистецтво. Читачі старшого віку, певно, пригадують палке захоплення «горбіманією» наприкінці 1980-х років. Та далі було гірше. Німеччина нехтувала новими східноєвропейськими демократіями заради прибуткових двостронніх угод із Москвою, зокрема будувала спільно з росіянами два газопроводи «Північний потік» через Балтійське море. Німецькі можновладці постійно ігнорували застереження, що лунали від мене й інших фахівців щодо небезпек російської гібридної війни — такої собі суміші дезінформації, економічного тиску, підривної діяльності, шпіонажу і погроз про застосування сили. Таку тактику Росія застосовує проти своїх сусідів. Російські шпигуни, аферисти і злодії розійшлися на повну, викрадаючи таємниці, вбиваючи критиків і будуючи бастіони впливу в Німеччині.

Підхід Німеччини спричинений історичними, географічними і геополітичними «сліпими зонами», що взаємопов’язані. Маючи алергію на націоналізм внаслідок зловживання ним нацистським режимом Гітлера, німці жахалися ролі патріотичних настроїв у поваленні комунізму. Східноєвропейці були «націоналістами», несхвально бурмотіли німці (а на російський націоналізм — значно потужнішу і токсичнішу силу — зручніше було не зважати). Завершення Холодної війни німці пов’язували з власною Ostpolitik (східною політикою) 1970–1980-х років, що зосереджувалася на зближенні й формуванні довіри з радянським блоком. Ба більше, Радянський Союз схвалив возз’єднання Німеччини і вивів війська з колишньої Східної Німеччини, заслуживши за це вдячність, а не скептичне ставлення.

У сучасному світі, як палко переконували поборники німецької політики, проблеми слід вирішувати шляхом діалогу, а не конфронтацією. Щоб уникати конфліктів, необхідно розвивати торгівлю й інвестиції. Росія ніколи не нападе на своїх клієнтів. Тепер ми бачимо, що вийшло із цих сподівань.

Німці потерпають від почуття провини за нацистські злочини своєї країни, та навряд усвідомлюють, що під час Другої світової війни радянська Україна постраждала незмірно більше, ніж радянська Росія.

Попри те, що німці стверджують, ніби засвоїли уроки своєї історії, насправді воліють не знати, наскільки ці уроки доцільні для розуміння інших злочинів і небезпек. Німці так зациклилися на унікальності власної історії, що відмовляються спиратися на уроки, які нібито добре засвоїли.

Це тяжкі гріхи, але й чесноти заслуговують детальнішого аналізу. Передусім —праведність, що може вилитися у схильність «бити себе в груди». Ми страждали. Ми реабілітувались. Тепер до нас жодних претензій. Поза сумнівом, такий підхід добре помітно в путінській системі з її фетишизацією радянської перемоги над нацизмом. Але в інших країнах його теж помітно. Вибірковим ставленням до помилок, травм і хиб минулого, на жаль, досі позначено національні дискурси колишніх поневолених держав. Виразно пам’ятаю, як на початку 1990-х ставилися до міжвоєнних лідерів країн Балтії: Костянтина Пятса (Естонія), Карліса Улманіса (Латвія) й Антанаса Смятони (Литва). Вони наші герої й мученики, наполягали мої балтійські друзі. За час радянської окупації ми наслухалися про їхні помилки — справжні й намислені. Не марнуймо нині часу на критику.

Читайте також: Кілька слів про ремесло історика

Наратив праведності особливо спокусливий при проведенні аналогій. Мисленнєві експерименти необхідні для того, щоб донести: ті, хто не вчаться на помилках історії, приречені їх повторювати. Як ілюстративні приклади наведу два такі експерименти на найпоширеніші теми в наших дискусіях про відносини між сходом і заходом. Перший я особисто неодноразово використовував, особливо в ті роки, коли намагався застерегти легковажний світ щодо небезпеки Кремля. Отже:

Уявімо, що Третій Райх не зазнав поразки на полі бою 1945 року, а натомість проіснував у подальші десятиліття. Уявімо, що Гітлер помер на початку 1950-х, як Сталін, і на зміну йому прийшов хтось на кшталт Хрущова. Настала «відлига», і було визнано Голокост. Уявімо, що відлига призвела до тривалого періоду стагнації за нового німецького лідера на зразок Брежнєва. І нарешті Третій Райх розпався в кінці 1980-х, коли «нацист-реформатор» (назвімо його Міхаелем Горбачем для наочності) намагався реформурмувати непридадтну для цього державу, поєднуючи Öffenheit і Umbau (що їх росіяни назвали б «гласность» і «перестройка»).

Тоді уявімо, що Третій Райх розвалився 1991 року і колись поневолені Данія, Нідерланди й Австрія повернулися на мапу світу, звідки зникли у 1938–1940 роках. До них приєднується нова менша держава — Німецька Федерація — де й досі править нацистська партія, що претендує на демократичність і приязність до сусідів. Так триває років десять, допоки колишній офіцер СС (назвімо його Вальдемар Пушнік для наочності) не обіймає посаду спершу прем’єр-міністра, а тоді президента.

Зовнішньому світу це може не подобатися, особливо якщо він квапиться обмежити сободу преси і контролювати політичну систему. Та ми розуміємо, що насправді народ у Німецькій Федерації прагне лише стабільності, і не варто нам лізти не в свої справи. Ми можемо аргументувати, що СС у 1970-ті й 1980-ті, коли Пушнік там працював, була вже не такою, як у 1930–1940-і. Можемо стверджувати, що Пушнік служив в елітному відділі СС з іноземного шпіонажу, тож узагалі був не причетний до внутрішніх справ країни. Адже приблизно так Захід реагував на новину про те, що агент КДБ Владімір Путін став президентом Росії.

Далі уявімо, що наш оберст Пушнік заявляє, ніби аншлюс і Мюнхенська угода були «легітимними» (так само як Путін щодо пакту Ріббентропа-Молотова). Стверджує, що поляки, нідерландці й данці мають бути вдячними німецькому народу за незалежність, лишити німецьку другою офіційною мовою і надати автоматичне громадянство всім особам, які оселилися в них за часів окупації. 

Далі уявімо, що німецька урядова газета пише, що в «Аушвіці» не було газових камер. Читати таке було б тривожно і навіть огидно. (Саме так почувалися поляки, коли 2008 року дізналися з п’ятьох мейнстримних російських видань, що Катинський розстріл був справою рук нацистів, а не НКВС). Уявімо, що оберст Пушнік пише розлоге есе про історичну єдність Німеччини й Австрії, засуджуючи австрійську державність, називаючи її вигадкою Заходу. 

Такий приклад зачіпає всі струни. Путін — це Гітлер. Росія — нацистська Німеччина. Ми — Чехословаччина або, можливо, євреї. Ми — праведні, вони — жахливі. Поза сумнівом, така історія мала б привернути увагу світу до нашого меседжу?

Друга аналогія (напевно, більш суперечлива для моєї аудиторії) навіяна тими, хто вважає, що Захід вчинив із Росією несправедливо. Отже:

Уявімо, що Холодна війна завершилася не тріумфом, а занепадом Заходу. Уявімо, що неефективною виявилася капіталістична, а не комуністична система, що розвалилося НАТО, а не Організація Варшавського договору, і що стався розпад США, а не Радянського Союзу. Уявімо, що у Вашингтоні приходять до влади нові лідери, які вирішують імпортувати найкраще з соціалістичної системи і врахувати помилки минулого. Уявімо також, що більшість американців вважають Радянський Союз дружньою державою. 

Далі уявімо, що замість використати такий визначальний зсув собі на користь Кремль лишає ОВД як свій військовий альянс і, незважаючи на протилежні обіцянки, долучає до нього спочатку Мексику і Канаду, а потім північно-східні штати США. Потім бомбардує Нікарагуа, щоб повалити тамтешній режим, який росіянам не вподоби. Згодом замислюється про перспективу членства Техасу і Флориди. Зрозуміло, що в результаті американці починають ставитися до ОВД вороже, а адміністрація у Вашингтоні воліє переглянути дружню політику 1990-х і схиляється до жорсткішої лінії у відносинах із Московою.

Приблизно так вчинив Захід із Росією. По завершенні Холодної війни ми мали історичну нагоду налагодити відносини з росіянами. Натомість розширювали свою сферу впливу і підтримували існування НАТО, використавши альянс для бомбардування союзної з Росією Сербії. Потім ми розширювали НАТО: спочатку прийняли країни Центральної Європи, потім колишні радянські республіки Балтії. Ми навіть намагалися залучити в альянс Україну і Грузію. Божевілля! Лицемірство! Чого ж тоді дивуватися подальшим подіям? 

Кожна з цих історичних аналогій має свої переваги й недоліки. По-перше, неправда, що ті, хто не пам’ятає помилок історії, як стверджував Джордж Сантаяна, приречені їх повторювати. Насправді чимало періодів історії були забуті й не мають жодного впливу на теперішнє. Такі травматичні події, як Столітня війна, Війна червоної та білої троянд або Війна за іспанську спадщину, не згадуються серед широкого загалу, і недаремно. Ідея про те, що обурений Бог Історії карає неуважних учнів повторенням страшних подій, скидається на варіацію на тему «День бабака» — теорія не має нічого спільного з реальністю.

Читайте також: Die Welt: Кінець довіри

Ба більше, коли люди згадують історію, це не конче означає, що вони засвоюють із неї однозначні або приємні уроки. Гітлер пам’ятав геноцид вірменів і дійшов висновку, що геноциди швидко забуваються. Якось китайський читач The Economist  написав мені, що помилкою його країни в Тибеті був занадто м’який підхід: якби ми поставилися до них так, як британці до тасманців, то давно б уже вирішили проблему.

По-друге, історичні аналогії підтримують нашу версію подій, але можуть відштовхнути людей, яких, власне, й покликані переконувати. Попри всі її недоліки, Путінська Росія, так само як Радянський Союз, — не Третій Райх. Третій Райх був невіддільним від Адольфа Гітлера. Натомість радянські апологети спромоглися засудити Сталіна, не припинивши прославляти Леніна. Вибіркове прочитання Маркса й Енгельса забезпечило ідеологічну інфраструктуру, витривалішу за них обох. Важко, ба навіть неможливо, уявити, щоб нацистський Хрущов засудив Голокост, та водночас прославляв принципи націонал-соціалізму. Нехай Путін і назвав розпад Радянського Союзу «геополітичню катастрофою ХХ століття», та все ж він не неокомуніст.

Коли проблема перебільшується, менше шансів її виправити. Заморожені посткомуністичні конфлікти — у Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії та на Донбасі — значно складніші, ніж майбутнє Судетів. Коли вже послуговуватися історичними аналогіями, нехай вони будуть вигадливими і спонукають до роздумів, аніж видаваються банальними і спрощеними.

По-третє, постає моральне питання. Північно-східні штати Нової Англії, які в моїй пропутінській аналогії грають роль країн Балтії, не були приєднані до США силою із застосуванням зброї, а тамтешню еліту не депортували на Аляску у вантажівках для худоби. Американський уряд не влаштовував у Техасі штучного голоду в 1930-х роках, внаслідок якого загинули мільйони людей. Точнішою аналогією були б гавайці, які тисячами тікали від американського імперіалізму в Росію заради свободи і безпеки, і їхня острівна держава, що вхопилася за можливість відновити незалежність після розпаду США. Ставлення такої уявної незалежної держави Гаваї до переможного Варшавського пакту мало б бути вельми позитивним.

Відчуття праведності підживлює патріотичні почуття, але послаблює переконливість наших аргументів. У такій політичній дискусії великою спокусою буде вибрати конкретний період історії того куточку світу, де твій улюблений народ виглядає пристойно, а неулюблений — жахливо і тупо. Німці назвали б такий підхід Doppelgedächtnis: моя історія — моя справа, а ваша історія — мій політичний футбол.

Корисно було б почати з того, що навряд чи буває так, що одна країна або один народ виступає виключно жертвою і ніколи не стає лиходієм. Наприклад, поляки — олімпійські чемпіони у пам’яті про власні страждання, зокрема тому, що ці спогади пов’язані з невтомною боротьбою з комуністичною машиною брехні. Та деколи полякам важко визнати, що їхні східні сусіди, як-от українці і литовці, дивляться на історію інакше.

Читайте також: Петро Тима: “Коли є політична воля та задіяні механізми, то рішення знаходиться”

Естонці й латвійці охоче згадують свої травматичні події за панування росіян і німців; а от історія жорстокої експропріації майна у балтійсько-німецької шляхти, що подеколи супроводжувалася вбивставами на початку 1920-х років, привертає менше уваги. Життя в міжвоєнній Центральній Європі і країнах Балтії можна назвати раєм, порівнюючи з тим, що було далі, але так було не для всіх: зокрема, євреї, комуністи і діячі профспілок, напевно, згадують ту епоху з меншим захватом, ніж представники інших політичних і соціальних груп. Коли одні злочини виправдовуються, зазвичай виникають нові, особливо коли це робиться поспіхом: невпинні суперечки про Декрети Бенеша в Угорщині, Словаччині й Чехії промовисто ілюструють цю думку.

Немає сенсу грати в гру «око за око». Історія не надає зручних стартів, як, скажімо, у футболі, де матч починається з рахунку «0–0» і видно, хто забив перший гол і хто отримав найбільше штрафних.

Хибно також було б займати позицію цілковитого морального паритету, за якого ніхто не бере на себе провину за все і всі злочини анулюються. Адже так виникає ризик суперечок у дусі: «А як щодо…?», як у радянській діалектиці. Тебе питають про одне, а ти відповідаєш запитанням про інше. Ця тактика втілилася у відомій російській фразі радянських часів: «А у вас негров линчуют» («А у вас негрів лінчують»), але й досі лишається у словесному арсеналі сучасної Росії. Спробуйте порушити тему пакту Ріббентропа-Молотова, і російський пропагандист негайно скаже, що інші держави теж укладали з нацистською Німеччиною пакти про ненапад. Чому ви виокремлюєте Радянський Союз і забуваєте покритикувати Польщу, Велику Британію і, як на те, Естонію?

Попри те, що мода на публічні колективні вибачення за злочини минулого підлягає критиці, адже це лише порожні слова, мені здається, що це все ж краще, ніж повна відсутність покаяння. Напевно, можна покритикувати схильність Європи очорняти кожний аспект імперської доби та пов’язувати кожне лихо сучасної Африки зі спадщиною невільництва, колоніалізму й експлуатації. Та це, безперечно, краще, ніж стверджувати, як росіяни, ніби наслідком імперського правління над домініонами був «цивілізаційний розвиток». Неможливо уявити, щоб Росія перейняла підхід Нової Зеландії, що його нещодавно почала застосовувати й Австралія щодо аборигенного населення, і задіяла його у своїх республіках: Марій Ел, Чукотка або Ханти-Мансійськ.

З погляду британців або навіть англо-американців, це, зокрема, означало б необхідність тверезо оцінити сентиментальний і самовдоволений підхід до пам’яті про Другу світову війну. Часом легше вірити, що трансатлантична історична свідомість спирається на політичні рамки таких стрічок, як «Касабланка» або «Звуки музики». Та ліпше почитати натомість ревізіоністських істориків, як-от Нормана Девіса.

Зручне зображення війни як своєчасної й одновимірної боротьби між добром і злом, що позначилася такими яскравими епізодами, як «Бліц», битва за Британію і висадка військ у Нормандії, — токсичне й оманливе. Постає чимало незручних запитань: «Чому ми оголосили війну Фінляндії? Наскільки комуністи проникли в британські служби розвідки SOE та MI6 і який це мало вплив на наших некомуністичних союзників на Балканах і деінде? Чи чесно ми обійшлися з Польщею 1939 року і в кінці війни? Чому ми репатріювали козаків і четників? Чи пам’ятають британці, які праведно й виправдано засуджуюють пакт Ріббентропа-Молотова, катастрофічну Англо-німецьку морську угоду 1935 року, за якою Королівський військово-морський флот покинув Балтійське море, прирікши регіон вибирати між молотом і ковадлом?

Я не наполягаю, що моя країна ухвалювала виключно хибні рішення, не стверджую, що існували доцільні альтернативи, які не були використані. Та без ретельного й обізнаного аналізу темних плям воєнної історії Заходу, будь-які спроби оскаржувати нинінішні інтерпретації історії ХХ століття в таких країнах, як Росія, виглядатимуть лицемірними й однобічними.

Враховуючи, що нам терміново треба оскаржувати саме російські інтерпретації, і розуміти наслідки в разі неспроможності це зробити, конче необхідно внести в ці питання максимальну ясність й моральний авторитет. Так само як із численними іншими тенденціями, що їх 2007 року я назвав у своїй книжці «Новою Холодною війною», найголовніші й найскладніші наші завдання постають на внутрішньому рівні.