Я знову переглядаю світлини, зроблені в зоні бойових дій – і знову повертаюсь думками в сектор. Десятки, якщо не сотні фотографій – мої й побратимів – вони слугують орієнтирами для пам’яті, ключами до спогадів – допомагають відтворити події певного хронологічного відтинку. Далі починається літературна робота – моя робота.
От ми сидимо в траві на краю лісопосадки, куримо; у нас довгоочікуваний перепочинок після кількакілометрового марш-кидку в повній бойовій викладці. Білий пропонує сфотографуватися “для історії” – я дістаю з кишені телефон і роблю кілька світлин. А за якихось 20 хвилин, коли ми, пройшовши чергове поле, перетнувши чергову лісосмугу, спустимося в ярок, по нас прицільно відпрацює “Сапог” – станковий протитанковий гранатомет СПГ-9. Його осколковий боєприпас ОГ-9 упаде в кількох метрах від мене, прямісінько у скупчення наших пацанів; і ми кілька кілометрів тягнутимемо чотирьох “трьохсотих” до точки евакуації – бо ближче техніка не під’їжджає, бо стріляють, а техніку ми бережемо – звісно ж, бережемо; особовий склад – то вже як вийде, а техніку треба берегти.
На мені – Саня. Йому за п’ятдесят і він дуже вибачається за своє поранення; я кажу йому заткнутися. Я ледь тягну його – він важчий за мене, ще й натівський бронік додає кілограмів десять; добре, хоч бк з барахлом скинув. У мене починає прострілювати хвора спина, але я не можу дати слабину; тут у всіх спини хворі, але ніхто не скаржиться – хіба що один одному; пацани ширяються диклофенаком прямо посеред лісу – і далі тягнуть свої вантажі: боєкомплект, протитанкові засоби, поранених побратимів. Я тягну Саню; ми витягнемо всіх наших пацанів.
Потім залишки нашої групи ховатимуться в лісі від авіанальоту та реактивної артилерії; раптом почне холодати, і мені стане в нагоді безрозмірна “британка”, залишена Сашком – я напну її прямо на бронік, і таким чином збережу бодай трохи тепла в промерзлих кістках.
Потім буде відкат – і 122-мм “градини” лягатимуть нам просто під ноги – але будуть глухо грузнути в жирному вологому слобожанському чорноземі; сама українська земля кілька разів поспіль рятуватиме того дня своїх захисників.
А потім буде ще дві години полями на незручній і повільній “мотолизі” (ненавиджу машини БТ-ЛБ з тих самих пір, як потрапив на Донбас – після мого першого штурму ця коробка ледь не стала братською могилою для всієї нашої групи; з тих пір і ненавиджу); “хороший” росіянин у кущах; зруйнований міст через річку. Власне, тонкий бортик – єдине що залишилося від мосту, і він же – єдина переправа; кривий бортик, і кілька метрів до води, і ще кілька метрів під водою – точної глибини ніхто не знає – хто її міряв? – з усією амуніцією, з бк й важким рюкзаком – щоб уже точно не спливти; і щось постійно хилить у бік, і бортик дуже вузький, та й кривий якийсь, арматура стричить; та й темніє восени рано – в сенсі не видно ні чорта; але нарешті переходимо, падаємо на траву, вирівнюємо дихання; куримо, сміємося. Я згадую сцену з “Братства Персня”, де персонажі долали прірву так само, як оце щойно ми.
І от за нами нарешті приїздить доісторичний “шишарик”, він доставляє нас на базу – до натопленої буржуйки й брудного каремата на підлозі, і до мишачих ДРГ, що на них зараз просто начхати – вирубаєшся миттєво, навіть не розшнурувавши берці.
Вирубаєшся задоволений і навіть щасливий, бо прийшла звістка, що з нашими “трьохсотими” все добре. Всі живі, всі – хай і ціною власного здоров’я – здобули можливість нарешті побачити рідних і близьких; дехто з наших їм навіть заздрить.
Усю ніч і весь наступний ранок працюють “Три сокири” – британська 155-мм гаубиця, що з весни 2022 року створює росіянам купу проблем на фронті; від виходів труситься хата – але майже ніхто з наших цього не чує: усі сплять сном тих, хто зміг сьогодні вижити.
«Сокири» торують нам шлях, бо дуже скоро знову треба буде йти туди, звідки сьогодні евакуювалися; туди, де «Град», «Ураган» та інші трабли з погодою. А pуcня дуже міцно вчепилася в дорогу, що пролягає неподалік; дуже важлива дорога: переріжемо її – посиплеться весь фронт; тому знову мусимо йти; недарма ж гасло десантно-штурмових військ – «Завжди перші».
От ми сидимо в траві й куримо. Білий пропонує сфотографуватись «для історії» – він розуміє, наскільки важливою є фіксація війни, пам’ять; мої пацани усвідомлюють важливість кожного моменту – і я теж. Я залюбки дістаю з кишені телефон і роблю кілька світлин.
Адже справді – кожна така світлина вже є історією. І за кожною з цих світлин – така історія, що все це якось само собою перетворюється на літературу. Історія української держави та історія української літератури – за кожною такою світлиною.
Круто бути на такій світлині. Круто бути частиною історії.
І хвалитися зовсім не соромно.
*Збережено авторський правопис.