Прокидаюся від вибухів і одразу дивлюся на годинник. Точні дані заземляють. 7:17, вівторок, 23 січня, майже центр Європи, Україна, Київ. За вікном — -1 градус за Цельсієм і група ракет Х-101, запущених з бортів Ту-22. Якщо вам усе це геть нічого не каже, ви, імовірно, не з України.
Скло дрижить, але не сильно. Я чую характерний глухе пахкання ППО і вирішую нікого не будити. Поруч спокійно дихає уві сні чоловік і ледь похропує кішка. Кішці пів року, вона не знає іншого життя, крім воєнного стану. Чоловікові 34, і він з Донецька, війна триває з його 25. Там лишилися квартира, дитячі спогади, рідний університет, який переїхав лише частково, обрамлена деревами дача — великий шмат пазла. Ми дедалі частіше міфологізуємо це місто: я купую речі із символікою Донецька, книжки про український Схід, ніби намагаючись нас обох переконати, що можна створити і тут щось схоже, що рідні вулиці зовсім поруч, тільки руку простягни. Ми обоє вдаємо, ніби цілком віримо в цю історію.
Відстежую, чи зайде третя група ракет. Майже восьма, і мене непокоять три речі: чи ніхто не постраждав у Києві, чи довго триватиме ще повітряна тривога і яка ймовірність, що уламки могли впасти на мости й заблокувати рух на дорозі. Якщо знову почнеться і метро не сполучатиме берегів, міст — остання надія встигнути. Я на лівому березі — і тут подумки час пожартувати, що насправді ніяка я не киянка, а мені роздратовано відповісти, мовляв, якого біса тоді за три хвилини пішки від мого будинку впали уламки ракети, якою атакували Київ. Поза тим усім, зранку мені таки їхати на правий. Ще й на радіо — туди не запізнюються. Ракети в Україні — це вже давно не достатньо вагомий привід, щоб пропускати важливі ділові зустрічі чи ефіри. Якщо вам так не здається, ви, імовірно, не з України.
Розумію, що не засну, і йду перевіряти запас пляшок, заряд екофлоу й інші дрібниці. Якщо пропаде світло, вода або все водночас, ця квартира протримається щонайменше днів п’ять у досить комфортному режимі. У мене є кілька стосиків консервів (безпечно в разі радіації), солідний запас бутлів, батарейки, рукавички, плащі, окуляри, навіть лічильник Ґейґера, куплений торік за дурні гроші, — наслідок мого невситимого бажання контролювати й розуміти кожну ситуацію, особливо якщо йдеться про ядерну атаку. У мене є все, зокрема солідний запас вітамінів, адже повномасштабна війна — не привід втрачати «блиск волосся», «міцні нігті» й «бадьорий настрій».
Випиваю три ранкові пігулки й відкриваю новинні канали. Святошинський район: горить будівля й квартири. Влучили в дитячий садок, поруч із ним палають автівки. Пожежа на Печерську. Далі про екстрені служби, які виїхали на місця і вже працюють. І те, що для мене — звична фраза, яку пропускаю майже автоматично, для когось — вимушений щоденний героїзм. Зупиняюся і змушую себе перечитати повільніше з поваги до наших ДСНС. Хай вони не знатимуть про це, але знаю я.
Пожежі, уламки, руйнування по Києву. Якщо вас це вже до біса налякало, ви, імовірно, не з України. Я шукаю іншу інформацію: поранені й загиблі. Можна засклити вікна в крамниці, розібрати завал, піти в інший дитячий садочок і відновити електропостачання. Людей не повернути. Інформація про постраждалих й ушпиталених киян оновлюється постійно та нагадує моторошну дитячу гру «назви непарні числа, тільки тепер це люди» — 5, 7, 9. Щоразу, коли бачу оновлення, я благаю цей лічильник спинитися і ніколи не знаю, чи він мене послухається.
А потім з’являється повідомлення іншого штибу: внаслідок ракетного удару по Києву загинула жінка. Ціле життя, низка надій, дружніх зв’язків, прочитаних книжок, пережитих любовних історій обірвалися рано-вранці. Я закриваю новини — тепер у цьому вже немає сенсу, межу вкотре перейдено. Мені дуже просто відповісти на запитання, у чому сенс життя і навіщо моя країна бореться. Щоб ніколи більше не лишалися осиротілими родини, без власників хатні бібліотеки, загубленими домашні тварини. Тепер для мене усе життя тримається на трьох великих Л — Люті, Людяності й Любові. Сьогодні перемагає Лють. Але тільки сьогодні.