Здається, що сама природа телебачення заважає йому більш цікаво та адекватно розповідати про історію. Все чомусь котиться в цирк-шапіто. Яскравий приклад – Голодомор. Телебачення – один із інструментів держави, що мав би використовуватися задля донесення важливості цієї трагедії до найширших мас, тим більше, що Голодомор – це найбільший історичний проект держави останніх років. Проте не можна сказати, що він викликає хоча б якийсь інтерес у каналів за межами щорічних роковин 22 листопада. Цього дня Нацрада з питань телебачення і радіомовлення висуває каналам вимогу не транслювати розважальниї програм, що вони потроху погоджуються робити. Перший канал цього року навіть транслював наживо зі столичного оперного театру виставу Андрія Жолдака «Ленін Love. Сталін Love» – честь, яку навряд чи мала б інша театральна постановка в інший день. Але навіть поважний із суспільного погляду привід не здатний зберегти телебачення від властивої йому пародійності. Наприклад, нещодавно той самий Перший канал звернувся до президента з проханням перенести у 2009 році відзначання Дня пам’яті жертв Голодомору з 22 листопада на іншу дату у зв’язку з тим, що цього дня в Україні проходитиме конкурс «Дитяче Євробачення», який канал мав би транслювати в прямому ефірі.
Історична політика та вітчизняне телебачення – явища, що майже не мають шансів зустрітися в одному реченні. Адже банальна зацікавленість власною історією для держави, що про себе не знає нічого, потроху зникає з порядку денного ТБ, звільняючи місце для менш вибагливого до глядача продукту (політичних ток-шоу, розповідей про життя зірок, серіалів). Наприклад, коли у 2007 році студія «Телекон» підготувала документальний цикл «Собор на крові», присвячений українському національно-визвольному рухові 1919–1949 років, то місце в ефірі каналу «1+1» йому знайшлося лише близько першої години ночі. Хоча навіть і за це «Плюсам» треба подякувати – з огляду на останні метаморфози з каналом.
Утім, окремі спроби звертатися до історичної тематики є – наприклад, у лінійці документальних фільмів на каналі «Інтер», які готує студія «07 продакшн». Їхні проекти не присвячені конкретно історії, а охоплюють коло питань, котрі можуть потенційно зацікавити глядача о 10-й вечора – на щастя, це не тільки еротика, але й сучасні релігійні секти, небезпека планової вакцинації дітлахів тощо. Так, нещодавно показали фільми про Куренівську трагедію в Києві (прорив дамби біля Бабиного яру 1961 року, в результаті якого загинули кілька тисяч людей) та долі дітей партійної еліти пізньої УРСР.
На історичну складову телеекрана традиційно має неабиякий вплив російське телебачення. Наприклад, показники глядацької аудиторії українського Першого каналу в кілька разів нижчі за показники російського аналога. Та в росіян, як відомо, своя історична політика – тому наші глядачі мають чудову змогу регулярно споглядати перекручення фактів і фальсифікації телефахівців сусідньої держави. Причому, в будь-яких жанрах – від новин до публіцистики та кінематографа. Також росіяни – хіба не єдині замовники серіалів вітчизнянихпродакшн-студій (їх трансляція в Україні – питання вже другорядне), тому такі серіали мають зніматися: а) російською мовою і б) так, щоби не викликати роздратування російського начальства та глядача. Тому й стрічки на історичну тематику здебільшого торкаються Великої Вітчизняної війни або нелегкої долі співробітників НКВС, причому ще й з присмаком містики, що відповідає на запитання про їх історичну правдивість (серіали «Смерть шпигунам» та «Врятуйте наші душі» – обидва зафільмувала компанія «Стар медіа»).